— Мевіс Степлз — богиня, — сказав він мені. — Найкраща співачка в Америці. Інші навіть поряд не лежали.

За свої харчодобувні роки на дорозі я записав частку дешевих синґлів і поганих інді-альбомів, але сам ніколи й не чув про великий лейбл, поки на записі в Ніла Даймонда не довелося заміняти ритм-гітариста, якого звалив мононуклеоз. Того дня в мене був натуральний переляк (я був певен, що перехилюся й блювону на свою ЕсДжі), але відтоді я грав на багатьох записах, переважно когось заміняв, але іноді й запрошували. Гроші за це платили не те щоб дуже великі, але й не малі. На вихідних я грав у гурті, зв’язаному контрактом із місцевим баром. Називався він «Комсток-Лоуд» і був відомий тим, що нишком підпрацьовує на стороні, в Денвері. Також я давав уроки музики гітаристам-початківцям — учням старшої школи в рамках літньої програми, яку започаткував Г’ю після смерті свого батька. Називалася вона «Рок-атоми».

— Я не вмію, — запротестував я, коли Г’ю запропонував додати це до списку моїх обов’язків. — Не вмію читати музику!

— Ти хотів сказати «не вмію читати ноти», — виправив мене він. — Табулатури ти читаєш нормально, а це все, що треба тим дітям. На щастя для нас і для них, це все, що більшості з них треба. Тут, у горах, хлопчику мій, ти Сеґовії[97] не знайдеш.

Щодо цього він мав рацію. І коли вивітрилися мої побоювання, я отримував задоволення від тих уроків. По-перше, вони навіювали спогади про «Хромові троянди». А по-друге… мабуть, мені має бути соромно таке казати, але втіха, яку я відчував, працюючи з тінейджерами з «Рок-атомів», десь приблизно дорівнювала тому задоволенню, яке я діставав, коли згодовував Бартлбі його кавалок вранішнього яблука й пестив по носі. Ці дітлахи просто хотіли грати рок, і більшість із них відкривали для себе, що вони на це здатні… тобто коли опановували Е з баре.

Друга студія теж була темна, однак Мукі Макдоналд залишив увімкненим мікшерний пульт. Я все повимикав і записав собі в нотатник поговорити з Мукі. Він був хорошим звукачем, але сорок років куріння коноплі зробили його забудькуватим. Мій «Ґібсон ЕсДжі» стояв, притулений до стіни, як і решта інструментів, бо пізніше того дня я збирався грати на записі демки тамтешнього рокабільного гурту «Ґотта Вонна». Я сів на табурет і хвилин із десять пограв у стилі «тенісна ракетка», щось таке як «Кросівки на підборах» і «Моя привабливість у дії», суто задля розминки. Тепер я грав краще, ніж у ті свої роки в дорозі, набагато краще, та все одно другим Клептоном стати б не зміг.

Задзвонив телефон (хоча в студіях він насправді не дзеленчав, а просто загорявся синім довкола країв). Я поклав гітару і відповів.

— Друга студія, Кертіс Мейфілд[98] слухає.

— Як там загробне життя, Кертісе? — спитав Г’ю Єйтс.

— Темно. Але є один плюс — я вже не паралітик.

— Радий це чути. Приходь сюди, у великий дім. Я маю тобі дещо показати.

— Ой, слухай, у нас тут через півгодини хтось пишеться. Я думаю, та довгонога ціпа в стилі кантрі.

— Мукі все зробить.

— Ні, не зробить. Його досі нема. А ще він лишив увімкненим пульт у другій. Знов.

Г’ю зітхнув.

— Я з ним поговорю. Приходь.

— Добре, Г’ю. Але з Мукстером поговорю я. Це ж моя робота, так?

Він розсміявся.

— Я іноді думаю: що сталося з тим прісним занудою, який-не-скаже-гівно-хай-воно-і-в-роті-буде, — сказав він. — Приходь. Це винесе тобі мозок.

Великим домом називалося ранчо, яке розкинулося на чималій ділянці землі. Перед ним, припаркований на крузі, стояв вінтажний «континенталь» Г’ю. Чувак фанатів од усього, що жерло найкращий бензин, але це захоплення він цілком міг собі дозволити. «Вовча паща» ледь-ледь трималася на плаву, але існували сімейні статки — старший Єйтс чимало вклав у надійні акції, а Г’ю (двічі розлучений, в обох випадках шлюбні угоди й жодних дітей) був останнім паростком сімейного дерева Єйтсів. Він тримав коней, курей, овець і кілька свиней, але то було щось трохи більше за хобі. Те саме можна було сказати про його автомобілі й колекцію пікапів з великими двигунами. Що його справді цікавило, і дуже серйозно, то це музика. Він стверджував, що колись і сам грав, хоча я ні разу не бачив, щоб він брав у руки трубу чи гітару.

