Надворі нетямився вітер, сипав снігом, наче дрібним піском, у скляні шибки дверей. Невдовзі дорога до Боулдера стане непроїжджою (якщо вже не стала). Я тримав маленький конверт і думав: «Щось сталося». Не хотів знати, що саме, але відчуття було таке, що повертати назад пізно. Я сів на сходи, що вели до мого помешкання, й під супровід сердитих ударів вітру, від яких здригався будинок, розпечатав другий конверт. Почерк був так само нетвердим, як і в Джейкобза, та сповзав до низу сторінки, але я впізнав його вмить. Авжеж, упізнав — бо колись отримував любовні листи (часом — доволі відверті), писані цією рукою. У шлунку замлоїло, і на мить я злякався, що от-от знепритомнію. Я похилив голову, рукою, що не тримала листа, прикрив очі й стиснув скроні. Коли слабкість минула, я відчув себе дуже нещасним.
І прочитав листа.
25 лютого 2014 р.
Шановний пасторе Джейкобз,
Ви моя остання надія.
Здається, я збожеволіла — таке писати, але це правда. Я звертаюся до Вас, бо моя подруга Дженні Ноултон наполегливо радить це зробити. Вона має ліцензію медсестри й каже, що ніколи не вірила в чудесні зцілення (хоча в Бога вірить). А кілька років тому побувала на Вашому сеансі зцілення у Провіденсі, штат Род-Айленд, і там Ви вилікували її від артриту, такого сильного, що вона не могла вже стискати й розтискати руки та «сиділа» на оксиконтині. «Я переконувала себе, що йду лише послухати, як співає Ел Стемпер, бо в мене були всі його старі платівки, коли він виступав із «Во-Лайтс», — сказала вона мені. — Але десь глибоко в душі я, напевно, знала, навіщо прийшла, бо коли він спитав, чи є люди, які хочуть зцілитися, я стала в чергу». Вона каже, що, коли Ви торкнулися її скронь кільцями, то не тільки біль у кистях рук і самих руках зник, але разом із ним пропала й потреба приймати оксі. У це мені вірилося ще важче, ніж у те, що артрит можна вилікувати, бо в нас тут, де я живу, багато людей вживають ці ліки, і я знаю, що «зістрибнути» дуже важко.
Пасторе Джейкобз, у мене рак легень. Під час променевої терапії випало все волосся, а від хімії я весь час блювала (втратила 60 фунтів[147]), та після всіх цих пекельних мук рак нікуди не дівся. А тепер лікар хоче, щоб я лягла на операцію — видалити одну легеню, але моя подруга Дженні всадовила мене й сказала: «Дорогенька, зараз ти почуєш сувору правду. Коли вони таке роблять, це значить, що вже запізно, і вони це знають, але все одно роблять, бо більше нічого не лишається».
Я перегорнув сторінку. У голові важко гупало. Уперше за багато років я пошкодував, що я не під кайфом. Під кайфом я зміг би дивитися на підпис, який чекав мене внизу, не відчуваючи бажання закричати.
Дженні каже, вона читала про Ваші зцілення в Інтернеті й дізналася, що, крім неї, вилікувалося ще чимало людей. Я знаю, що Ви більше не їздите країною. Може, Ви на пенсії, а може, хворієте чи навіть померли (хоча я молюся, щоб це було не так, як заради Вашого добра, так і заради мого). Та навіть якщо Ви в доброму здоров’ї, то, можливо, не читаєте вже пошту. Тому я знаю — це те саме, що покласти лист у пляшку й кинути за борт, але щось (не лише Дженні) підштовхує мене спробувати. Зрештою, іноді якусь із цих пляшок виносить на берег і хтось читає того листа.
Від операції я відмовилася. Ви справді моя остання надія. Я знаю, що вона примарна і, мабуть, дурна, однак у Біблії написано: «З вірою все можливе». Чекатиму відповіді… якщо вона буде. У будь-якому разі хай Вас Господь благословляє й береже.
З надією,
Астрід Содерберг
Морґан-Пітч-роуд, 17
О-в Маунт-Дезерт, штат Мен 04550
(207) 555-6454
Астрід. Господи Боже.
Знову Астрід, тепер, по стількох роках. Я заплющив очі й побачив, як вона стоїть під пожежною драбиною, а її молоде й прекрасне личко облямоване хутром парки.
Розплющивши очі, я прочитав нотатку, яку Джейкобз зробив під її адресою.
Я бачив її карту й останні знімки. Ти можеш мені вірити — як я вже сказав у супровідному листі, у мене свої методи. Радіація й хіміотерапія зменшили пухлину в лівій легені, але не знищили її, а на правій легені вже з’явилися нові плями. Її стан важкий, але я можу її врятувати. Щодо цього теж можеш мені вірити. Але такий рак — наче пожежа в сухих чагарниках. Він дуже швидко поширюється. У неї мало часу, ти повинен вирішувати негайно.
