«Майбутнє винесе свій вирок, — сказав тоді батько. — Революція дасть змогу по-новому зрозуміти історію, виправдати тих, кого зробили злочинцями, і з презирством поставитися до властолюбців, тих, хто називав себе праведниками… Мабуть, учитель не читав вам цієї частини третьої промови Ціцерона: «Я хочу, щоб усі мої тріумфи, почесні відзнаки, всі пам'ятники, що увічнюють мою славу, збереглися глибоко у ваших серцях… Мої подвиги живитиме ваша пам'ять, вони збільшуватимуться, бо їх передаватимуть із уст в уста, вони глибоко вкарбуються в скрижалі історії і займуть у ній почесне місце…»

Батько тоді посміхнувся: «Можеш собі уявити, аби щось подібне сказали Плеханов, Кропоткін чи Засулич? А пригадуєш, як Ціцерон запевняв римлян, виносячи смертний вирок соратникам Катіліни, що страту сприйняв весь народ з цілковитим ентузіазмом?! Як він підносив себе, затвердивши смертний вирок?! А от чиї це слова: «Римська держава потрапила в кабалу олігархів, і громадяни стали безправною, жалюгідною черню! Олігархи не знають, куди подіти свої багатства, розтринькують їх на забудову морів і зриття гір, а в інших дома — бідність, а за домом — борги… Лише той, хто сам нещасний, може бути заступником нещасних». Це слова «зрадника» Катіліни. Чому Ціцерон так ненавидів його? Тільки тому, що в них були різні ідейні позиції? Ні, Сєвочко, він ненавидів його ще й тому, що Катіліну вперше судили за те, що він, юнак, був щиро закоханий у весталку Фабію, сестру дружини Ціцерона… У політиці завжди треба шукати не тільки громадську, але й особисту причину… А коли Катіліна вніс пропозицію скасувати, тобто анулювати всі борги лихварям, він став найпопулярнішою людиною Риму, це й злякало олігархів, вони й звели на нього наклеп… Він виставив свою кандидатуру в консули, і він би став консулом, але в дію було введено провокацію, і Ціцерон, здобувши владу, звинуватив Катіліну в змові і зраді… Скільки минуло століть, поки ми дізналися не лише про промови Ціцерона, а й про позицію Катіліни? І що ж, ми возвеличили Катіліну, як народного героя? Судячи з того, що вам задають учити в класах, педагогіка буржуа й досі боїться відкрити правду… Бери все під сумнів, сину, чудова позиція…»

…Ісаєв присів на табуретку, обхопив голову руками: навіщо мені привиділося все це, подумав він, чому я знову, як у найщасливіші чи в найпрекрасніші хвилини життя, почув батька?

Ти почув його тому, помалу, переборюючи себе, відповів він, що ніколи не забував того виступу Каменева в двадцять п'ятому, коли він відкрито перед з'їздом зажадав усунення Сталіна. Ось чому ти зараз згадав Ціцерона й Катіліну; ти просто боявся назвати ім'я, ти досі боїшся говорити собі правду, ти шукаєш щирості в словах Аркадія Аркадійовича, який страшенно хоче вислати цього самого Валленберга в Швецію, для цього йому й треба довести світові, що шведський банкір був агентом гестапо. А чи не так працювали з Олексієм Івановичем Риковим дев'ять років тому? Тебе запрошують улізти в лайно для того тільки, щоб зробити «благо» іншій людині. І я раз по раз у думці повертаюся до його пропозиції зробити добро Валленбергу, з «яким ми потрапили в безглузде становище», хіба не так? Я забороняю собі навіть думати про підсадку, але саме тому, що я безупинно забороняю це, отже, ця думка твердо живе в мені!

… У кінці п'ятого тижня його розбудили о пів на п'яту ранку; на порозі стояв той самий Сергій Сергійович, якого він назвав тварюкою…

Обличчя в нього було стомлене, змарніле, в очах застиг біль…

— Вставайте, — сказав він. — Даремно ви наговорили на мене керівництву… Мені сувору догану дали, а я ж батька поховав…

Ісаєв відчув, як ослабли ноги і заніміло серце, коли в камері, куди його ввели, він побачив Сашеньку, яка сиділа на табуретці.

Це була не Сашенька, а сива жінка із зморшкуватим, сірим обличчям і висохлими руками; тільки очі були її— величезні, сірі, мудрі, печальні, люблячі…

— Сідайте на другу табуретку, — сказав Сергій Сергійович. — Одне до одного не підходьте, коли не послухаєтесь, припинимо побачення. Я залишу вас самих, але вічко камери відкрите завжди, за порушення відповідатиме Гавриліна — три дні карцеру.

І, по-солдатськи обернувшись на підборах, Сергій Сергійович вийшов з камери…

— Любов моя, — сказав Ісаєв і зрозумів, що він нічого не сказав: пропав голос.

— Любов моя, — повторила Сашенька. — Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…

Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.

— Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, — прошепотів він, відкашлявшись.

У Сашеньки затремтіло підборіддя…

Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена старенька жінка… І я не маю права відразу ж спитати про сина, я повинен щось сказати їй…

— Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…

— Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…

— Ти сказала «відібрали дзеркальце», — Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. — Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…

Сашенька похитала головою:

— Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?

— Звичайно, любов…

— Ви були вірні мені всі ці роки?

Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.

— Я люблю тебе, — відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. — Я завжди любив тебе…

— Але ви жива людина… У вас були жінки?

— Були.

— І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?

Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…

— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.

— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».

— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?

— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?

— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…

— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…