Під час чергування він прийняв по радіо несподівану шифровку. Штаб наказував командирові печерної групи негайно прибути на «Дельфіні» до скелі Пустельник. Вимагати пояснень заборонялося: фашисти могли запеленгувати район дії печерної рації.

— Пароль — два зелених. Відзив — білий, — бурмотів Калузький, розглядаючи карту і лоцію власного виробу. — Дивне рандеву.

— Все дуже доречно, — сказав Тремихач. — Нам не завадить перевірити механізми обважнілого «Дельфіна». Боюсь, що гармати і новий кулемет змінили його центр ваги.

Перед виходом у море Кльоцко завжди був у трохи піднесеному настрої.

— Механіками з нагоди випробування Віктор Михайлович і Чижеєв підуть, — сказав він. — Комендорами — Чупчуренко з Вітею. Восьмьоркін зростом не підходить. Хай підожде, поки крейсер для нього збудують. Призначаю Восьмьоркіна головним по охороні, спостереженню та сигналізації.

Восьмьоркіну, звичайно, не хотілося лишатися на березі, але думка, що й Катя буде з ним, трохи його втішила.

Провівши катерників, він піднявся на верхню галерею, розсунув щити, які захищали печеру од вітру, і вибрався на спостережний майданчик, де за розколотою брилою сиділа на саморобній лавочці Катя. Вона спостерігала в бінокль за морем.

Степан підсів поруч і залюбувався:

— Ех, на якому ходу йдуть! От нам би так…

І більше нічого не міг придумати моряк для задушевної розмови. Він тільки зважився запропонувати Каті половину свого реглана. Дівчина промерзла на вітрі і з задоволенням сховалася під широкою хутряною полою.

Вони сиділи поруч так щільно, що у Восьмьоркіна серце завмирало. Отак, мовчки, він ладен був просидіти цілу ніч, аби тільки плечем своїм відчувати поряд м'яке дівоче плече.

Дівчина перша порушила мовчанку.

— Про що ви так розмріялися, Стьопо?

— Про різне думаю… Про майбутнє, — тихо відповів Восьмьоркін, продовжуючи напружено дивитися поперед себе, хоч катер давно вже зник у темряві.

— А що ви думаєте робити після війни?

— Оженюся, — раптом випалив він і завмер, вражений своєю хоробрістю.

Відповідь була така несподівана, що дівчина не могла не розсміятися.

— Ну, якщо це головне у ваших мріях, то ви дуже скоро досягнете своєї мети, — запевнила вона і, зазирнувши йому в очі, запитала: — А на кому? Якщо це не секрет?

Каті подобався дужий, по-дитячому сором'язливий і добродушний моряк. Дівчині дуже хотілося, щоб ніякого іншого імені, крім її власного, він не назвав. А в Степана язик не повертався.

— Чого ж ви мовчите? Видно, жорстока, зла вона? — допитувалася дівчина. — Вередлива чи така, що про неї не можна нікому й слова сказати?

— Ні! — запротестував Восьмьоркін. Він так стиснув Катину руку, що дівчина мимоволі скрикнула.

— Стьопо, любий, так же можна пальці розчавити. Не можна ж через кохання до іншої у мене сльози видушувати!

Степан, не знаючи, як спокутувати свою провину, почав дмухати на онімілу руку дівчини.

— Пробачте… Я ненавмисне… І не через іншу. Я люблю вас, Катю.

Мічман Кльоцко від задоволення аж крякнув. Після команди «Повний вперед!» катер немов вискочив із води і, зі свистом розсікаючи воду, понісся по гребенях хвиль з такою швидкістю, що в боцмана перехопило подих і зарябіло в очах. Катер не здіймався на редан, ні, він мчав, як нестримно мчить дельфін, то злітаючи на поверхню, то пірнаючи в піну. Треба було лише добре тримати руль.

«Дельфін», як ножем, розпорював темряву ночі. Білясті вихори мчали за кормою, і повітря, немов розпікаючись, ледь примітно світилося.

— Ну і пре ж, диявол! — захоплено бурмотів боцман. — Хоч би нам не проскочити. Двадцять миль вмить пролетимо.

— Перейти на нормальний! — гукнув він униз і клацнув ручкою телеграфу. — Чудова машина!

Катер помітно збавляв швидкість.

