Споконвічний дух традиційної общинної рівності задовольниться цим, він прийме й схвалить крах тих, кому раніше поклонялися, і буде вдячний саме йому за це очищення від чужих.

Однак маса — масою, а розум — розумом, правильно написав Грибоєдов — «горе з розуму».

Отже, почавши зверху, треба знищувати всіх, хто вступив у партію до сімнадцятого року; Калінін злякався, тепер він у всьому зі мною. Злякаємо ще з десяток ветеранів; таким чином, пуповину, що зв'язує якісно нову хвилю молодих керівників з пам'яттю про Леніна, не буде перерізано: Лепешинські славитимуть його, Сталіна, істинного продовжувача справи Леніна, так само як це робив у тридцятому Зінов'єв, а в тридцять шостому — Бухарін з Радеком…

Саме тому Єжов, трохи набивши руку в апаратній роботі — просидів вісім років заступником заворгвідділом, — повинен заздалегідь приготувати списки: як на тих, кого треба знищити, так і на ту молодь (правильно сказав Троцький, «молодь вирішує все»), яка займе місця пам'ятливих.

…У тридцять шостому році Віктор Абакумов був молодшим оперативним уповноваженим Воронезького НКВС; його любили за веселу вдачу, чуйність і вміння працювати за інших, як хто з товаришів зашивався, він завжди був готовий прийти на допомогу, просиджував на роботі вихідні, спав по-наполеонівськи — п'ять годин.

Коли на другий день після розстрілу Каменева і Зінов'єва з Москви надійшов список і першими в ньому були начальник обласного управління, два його заступники, секретар обкому і голова облвиконкому, його, Абакумова, якого заздалегідь, протягом півроку, з усіх боків оглядали люди Єжова й Маленкова, викликали до апарата прямого зв'язку.

Дзвонив не нарком Ягода, який раптово занедужав, а особисто секретар ЦК Єжов:

— Даю вам тиждень строку на те, щоб ви добилися зізнання від воронезьких троцькістів… Фашисти піддають тортурам наших товаришів по класу, Троцький — агент Гітлера, чому ми повинні працювати в білих рукавичках? Око за око, зуб за зуб! Я сподіваюся на вас, товаришу Абакумов… Коли виникнуть якісь питання — дзвоніть Миронову, Берману чи Слуцькому, люди з досвідом, порадять…

Лише в кінці тижня (заарештовані заперечували свою провину, незважаючи на те що Абакумову передали з Москви папку з викриваючими їх показаннями, які дали на слідстві Валентин Ольберг і колишній зінов'євський помічник Ріхард Пікель, нині член Спілки письменників) він зайшов у буфет, купив коньяку й коробку шоколадних цукерок, піднявся у свій закуток, випив нахильці пляшку «Варціхе», насиченого пахощами винограду, викликав з камери колишнього начальника управління НКВС — того, хто вчив його навикам роботи («у чекіста повинні бути чисті руки, холодна голова і гаряче серце»), і, замкнувши двері, почав мовчки й люто бити його з усією своєю богатирською силою; потім, закривавленого, майже непритомного, взявши під пахви, підтяг до стола й примусив підписати чистий бланк протоколу допиту.

Заповнивши його, витягнув з камери секретаря обкому, ознайомив із «щиросердними показаннями» начальника НКВС і запропонував: «Або десять років дасть Особлива нарада, коли напишете Те, що я вам продиктую, або розстріляємо зараз же — партії потрібні свідчення проти ворогів народу, вам, більшовикові, це відомо не гірше від мене… Даю чесне слово чекіста — якщо допоможете розгромити троцькізм, через рік станете парторгом будівництва на Далекому Сході».

Зламав усіх, справи надіслав до Москви, звідти прийшла вказівка: «розстріляти всіх, хто признався, заарештувати тих, кого вони згадали в показаннях, готувати нову справу, охватнішу…»

Організував і це: розстріляв ще чотири тисячі ветеранів партії, одержав орден Червоної Зірки.

Після цього Єжов хотів зразу забрати його в центральний апарат; Маленков, який відповідав перед Сталіним за створення нового партійно-державного механізму, Абакумова притримав, призначивши його виконуючим обов'язки керівника Воронезького НКВС; лише коли Берію зробили першим заступником Єжова, а того почали готувати, щоб перевести на роботу в Наркомвод Росії й розстріляти без шуму, Абакумова викликали до Москви.

