Що дало мені силу мовчати, коли славився Троцький? Таїтися, поки в Кремлі правили Каменев і Зінов'єв? Коли я зрозумів, що настала мить готувати Каменева й Зінов'єва до удару проти Троцького, лякаючи їх тим, що він, герой Жовтня, голова Петроради і Військово-революційного Комітету рано чи пізно звалить їх, ленінців, щоб стати на чолі партійної піраміди і підмінити вчення Старика своїм, цілком сформованим; троцькізм був дуже популярний в Італії, Німеччині, Франції, Мексиці — особливо після введення непу: «крок назад від революції»…

До мене прийшли видіння, думав Сталін; я почув голос Божий, інакше моя перемога нез'ясовна; всім цим крикам про мою геніальність — гріш ціна, посади на моє місце йолопа, і його славословитимуть. Так, було Одкровення.

Він ніколи не міг забути, з яким блиском Каменев і Зінов'єв розчавили Троцького на Тринадцятому з'їзді партії — першому, який проходив без Старика. Троцький тоді попереджав, що РКП(б) на грані кризи, з'являється партійна бюрократія, цифри й звіти підміняють життя, тасується колода одних і тих же бюрократів, тоді, як головну ставку партія має робити на молодь, особливо студентську, тобто ту, що, закінчивши громадянську війну, за ленінським закликом вирішила вчитися, вчитися і ще раз вчитися.

Сталін згадав, як він тоді легко підшліфував антитроцькістський погром, який учинили «його євреї», заявивши себе при цьому майстром «товариських компромісів». На догоду Каменеву й Зінов'єву, що вимагали залучити в ЦК якнайбільше робітників і «зміцнення» Політбюро за рахунок саме російських товаришів, котрі знають село не з чуток, він підняв Бухаріна і Рикова: «ось монолітна єдність істинних ленінців». Тоді ж Троцького попросив зосередитись не лише на армії, а й на металургії і концесійній політиці — зробив це шанобливо, по-товариському, звертаючись не як до рівного, а, як до визнаного лідера.

А зразу після цього, провів таємну нараду з Бухаріним та Риковим: «Каменев і Зінов'єв ніколи не змиють з себе жовтневої плями, до того ж вони внутрішньо бояться справного мужика і непу, чи не пора вам, інтелектуалам і практикам ленінізму, брати на себе важкий тягар влади?»

І знову до мене прийшло видіння, подумав Сталін. Сам би я не зміг так точно розрахувати час. Це був голос з неба. Тепер можна признатися собі в цьому… Я знайшов найпотрібніші слова: «беріть на себе тягар влади». Я? Нічого я не знайшов… Я лише сказав те, що було угодно тому, хто вів мене тоді й веде понині…

Через рік Бухарін напав на Каменева й Зінов'єва; Сталін і Троцький зайняли очікувальну позицію: «два видатні вожді сучасного ЦК» сиділи в президії поряд, кілька разів перекинулися записками, кілька разів обмінялися цілком коректними репліками; саме тоді Бухарін, Риков, Ярославський і Каганович закопували Каменєва, Євдокимова і Зінов'єва при мовчанці Троцького і беззахисній спробі Надії Костянтинівни врятувати старих друзів Ілліча…

На наступному з'їзді Троцький увійшов у блок з Каменевим і Зінов'євим, але було вже пізно — торжество Бухаріна, який відстояв справного мужика й неп від нападок «ліваків», було абсолютним, лінія Бухаріна — Рикова — Сталіна перемогла.

І зразу після цього таємні емісари Сталіна — після того як Троцького вислали в Туреччину (нехай мусульмани поживляться гарячою єврейською крівцею) — зустрілися з Каменевим і Зінов'євим: «Так, товариші, в чомусь була ваша правда, коли ви виступали проти мужицького ухилу, але ніхто не міг уявити, що Бухарін і Риков так відкрито відхиляться вправо, час діяти; Сталін один безсилий, починайте атаку в партійній пресі.

…Коли Бухаріна і Рикова ошельмували й вивели з ПБ, Сталін відчув себе нарешті на Олімпі — слава богу, один! Усі, хто оточував його тепер в Політбюро — Молотов, Ворошилов, Калінін, Каганович, — були слухняною більшістю; з Серго і Мікояном можна було ладити, бо їх перевели на господарську роботу; нехай собі, це не апарат… Один, слава Богу, один, нарешті руки розв'язані… І він почав Революцію зверху — «суцільну колективізацію», вклавши в неї все те презирство до народу, «що підкорився йому, як грубо зґвалтована жінка — садисту».