Кльоцко відкинув ковпак. Дрібні бризки обдали розігріте обличчя. Старий моряк мотнув головою, набрав повні груди повітря і, гучно видихнувши його, запитав у комендора, що висунувся із свого гнізда:

— Ну, як воно, Чупчуренко?

— Здорово! Краще торпеди промчали!

— Дай два зелених проблиски наліво.

Чупчуренко виконав наказ, і зразу, майже на траверзі, з боку берега блиснув короткий, мов блискавка, білий вогник.

Катер зробив півколо і, опустивши глушителі в воду, обережно попрямував до урвистої гори, що темніла попереду.

Коли він зупинився під тінню Пустельникової гори, від берега відчалила резинова шлюпка з трьома гребцями.

Незабаром на борт катера піднялися начальник партизанського загону, Пунчонок і з ними ще якийсь худорлявий чоловік у шкіряній куртці. Побачивши перед собою Кльоцка, вони привітались до нього по-військовому і попросили викликати знизу Віктора Михайловича.

Як тільки старий показався нагорі, Пунчонок найперше сповістив, що Ніну знайдено, що вона працює в німецькому госпіталі і зв'язана з партизанами.

— Ось і записка від неї, — він передав аркушик гладенького паперу, згорнутого в трубочку, подібну до сигарети.

В записці було всього кілька рядків.

— Ця звістка, як ви розумієте, не головна мета нашого прибуття на ваш броненосець, — сказав начальник штабу — Знайомтесь: мій помічник — товариш Василь, — назвав він чоловіка в шкіряній куртці. — Так і називайте. Для нього і для наших хворих ми розсекретимо печеру. Іншого виходу немає. Не сьогодні-завтра дві есесівські дивізії почнуть прочісувати нашу ділянку. Усі зручні підходи вже ними зайняті. Склади ми закопали, а людей перед вирішальними днями втрачати не хочемо. Бої будуть вести лише летючі загони. Решта ж, як тільки карателі пройдуть вглиб, мають непомітно просочитися їм в тил і йти так по п'ятах цепу облави. Хитрість, щоправда, невелика, але гітлерівці нескоро розкриють маневр. У цій справі ми сподіваємося на вирішальну допомогу від вас.

— У нас більше інвалідів, ніж вояк, — збентежено зауважив Тремихач.

— Нам досвідчені і сміливі моряки потрібні, — не зважаючи на ці слова, продовжував начальник штабу, — доведеться морем перекидати замалим не всіх людей. Якщо в вас недостатньо сил, можемо дати шаланду і рибалок на підмогу.

— Тихоходи нам тільки заважатимуть, — втрутився в розмову Кльоцко. — Шаланду швидше помітять, і морока з нею. Без рибалок обійдемося. Введемо в стрій трофейний торпедний катер. Він майже на ходу. Скільки чоловік треба буде перекидати за піч?

— Сотень дві-три.

— Кількома рейсами заберемо. Ну, в разі нападу з моря — бій приймемо.

— Ні, постарайтеся якось без бою, — заперечив начальник штабу. — В цих операціях наш основний козир — скритність. Товариш Василь залишається з вами. Він буде керувати операціями по перекиданню та підтримуватиме зв'язок з нами і воюючими загонами. З ним залишаємо вам і короткохвильову рацію. Ця рація повинна діяти не з печери, а з моря або з берега. Ясно, товариші?

— Цілком.

— Забирайте з берега трьох хворих, матраци, медикаменти, шість бочок пального і чекайте сигналу. Пам'ятайте: стара печерна радіостанція нічого не передає в ефір. Питання до мене будуть?

— Ви бува з Військовою Радою не зв'язані? — запитав Кльоцко.

— З Військовою Радою зв'язаний лише командуючий усіма партизанськими загонами.

— Тоді прошу передати через нього на ескадру, що мічман Кльоцко і матроси Чижеєв, Восьмьоркін і Чупчуренко не загинули і не пропали безвісти, а воюють.

— Це вже ми зробили самі.

— Коли так, спасибі. Більше в мене нема ніяких прохань. Воювати й тут можна.

Печера поступово перетворювалася в підземний партизанський лазарет. На всіх дерев'яних настилах лежали матраци, на яких стогнали й марили поранені. Це були жертви великої фашистської облави. Убитих партизанів закопували на місці, а поранених дикими стежками переправляли до моря.