Але Кеті не зомліла. Лише трохи похитнулася на рівних ногах.

Зате зомлів я.

Розплющивши очі, я побачив, що лежу в двоспальному ліжку, вкритий ковдрою до підборіддя. Подивився праворуч і побачив стіну, обшиту фальшивими дерев’яними панелями. Глянув ліворуч — там була симпатична кухонна зона: холодильник, раковина, мікрохвильовка. За нею виднівся диван, обідній куточок із чотирма стільцями, навіть м’яке крісло у зоні вітальні перед вбудованим телевізором. Я не міг повернути шию під достатнім кутом, щоб побачити кабіну водія, але як мандрівний музикант, що проїхав у подібних коробках десятки тисяч миль (щоправда, мало які з них були з такими наворотами), я все одно зрозумів, де я: у великому житловому автофургоні, напевно, в «баундері». Чийсь дім далеко від дому.

Мені було жарко, я весь горів. Рот був сухим, як дорожня пилюка. А ще мене охопила дика ломка. Я скинув ковдру і миттю затремтів. На мене впала тінь. То був Джейкобз, і в руках він тримав прекрасну річ: помаранчевий сік у високій склянці, з якої стирчала гнута соломинка. Кращим за це міг бути хіба що повний шприц, але все по черзі. Я простягнув руку до склянки.

Джейкобз спершу натягнув на мене ковдру, потім став на коліно біля ліжка.

— Поволі, Джеймі. Боюся, що ти в нас дуже хворий американець.

Я став пити. Відчуття від соку в горлі було пречудовим. Я спробував узяти склянку й осушити її, але він не дозволив.

— Я сказав: поволі.

Я опустив руку, і він дав мені ковтнути ще раз. Живильна рідина потекла у шлунок, але після третього ковтка в животі все стислося й мене знову затрясло. То був не грип.

— Мені треба ширнутися, — сказав я. Не те щоб мені саме в такий спосіб хотілося б поновити знайомство зі своїм колишнім священиком і першим дорослим другом, але наркоман, у якого ломка, не має сорому. До того ж він і сам міг мати у своїй шафі скелет-два. Інакше чого б він жив під іменем Ден Джейкобз, а не Чарльз?

— Так, — кивнув він. — Я бачив сліди. І збираюся підтримати тебе, принаймні поки ти не подужаєш ту болячку, яка засіла в твоєму організмі. Інакше ти виблюєш усе, що я даватиму тобі їсти, а ми не можемо цього допустити, правда ж? У тебе й так вигляд, наче тобі не вистачає п’ятдесят фунтів[70] ваги щонайменше.

З кишені він витяг коричневий флакончик на один грам. До ковпачка кріпилася маленька ложка. Я потягнувся рукою. Він похитав головою і відвів руку з флакончиком далі від мене.

— Угода та сама. Я за кермом.

Він відкрутив ковпачок, набрав у крихітну ложечку сірувато-білого порошку і підніс мені до ніздрів. Я вдихнув правою. Джейкобз ще раз занурив ложечку в флакон, і я дав раду лівій ніздрі. То було не те, чого я потребував (недостатня кількість того, що я потребував, якщо бути точним), однак лихоманка потроху вляглася і зникло відчуття, що той приємний холодний помаранчевий сік вихором вилетить із мене назад.

— Тепер можеш подрімати, — сказав Джейкобз. — Чи побалдіти, якщо ти так це називаєш. А я тим часом зроблю тобі курячого супу. Консервованого, «Кембелза», а не такого, як колись варила твоя мати, але це все, що в мене є.

— Не знаю, чи зможу його втримати, — сказав я. Але зрештою таки втримав. Допивши кружку, яку він мені простягнув, попросив ще дозу. Він виділив мені дві мізерні понюшки.

— Звідки у вас це? — спитав я, коли він вкладав пляшечку до передньої кишені своїх джинсів.

Він усміхнувся. Усмішка враз освітила його обличчя і знову зробила двадцятип’ятилітнім, із дружиною, яку він кохав, і маленьким синочком, якого обожнював.

— Джеймі, — сказав він. — Я вже давно працюю в парках розваг і ярмарковому бізнесі. Якби я не міг знайти наркотики, то був би або сліпим, або ідіотом.

— Мені треба ще. Мені треба ширнутися.