— Музика важлива, — якось сказав він мені. — Популярне чтиво забувається, телесеріали йдуть у небуття, і б’юся об заклад, ти не згадаєш, що бачив у кіно два роки тому. Але музика залишається, навіть попса. Особливо попса. Можеш презирливо кривитися на «Краплі дощу падають на мою голову», якщо хочеш, але мине п’ятдесят років, а люди так само слухатимуть це дурне гівенце.

Запам’ятати той день, коли я з ним познайомився, було досить легко, бо «Вовча паща» була такою само, як тоді, включно з темно-синім, як опівнічна пора, «конні» з маленькими задніми бічними шибками, припаркованим перед домом. Лише я змінився. Того дня восени 1992-го Г’ю зустрів мене на порозі, потиснув руку й провів до себе в кабінет. А там гепнувся в крісло з високою спинкою перед письмовим столом, який здавався таким неозорим, що міг вмістити на собі «Пайпер-Каб»[99]. Я нервувався, поки йшов за ним. А коли побачив, що на мене зі стін униз дивляться усі ті відомі обличчя, то з рота зникли й ті мізерні рештки слини, що там ще залишалися.

Він зміряв мене поглядом (відвідувач був одягнений у брудну футболку AC/DC та ще брудніші джинси) і сказав:

— Мені дзвонив Чарлі Джейкобз. Я вже багато років у боргу перед Препом. Борг такий великий, що я б у житті не розплатився, але він каже, що ти його покриваєш.

Я стояв перед столом і мовчав, наче мені язик відсох. Я знав, що таке прослуховування для участі в гурті, але то було щось геть інше.

— Він каже, ти сидів на наркоті колись.

— Так. — Сенсу заперечувати не було.

— Каже, то був Великий Гера.

— Так.

— Але тепер ти чистий?

— Так.

Я думав, він спитає, чи давно, але він не спитав.

— Та сядь ти, заради Бога. Хочеш «коли»? Чи пива? Лимонаду? Може, чаю з льодом?

Я сів, але розслабитися й притулитися до спинки стільця не міг.

— Чай із льодом було б добре.

Г’ю натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Джорджіє? Кицю, принеси нам дві склянки чаю з льодом. — А тоді до мене: — Джеймі, це справжнє ранчо, але та худоба, до якої мені є діло, приходить сюди з інструментами.

Я спробував усміхнутися, але було таке відчуття, що я схожий на дебіла, тому я це облишив.

А він наче й не помітив.

— Рок-гурти, кантрі-гурти, солісти. Вони наш хліб із маслом. Але ми також записуємо рекламні ролики для радіостанцій Денвера і двадцять-тридцять аудіокнижок щорічно. Коли Майкл Даґлас у «Вовчій пащі» записував Фолкнера, Джорджія замалим собі в трусики не надзюрила. Він на публіці весь такий наче свій хлопець, але ха, знав би ти, який це перфекціоніст у студії.

Я не міг придумати, що на це відповісти, тому вирішив за краще помовчати й мріяти, щоб швидше принесли чай із льодом. У роті була пустеля.

Г’ю нахилився вперед.

— Знаєш, чого будь-яке робоче ранчо потребує понад усе?

Я похитав головою, але не встиг він пролити світло, як увійшла красива молода темношкіра жінка з двома високими й по вінця забитими льодом склянками чаю на срібній таці. У кожній склянці лежала гілочка м’яти. Я вичавив у свій чай дві скибки лимону, але миски з цукром не торкався. У свої героїнові літа я жер той цукор, мов ненормальний, але з того дня в навушниках в авторемонтній майстерні будь-які солодощі тепер викликали відразу. Коли поїзд від’їхав од Талси, я купив у вагоні-ресторані батончик «Херші». І зрозумів, що не можу його їсти. Від самого запаху хотілося ригати.

— Дякую, Джорджіє, — сказав Єйтс.

— Прошу дуже. Не забувайте про години відвідин. Вони починаються о другій, Лес вас чекатиме.