Мої батьки пішли рано, і Норм відвіз мене додому в старому мікроавтобусі. Ми всі були під кайфом від успіху: сміялися й пригадували концерт у всіх подробицях, — тож коли Норм простягнув мені купюру десять доларів, до мене не дійшло, що це.

— Твоя частка, — пояснив він. — Нам платять по п’ятдесят за виступ. Двадцятка мені, бо машина моя і я соліст, а вам по десятці.

Я взяв гроші, досі почуваючись, немов хлопчик уві сні, і до болю натрудженою лівою рукою посунув бічні дверцята вбік.

— Репетиція в четвер, — сказав Норм. — Цього разу музкімната після уроків. Але додому я тебе підкинути не зможу. Батько хоче, щоб я допоміг йому пофарбувати будинок у Касл-Року.

Я сказав, що це не проблема. Якщо Кон не зможе відвезти мене, я зловлю машину. Більшість людей, які їздили трасою 9 між Ґейтс-Фолз і Гарлоу, знали мене й підкинули б додому.

— Тобі треба попрацювати над «Кароокою». Ти відставав.

Я сказав, що попрацюю.

— А ще, Джеймі…

Я подивився на Норма.

— Загалом ти впорався добре.

— Краще, ніж Нюхло, — сказав Пол.

— Набагато краще, ніж те гальмо, — додав Кенні.

Це майже компенсувало відсутність на танцях Астрід.

Батько вже пішов спати, але мама сиділа на кухні з чашкою чаю. Вона перевдяглася у фланелеву сорочку, але макіяжу ще не зняла, і я подумав, що вона дуже симпатична. А коли всміхнулась, я побачив, що в очах у неї стоять сльози.

— Мам? Що з тобою?

— Нічого, — відповіла вона. — Я просто радію за тебе, Джеймі. І трохи боюся.

— Не треба. — І я її обійняв.

— Ти не почнеш курити з тими хлопцями? Пообіцяй мені.

— Мам, я вже обіцяв.

— Пообіцяй ще раз.

Я пообіцяв. Давати обіцянки, коли тобі чотирнадцять, простіше навіть, ніж пітніти.

Нагорі Кон лежав у ліжку й читав наукову літературу. Мені було важко повірити в те, що хтось може таке читати задля власної втіхи (особливо крутий футболіст), але Конні читав. Поклавши книжку, він сказав:

— Ти непогано відіграв.

— А ти звідкіля знаєш?

Він усміхнувся.

— Я підглядав. Одну хвилинку. Ти грав ту кретинячу пісеньку.

«Дикунку». Мені навіть питати не треба було.

Увечері наступної п’ятниці ми відіграли в Амветів, а в суботу — на танцях у старшій школі. Тут Норм поміняв слова з «Я свого серця більше не мучу» на «Я свого перця більше не дрочу». Вчителі-наглядачі не помітили, вони на слова ніколи уваги не звертали, зате помітили діти, і були в захваті. Достатньо великий спортзал у Ґейтс сам по собі був підсилювачем, і звучання нашої музики, особливо по-справжньому гучних пісень, як «Хороша любов», приголомшувало. Перефразовуючи гурт «Слейд», ми, пацани, пошуміли шо треба. На перерві Кенні з Нормом і Полом пішли на місце для куріння, і я подався за ними.

Там уже тусувалися кілька дівчат, і одна з них була Гетті Ґрір, та, яка попестила Нормів зад того дня, коли мене прослуховували. Вона оповила його руками за шию і притислася всім тілом. Він увіпхав руки в задні кишені її джинсів, щоб підтягти поближче до себе. Я старався не витріщатися.

Десь іззаду донісся несміливий голос.

— Джеймі?

Я обернувся. Астрід. На ній була пряма біла спідничка і синя блузка-безрукавка. Розпущене волосся, яке вона раніше збирала у строгий шкільний хвостик, тепер вільно обрамляло її обличчя.

— Привіт, — сказав я. А оскільки цього було якось наче недостатньо: — Привіт, Астрід. Я тебе не бачив у залі.

— Я пізно прийшла, бо довелося чекати Бонні та її тата, вони мене підвозили. Ви так класно граєте.

— Дякую.

Норм і Гетті затято цілувалися. Норм це робив шумно, і звук трохи нагадував мамин «Електролюкс». Неподалік лизалася ще одна, тихіша парочка, однак Астрід наче й не помічала. Її сяючі очі не відривалися від мого обличчя. У вухах у неї були сережки-жабки. Сині жабки, під колір її блузки. У такі моменти помічаєш усе.

Вона тим часом нібито чекала, коли я щось скажу, тож я підсилив свою попередню ремарку:

— Дуже дякую.