…Саме того дня, коли Сталін згадав ненависно любиму ним семінарію, по списках, затверджених ним, було розстріляно ще двісті сорок чоловік, серед них дванадцять докторів наук.

Троє вмерли з істеричним криком:

— Хай живе товариш Сталін!

За існуючими тоді порядками залп можна було давати лише після того, як засуджений на смерть закінчить заздравицю на честь Вождя.

Вознесенського катували вишукано, вдень і вночі; іноді просто віддавали молодим стажерам, щоб ті відпрацьовували на колишньому членові Політбюро, портрети якого вони ще рік тому носили в дні всенародних свят по Красній площі, прийоми самозахисту без зброї.

А він усе-таки всі обвинувачення категорично заперечував.

Міністр нарешті викликав його до себе — після п'яти днів, що Вознесенський пролежав у госпіталі; приводили в порядок обличчя і масажували розпухлі пальці.

— Слухайте, Вознесенський, — заговорив він стомлено, з болем. — Я не знаю, для кого більша мука розмовляти зараз: для вас чи для мене, який раніше перед вами схилявся. Докази неспростовні, ось вам справа, сідайте і читайте, там показання членів Ленінградського бюро, допити голови Російського уряду Родіонова. Перші підтверджують, що вони фальсифікували результати партконференції за прямою вказівкою Кузнецова, а він погоджував це з вами. Факт підтасовки бюлетенів явний, усе це є в справі, — міністр кивнув на гору папок. — Я порушую закон, знайомлячи вас із справою, яка ще не закінчена… Процес почнеться не раніше, як через півроку, занадто багато фігурантів — розгалужена змова великоруської групи…

— Не було ніякої змови, — сухо відповів Вознесенський. — Не було ніякої фальсифікації на виборах: або це робота ваших провокаторів (працювали провокатори Комурова, міністр про це не знав), або бажання дотримуватись політики «показухи», яка вразила всю країну, як ракова пухлина. Дивись, міністре, ця справа може виявитися твоєю останньою — тебе після цього приберуть, як прибрали Ягоду і Єжова… Подумай… У тебе в руках сила…

Міністр став сірим від жаху й люті, трахнув кулаками по столу:

— Тварюка паршива! Ти мене агітувати задумав, контра! Я тебе поагітую…

Через годину Вознесенського вивели з тюрми — в легкому костюмі й шовковій сорочці, дозволили надіти галстук, — і посадили в «ЗІС». А поруч з ним сиділи охоронники в кожухах: мороз був вісімнадцять градусів, дерева вкрилися сизим інеєм; небо було бездонне, голубе.

Вознесенського привезли на Красну Прєсню, на ту залізничну вітку, що йшла до пересилки, і пересадили на відкриту дрезину; з обох боків умостилися охоронники; в одного на колінах лежав кожух і хутряна шапка; другий тримав валянки, з яких стирчали дві пляшки горілки, обгорнуті чистими бланками допиту.

Полковник, що чекав Вознесенського біля дрезини, сказав:

— Покатайтеся, подивіться, як гарнішає столиця… Коли відчуєте, що перетворюєтесь у льодинку, підпишете бланк допиту. Вас негайно напоять горілкою, надінуть кожух і валянці, одвезуть у госпіталь. Не підпишете — діло ваше…

Кузнецову, колишньому секретареві ЦК, побитому, закривавленому, висохлому, влаштували зустріч з дружиною в кабінеті Маленкова.

Є ситуації, які непідвладні слову, їх не можна описати — це має зробити скульптура чи музика: виразити несказаний жах того, що відбувається.

Коли зустріч кінчилася, Маленков сказав:

— Від вас залежить усе: признаєтесь — урятую! Ні — не дивуйтесь. Умови не мої, а товариша Сталіна.

Коли міністра МДБ СРСР Абакумова заарештували, обвинувативши в потуранні «великоруській опозиції» на чолі з запеклим ворогом народу Вознесенським та його поплічником Кузнецовим, слідчі вибивали з Абакумова показання про те, коли вперше секретар ЦК Кузнецов затребував у нього справи, пов'язані з розслідуванням вбивства Кірова, і чому готував свій план повторного вивчення «загадкової», — як він казав, — «трагедії».