— Так, це найімовірніше. — Хоча було ще поїдання землі. Манія ходіння, синдром Туретта, клептоманія та призматика Г’ю Єйтса. Наскільки мені було відомо, «ембієн» до такого не доводив. — Але, якщо буде щось інше… дзвоніть.

— Наскільки сильно ви стурбовані? — спитала вона. — Скажіть мені, чого чекати.

— Я точно не знаю, та й, імовірно, з нею все буде гаразд. — Зрештою, більшість зцілених жили й горя не знали, принаймні якщо вірити Джейкобзу. І хоч як мало я йому довіряв, та доводилося на це розраховувати, бо більше нічого не лишалося. Діло було зроблено.

Дженні піднялася навшпиньки й цмокнула мене в щоку.

— Їй стало краще. Господь змилувався над нею, Джеймі, хай там що думає містер Джейкобз тепер, коли він відпав від церкви. Без цієї милості — без нього — ще шість тижнів, і вона була б мертва.

Пандусом для інвалідів Астрід з’їхала у візку, та в «субару» Дженні залізла самотужки. Джейкобз зачинив за нею дверцята. Крізь відчинене вікно вона взяла його руку у свої долоні й ще раз подякувала.

— Радий був допомогти, — відповів Чарлі. — Пам’ятай тільки, що ти мені обіцяла. — Він вивільнив руку, щоб прикласти вказівний палець їй до губ. — Нікому — анічичирк.

Я нахилився і поцілував Астрід у чоло.

— Їж, — сказав я їй. — Відпочивай. Роби вправи. І насолоджуйся життям.

— Вас зрозуміла, капітане. — Вона подивилася повз мене на те, як Джейкобз поволі підіймається сходами ґанку, потім зустрілася зі мною поглядом і повторила те, що казала раніше. — Будь обережний.

— Не турбуйся.

— Не можу. — Погляд, сповнений занепокоєння, просто мені у вічі. Вона вже потроху старіла, як і я, однак тепер, коли хворобу вигнали з її тіла, я бачив у ній ту дівчину, яка колись стояла перед сценою разом із Гетті, Керол і Сюзанною та трусила дупцею в такт, коли «Хромові троянди» співали «Постукай по дереву»[153] чи «В межах міста Натбуш»[154]. Ту дівчину, яку я цілував під пожежною драбиною. — Я буду турбуватися.

Я приєднався до Чарлі Джейкобза на ґанку, і разом ми дивились, як охайний маленький «аутбек» котить дорогою до воріт. Того дня панувала приємна відлига, і подекуди сніг зійшов, оголивши траву, що вже й зазеленіла. «Добриво бідняків, — подумав я. — Так ми його називали».

— Ці жінки триматимуть роти на замку? — спитав у мене Джейкобз.

— Так. — Може, й не довіку, та принаймні доти, доки він не завершить свою роботу, якщо до її кінця було вже так близько, як він стверджував. — Вони пообіцяли.

— А ти, Джеймі? Ти виконаєш обіцянку?

— Так.

Моє слово, схоже, його потішило.

— Переночуєш сьогодні в нас? Нумо, погоджуйся.

Я похитав головою.

— Я забронював номер у «Посольському». У мене літак рано-вранці.

І мені вже не терпиться втекти подалі від цього місця, так само, як не терпілося забратися з «Застібок».

Уголос я цього не промовив, але він знав, я в цьому не сумніваюся.

— Гаразд. Тоді будь готовий приїхати, коли я подзвоню.

— Чарлі, чого тобі ще треба? Письмової заяви? Я ж сказав, що приїду, і я приїду.

— Добре. Ми все життя відскакували один від одного, наче більярдні кулі, але скоро цьому настане кінець. До кінця липня, щонайпізніше до середини серпня, ми визначимо наші стосунки остаточно.

І щодо цього він не помилявся. Не помилявся, хай поможе йому Бог.

Звісно, за умови, що Він існує.

Навіть із пересадкою в Цинциннаті я в Денвер повернувся наступного дня ще до першої години. Що стосується подорожей у часі, то з перельотом на захід у реактивному літаку не зрівняється ніщо. Розбудивши свій телефон, я побачив на автовідповідачі два повідомлення. Перше було від Дженні. Вона розповідала, що напередодні, перед тим, як лягла спати, замкнула двері спальні Астрід, але за всю ніч радіонянька ні разу ані чичиркнула, і коли вона прокинулася о пів на сьому, Астрід усе ще була у відключці.

«Вставши, вона з’їла некруто зварене яйце й два тости. А яка вона на вигляд… я мушу постійно нагадувати собі, що це не обман зору».

То було хороше повідомлення. Погана новина чекала мене в записі від Бріанни Донлін — тепер уже Бріанни Донлін-Г’юз. Вона залишила його за кілька хвилин до того, як літак авіакомпанії «Юнайтед», у якому я летів, приземлився в аеропорту.

«Джеймі, Роберт Райверд помер. Подробиць я не знаю». Але вже ввечері того дня вона їх роздобула.

Медсестра сказала Брі, що більшість людей, які потрапляли в «Ґедз-Рідж», ніколи звідтіля не виходили, і щодо хлопця, котрого Пастор Денні зцілив від м’язової дистрофії, це, безперечно, виявилося правдою. Його знайшли в палаті: теліпався в імпровізованому зашморгу, скрученому з пари джинсів. По собі він лишив записку: «Я не можу перестати бачити проклятих. Шеренга така довжелезна, що їй наче нема кінця».

Приблизно за шість тижнів я дістав од своєї давньої напарниці з розслідувань електронного листа.