— Ти будеш курити?

— Я? — Раптом подумалося, що вона шпигує за дорученням моєї мами. — Я не курю.

— То, може, проведеш мене до зали?

Я провів її до зали. Між місцем для куріння та запасним виходом спортзали було чотириста ярдів. Я шкодував, що не чотири милі.

— Ти прийшла з кимось? — спитав я.

— Лише з Бонні й Карлою, — відповіла вона. — Не з хлопцем. Мама й тато не дозволяють мені ходити з хлопцями, поки не буде п’ятнадцять.

І немов бажаючи показати мені, що вона думає про цю дурну заборону, взяла мене за руку. Коли ми підійшли до чорного ходу, вона подивилася на мене знизу вгору. Я мало не поцілував її тоді, але не наважився.

Хлопці бувають гальмонутими.

Коли після танців ми завантажували барабанну установку Пола в мікроавтобус, Норм заговорив зі мною суворим, мало не батьківським тоном.

— Після перерви ти тупо лажав. Що з тобою було?

— Не знаю. Вибач. Наступного разу буде краще.

— Сподіваюся. Добре граємо — кличуть виступати. Погано граємо — не кличуть. — Він погладив борт мікроавтобуса. — Петсі на повітряних бульбашках не їздить, і я теж.

— То через ту дівчину, — сказав Кенні. — Гарненька блондиночка в білій спідничці.

Норм просяяв. Поклав руки мені на плечі й, так само, як і з голосом, по-батьківському злегка мене струсонув.

— Пацан, поцілуй її взасос. Якнайшвидше. Ти гратимеш краще.

І дав мені п’ятнадцять доларів.

У новорічний вечір ми грали у «Ґранжі». Йшов сніг. Астрід була в залі, вдягнена у парку з каптуром, облямованим хутром. Я завів її під пожежні сходи й поцілував. Її губи з помадою на смак були як полуниця. Коли я відсторонився, вона подивилася на мене своїми великими очима.

— Я думала, ти ніколи цього не зробиш. — І захихотіла.

— Ну як, нічого?

— З першого разу не зрозуміла, давай ще раз.

Ми стояли й цілувалися під пожежними сходами, поки Норм не постукав мене по плечу.

— Дітки, закругляйтеся. Пора трохи пограти.

Астрід цмокнула мене в щоку.

— Зіграй «Дикунку». Я від неї фанатію. — І вона побігла до чорного ходу, ковзаючись на снігу у взутті для танців.

Ми з Нормом пішли за нею.

— Що, яйця зсудомило? — спитав він.

— Га?

— Забудь. Її пісню зіграємо першою. Що робити, ти в курсі, правда?

Я був у курсі, бо наш гурт грав багато пісень на замовлення. І я був щасливий це зробити, бо тепер уже набагато впевненіше тримав перед собою «Кея», увімкненого в електромережу й готового до драйву.

Ми піднялися на сцену. Пол, як завжди, дав барабанний програш, сигналізуючи, що гурт повернувся й готовий ушкварити. Регулюючи гітарний ремінь, який не потребував регулювання, Норм кивнув мені. Я підійшов до центрального мікрофона і проревів у нього:

— Ця пісня на прохання Астрід, а ще тому… дикунко, здається, я тебе ЛЮБЛЮ! — І хоча зазвичай то була робота Норма (його прерогатива, як лідера гурту), я почав відлік: — Раз, два, три, поїхали! — Друзі Астрід на танцмайданчику тицяли її кулаками в бік і верещали. Її щоки пашіли. Вона послала мені повітряний поцілунок.

Астрід Содерберг послала мені повітряний поцілунок.

Отже, у хлопців із «Хромових троянд» були дівчата. А може, фанатки. Чи дівчата-фанатки. Коли граєш у рок-гурті, зрозуміти, де ця межа, досить важко. У Норма була Гетті. У Пола — Сюзан Фурньє. У Кенні — Керол Пламмер. А в мене — Астрід.

Коли ми їздили на свої концерти, Гетті, Сюзан і Керол іноді втискалися в мікроавтобус разом із нами. Астрід це робити забороняли. Та коли Сюзан могла взяти в батьків машину, Астрід дозволялося їздити з дівчатами.

Іноді вони виходили на майданчик і танцювали одна з одною, але здебільшого стояли своєю тісною маленькою компанією і просто дивилися. Усі перерви ми з Астрід цілувалися, і з часом я став відчувати у її віддиху запах цигарок. Але я не заперечував. Коли вона це зрозуміла (у дівчат є свої способи), то почала курити, коли я був поряд, і кілька разів видихнула хмарку диму мені до рота, коли ми цілувалися. Це викликало в мене такий стояк, що ним можна було довбати бетон.