«Якщо його так мало, чорт забирай, — подумав я, — то чого ж ти не подзвонив чи не прислав свою угоду з дияволом «Експрес-мейлом»[148]?»
Але я знав відповідь. Він хотів, щоб часу було обмаль, бо його цікавила не Астрід. Астрід була пішаком. А моє місце, на відміну від неї, було в задньому ряду. Я гадки не мав, чому так, але знав, що так воно і є.
Поки я читав останні рядки, лист тремтів у мене в руці.
Якщо ти погодишся мені асистувати, поки я закінчуватиму свою працю влітку цього року, твоя давня подруга (і, ймовірно, кохана) врятується, рак буде вигнано з її тіла. Якщо ж відмовишся, я дам їй померти. Авжеж, тобі це здається жорстокістю, ти вважаєш мене чудовиськом, але якби ти знав, яке колосальне значення має моя праця, то думав би зовсім інакше. Так, навіть ти! Мої номери (стаціонарний і мобільний) нижче. Я пишу ці рядки, а поряд лежить номер міс Содерберг. Якщо ти подзвониш мені (звісно, з позитивною відповіддю), я зателефоную їй.
Вибір за тобою, Джеймі.
Дві хвилини я сидів на сходах, глибоко дихаючи й бажаючи, щоб серце не гупало так шалено. Усе згадував, як її стегна тулилися до моїх, як пульсував мій член, твердий, мов прут арматури, як її рука пестила мені потилицю, коли вона вдмухувала сигаретний дим мені в рот.
Врешті я підвівся й пішов сходами до своєї квартири, кволо тримаючи в руці два листи. Сходи не були ні довгими, ні крутими, і я був у хорошій формі завдяки поїздкам на велосипеді, та все одно, поки дістався горішнього майданчика, двічі довелося спинятися й переводити дух, а рука тряслася так сильно, що я мусив притримувати її іншою, поки вставив ключ у шпарину.
День був темний, і в квартирі громадилися тіні, проте я не переймався тим, щоб увімкнути світло. Те, що я мав зробити, краще було робити швидко. Я зняв із ременя телефон, важко опустився на канапу й набрав мобільний Джейкобза. Пролунав один гудок.
— Здрастуй, Джеймі, — сказав Джейкобз.
— Ти виродок. Сраний виродок.
— Я теж радий тебе чути. То яким буде твоє рішення?
Що він про нас знав? Чи я взагалі йому щось про це розказував? А Астрід? Якщо ні, скільки інформації він розкопав? Я не знав, та й не мало це значення. З його тону я зрозумів, що питає він лише для годиться.
Я сказав, що приїду якнайшвидше.
— Звісно, тільки якщо ти хочеш приїхати. Я прийму тебе з величезною радістю. Хоча насправді до липня ти мені не потрібен. Тому, якщо ти волієш її не бачити… тобто такою, яка вона зараз є…
— Я сяду в літак одразу ж, як випогодиться. Якщо можеш зробити оте своє… вилікувати її… зцілити… то давай. Але поки я її не побачу, не відпускай її, хай лишається там, де ви будете. Хай там що.
— Не довіряєш мені? — Прозвучало це так, ніби він страшенно засмутився, але я в це не надто повірив. Джейкобз був майстром гри на публіку.
— А чого б то я довіряв, Чарлі? Я бачив, як ти працюєш.
Він зітхнув. Надворі казився вітер: струсонув будинком, промчав і завив попід дахом.
— Де саме в Моттоні тебе шукати? — спитав я… але, як і Джейкобз, лише для годиться. Життя — це колесо, і воно завжди повертається туди, звідки почався його оберт.
XI. Козяча гора. Вона чекає. Погані новини з Міссурі
Отож минуло трохи більше ніж півроку після нетривалої реінкарнації «Хромових троянд», і мій реактивний літак знову приземлився на аеродромі Портленда, і я знову вирушив машиною на північ, у бік округу Касл. Та цього разу не в Гарлоу. Не доїжджаючи п’яти миль до рідного міста, я звернув з траси 9 на Ґоут-Маунтін-роуд, дорогу, що вела до Козячої гори. Днина видалася тепла, проте кілька днів тому штат Мен накрило смугою весняних завірюх і тепер звідусіль линули мелодії відлиги та струмків. Ялини та сосни так само, як і раніше, громадилися ближче до дороги, їхні гілки обважніли під шапками снігу, але саму дорогу прочистили й вона волого виблискувала під полуденним сонцем.