От його Берія й двинув на посаду міністра, зберігши свою стару бакинську гвардію, що провинилася, коли вивозили трофеї з Німеччини (зібрав їх у ГУСІМЗ): Меркулова, братів Кобулових, Деканозова.

І коли його, Абакумова, несподівано для нього самого призначили главою державної безпеки, після перших тижнів щастя й солодкої, п'янкої ейфорії, поступово, через кілька місяців, він зрозумів, що оточений людьми Лаврентія Павловича і кожен його крок контролюється; практично — піднаглядний; про будь-яку ініціативу доповідали Берії негайно, як тільки він висував її…

І Абакумов став перед вибором: або почати роботу — таємно, акуратно, спроквола— проти свого високого покровителя, який висунув його на цю ключову посаду, або змиритися зі своїм становищем: слухняна лялька, якою управляє невидима рука могутнього сатрапа; можна постаратися ввійти в блок із секретарем ЦК Кузнецовим, котрий після Маленкова дедалі активніше входив у справи апарату, звертаючись до справ тридцятих років, наполегливо вимагаючи боротьби з рецидивами «єжовщини» — «законність насамперед».

Абакумов узяв з архіву свої воронезькі справи, побачив сліди крові на бланках допитів (начальник НКВС опустив голову на протокол, забруднив папір, сволота); спалив, але зрозумів, що таких справ — тисячі, особливо коли він відповідав за допити й депортацію на Колиму колишніх полонених та в'язнів гітлерівських таборів; усього не сховаєш, сказав він собі, наслідив, дурень!

Ні, блоку з Кузнецовим не вийде — просидів усю ленінградську блокаду, від додаткових пайків відмовлявся, ліз в окопи, чистьоха…

І все-таки не кваплячись, поступово він почав вибудовувати свою лінію: попросився на прийом до Вознесенського, вніс пропозицію активніше використовувати ув'язнених на будовах комунізму, а тим «зекам», що відзначилися, збільшити пайки. Той порадив перевести на вільне поселення якнайбільше в'язнів, коли, звичайно, ці люди були не фашистськими наймитами на окупованих територіях, обіцяв посприяти у збільшенні пайки, нічого з того, що він запропонував, не відкинув.

Після цього Абакумов подзвонив Кагановичу. Міністр шляхів сполучення був акуратніший у розмові, обіцяв подумати, але в принципі ідею схвалив:

— Генерал Куропаткін, командуючий російською армією в п'ятому році, правильно говорив: «Дайте мені другу вітку у Владивосток, і ми поженемо японців…» У тридцять третьому ми спробували було розпочати цей проект, та силоньки не вистачило, спасибі за пропозицію, бачу розумне зерно…

Абакумов тоді ще раз подивувався з наполегливості і впевненості в собі цього єврея. Одного брата розстріляли, другий покінчив життя самогубством напередодні арешту як викритий бухарінець, куркульський прихвостень, а цей зберіг позиції; більше того, люди їздять у Метрополітені імені Кагановича, а не Сталіна, отак воно!

…Абакумов ждав, як прореагує на його візити благодійник — Лаврентій Павлович; але той не сказав ні слова, хоч напевне знав про все. Але шкірою, кожною клітинкою свого єства, якимсь особливим відчуттям, незбагненним йому самому, міністр відчув, що Берія змінився до нього, хоч з виду став ще привітнішим і доброзичливішим.

Ось тоді Абакумов і вирішив розіграти козирну карту: коли Берія поїхав у відпустку, міністр викликав двох своїх — тих, кого йому вдалося притягти з собою з Воронежа, і показав їм лист, підписаний нерозбірливо (сам продиктував шоферові, вірив йому як собі, той працював з ним дев'ять років). В анонімці повідомлялося, що троє молодих контриків, які живуть на Можайському шосе, по якому товариш Сталін щодня їздить на Ближню дачу, готують теракт проти великого вождя.

— Це що ж таке, га?! — Абакумов удавав, що він дуже розлючений. — У вас під носом діють терористи, і мені про це доповідають прості радянські люди, а не ви — з генеральськими погонами, лікувальним харчуванням, двозмінками й кремльовкою! Щоб через три дні в мене на столі лежала оформлена справа, ясно?!