— Ні. Ширнутися — це те, чого ти хочеш, а не потребуєш, і від мене ти цього не дістанеш. Я нітрохи не зацікавлений у тому, щоб допомагати тобі зловити кайф. Просто не хочу, щоб тебе схопили корчі й ти помер у моєму фургоні. А тепер спи. Уже майже північ. Якщо завтра тобі стане краще, ми поговоримо про різне, у тому числі про те, як відчепити мавпу, яка їздить у тебе на плечах. Якщо ж не покращає, я відвезу тебе або в лікарню Святого Франциска, або в медичний центр УШО[71].

— Успіху вам, коли будете намовляти їх мене взяти. Я майже банкрут, і мій медичний план — аптечний «Тайленол».

— Як казала Скарлет О’Хара, подумаємо про це завтра, бо завтра буде новий день.

— Дурня, — пробурчав я.

— Як скажеш.

— Дайте ще трохи. — Маленькі понюшки, яких він мені вділив, дали мені десь приблизно ж стільки користі, скільки сигарета «Мальборо лайт» хлопцю, який усе життя одну за одною смалив «Честерфілд кінгс». Але навіть короткі понюшки були кращі за нічого.

Джейкобз завагався, та потім дав ще дві порції. Ще мізерніші за попередні.

— Даю героїн людині, у якої сильний грип. — Він невесело всміхнувся. — Я, мабуть, збожеволів.

Я зазирнув під ковдру й побачив, що він роздягнув мене до трусів.

— А де мій одяг?

— У шафі. На жаль, я його піддав сегрегації, він лежить окремо. Бо трохи з душком.

— Мій гаманець у передній кишені джинсів. Там квитанція на отримання сумки й гітари. Одяг — це фігня. Головне — гітара.

— На автобусному вокзалі чи залізничному?

— Автобусному. — Нехай те зілля було лише порошком, виданим у медичних дозах, але одне з двох: або то була дуже якісна хрінь, або вона особливо жорстко подіяла на мій виснажений організм. У животі приємно грів суп, повіки обважніли й здавалися мішками з піском.

— Спи, Джеймі. — Він злегка стиснув моє плече. — Якщо ти хочеш подужати цю заразу, мусиш спати.

Я відкинувся на подушку. Набагато м’якшу за ту, на якій я спав у номері «Ярмаркового заїзду».

— Чому ви звете себе Деном?

— Бо це моє ім’я. Чарльз Деніел Джейкобз. Усе, спи.

Я збирався заснути, проте ще одне запитання не давало спокою. Дорослі, звісно, змінюються зовні, але, якщо їх не вразить якась тяжка хвороба чи не скалічить аварія, їх зазвичай можна впізнати. А от дітей…

— Ви мене впізнали. Я бачив. Як?

— Бо у твоєму обличчі живе твоя мати, Джеймі. Я сподіваюсь, Лора в доброму здоров’ї.

— Вона померла. І вона, і Клер.

Не знаю, як він це сприйняв. Я заплющив очі й через десять секунд відключився.

Прокинувшись, я відчув, що жар трохи спав, але трясця повернулася — і була сильна. Джейкобз поклав мені на лоба аптечну смужку-градусник, потримав її там із хвилину й кивнув.

— Може, й житимеш, — констатував він і дав мені ще дві мацюпусінькі понюшки з коричневої пляшечки. — Встати і з’їсти яєчню зможеш?

— Спочатку туалет.

Він показав, і я, тримаючись за меблі, поплентався в маленьку кабінку. Мені треба було лише помочитися, але я був надто кволий, щоб стояти, тому сів і зробив це по-дівчачому. Коли я вийшов, Джейкобз перемішував на пательні яйця й насвистував пісеньку. У шлунку забурчало. Я спробував пригадати, коли востаннє їв щось поживніше за консервований суп. У пам’яті спливла м’ясна нарізка за сценою два дні тому перед концертом. Якщо після того я щось і їв, я цього не пам’ятав.

— Ковтай повільно, — сказав він, ставлячи тарілку на обідній столик. — Ти ж не хочеш бекнути все назад, правда?

Я повільно з’їв усю яєчню дочиста. Він сидів навпроти мене, пив каву. Коли я попросив і собі кави, він дав мені півчашки, щедро здобривши вершками.

— Фокус із фоткою, — сказав я. — Як ви це зробили?

— Фокус? Ображаєш. Зображення на заднику вкрите фосфоресцентною речовиною. Фотоапарат — це ще й електричний генератор…

— Це я зрозумів.

— Той спалах дуже потужний і дуже… особливий. Він проектує зображення суб’єкта на дівчину у вечірній сукні. Довго ефект не тримається — надто велика площа. А от фотографії, які я продаю, живуть набагато довше.