Ел виконав ще дві пісні (мелодія і фоновий ритм у другій підозріло нагадували «Давай не розходитись» Ела Ґріна), а потім знову представив «Вільшанок ґоспелу». Вони заспівали; він співав разом із ними; вони здійняли радісний гамір, адресований Господу, й підбурили те зібрання до шалу — «о-Господи, прийдіть-до-Ісуса». Коли натовп підвівся, до посиніння ляскаючи в долоні, світло в наметі згасло, лишилася тільки яскрава біла пляма на сцені, і в неї ступив Ч. Денні Джейкобз. Так, то був мій Чарлі та Преп Г’ю. Проте відтоді, як я бачив його востаннє, він змінився.
Довге й безформне чорне пальто, схоже на те, в якому Джонні Кеш[119] виходив на сцену, частково приховувало його теперішню худину, але виснажене обличчя все одно виказувало правду. Була ще й інша правда. Я думаю, більшість людей, які зазнали в житті великих втрат — величезних трагедій, — опиняються на перехресті. Може, не одразу, не тієї ж миті, але згодом, коли первісний шок відступає. Здобувши такий досвід, вони або розростаються, або зіщулюються. Якщо це звучить по-ньюейджерському (а напевно, так воно і є), я не прошу вибачення. Я знаю, що кажу.
Чарльз Джейкобз зіщулився. Рот перетворився на бліду смужку. Сині очі горіли, та вони заплутались у павутинні зморщок і тепер здавалися меншими. Та наче затіненими. Життєрадісний молодий чоловік, який помагав мені робити печери в горі Череп, коли мені було шість, який так добросердо мене вислухав, коли я розповів йому про те, що Кон став німим… той чоловік тепер скидався на старосвітського директора школи в Новій Англії, котрий от-от всипле різок норовливому учневі.
Та потім він усміхнувся, і в мене з’явився проблиск надії на те, що десь там, під машкарою балаганного євангельського крикуна, ще й досі живе юнак, який так по-дружньому до мене ставився. Та усмішка освітила все його обличчя. Юрба заплескала в долоні. Частково від полегшення, як я собі думаю. Він здійняв руки, потім опустив долонями донизу.
— Сідайте, брати й сестри. Сідайте, хлопці й дівчата. Відчуймо нашу єдність і християнське братерство.
Рядами пробіг гучний шелест — люди посідали. У наметі стало тихо. Усі погляди було звернено до Джейкобза.
— Я приніс вам добру новину, яку ви вже чули раніше: Господь вас любить. Так, кожного з вас. І тих, хто живе праведним життям, і тих, хто по горло занурився в гріх. Він так любить вас, що віддав Свого єдиного Сина — Євангеліє від Івана, три, шістнадцять. У вечір Свого розп’яття Його Син молився, щоб вас уберегли від лихого — від Івана сімнадцять, п’ятнадцять. Коли Господь виправляє нас, коли Він дає нам тягарі й недуги, Він робить це з любові — Дії, сімнадцять, одинадцять. І чи ж не може Він забрати ті тягарі й недуги, у тому самому дусі любові?
— Так, слава Господу! — екзальтовано закричали в ряду візочників.
— Ось я стою перед вами, блукач по обличчю Америки й посудина Божої любові. Чи приймете ви мене так, як я приймаю вас?
Вони закричали, що приймуть. Моїм обличчям стікав піт, так само, як обличчям Г’ю та інших людей обабіч нас. Однак лице Джейкобза лишалося сухим і сяючим, попри те, що повітря у світлі прожектора, в якому він стояв, мусило бути ще гарячішим. Додайте до цього ще чорне пальто.
— Колись я був одружений, мав маленького синочка. Але сталося жахливе лихо і вони втопилися.
Мені наче холодною водою в лице хлюпнули. Він збрехав, без жодної на те причини, принаймні на мій погляд.
Аудиторія забурмотіла, мало не застогнала. Багато жінок розплакалися, кілька чоловіків теж.
— Тоді я відвернув своє лице від Господа і прокляв Його у своєму серці. Я блукав на пустині. О, то був Нью-Йорк, і Чикаго, і Талса, і Джоплін, і Даллас, і Тихуана. То був Портленд у Мені й Портленд в Орегоні. Але все було те саме, все — пустинь. Я віддалився од Бога, але від спогадів про дружину й синочка віддалитися не міг. Я зрікся вчення Ісусового, та не зрікся цього.
Він підніс догори ліву руку й показав золоту смужку, надто широку й товсту, щоб бути звичайною обручкою.
— Мене зваблювали жінки — авжеж, я ж бо чоловік, а Потіфарова жінка[120] завжди серед нас. Але я лишився вірним.
— Слава Господу! — завищала якась пані. Мабуть, та, яка вважала, що впізнає Потіфарову жінку одразу ж, як побачить ту хтиву гріховодницю у вбранні поважної матрони.
— А тоді, одного дня, після того, як я відкинув спокусу, що була напрочуд сильною… напрочуд звабливою… мені було явлення Бога, таке ж, як Павлу на шляху до Дамаска.
— Слово Боже! — закричав якийсь чоловік і здійняв руки до небес (до-верхівки-намету, принаймні).
— Господь сказав, що я маю роботу, і що моя робота полягатиме в тому, щоб знімати тягарі й недуги з інших. Він явився мені уві сні й наказав надіти ще одну обручку, ту, що знаменуватиме мій шлюб із вченням Господнім через Його святе Слово та вчення Його сина, Ісуса Христа. Я саме був у Феніксі, працював у безбожному мандрівному цирку, і Господь сказав мені йти в пустелю без харчів і води, бути як старозавітний паломник на лиці землі. Він сказав, що в пустині знайду я обручку свого другого й останнього шлюбу. Сказав, якщо я лишуся вірним цьому шлюбові, то принесу велике добро і возз’єднаюся зі своєю дружиною та синочком у раю, а наш істинний шлюб буде знову освячено перед Його святим престолом та в Його святому світлі.
Знову залунали крики та вигуки. Якась жінка в охайному діловому костюмі, панчохах кольору засмаги й стильних туфлях на низьких підборах впала на землю в проході й почала свідчити мовою, яка на перший погляд складалася суто з голосівок. Чоловік (чи коханець), що прийшов із нею, став навколішки поряд і підклав їй під голову свої руки, наче подушку. Він ніжно всміхався й заохочував її белькотіти далі.
— Він не вірить жодному своєму слову, — вражено промовив я. — Кожне слово — брехня. Вони мусять це розуміти.
Але вони не розуміли, а Г’ю мене не чув. Він нерухомим поглядом дивився на сцену. У наметі вирувала радість, а над нею підносився голос Джейкобза, пробиваючись крізь осанни милістю електрики (і бездротового мікрофона).
— Увесь день я йшов. Знайшов їжу, яку хтось викинув у смітник на майданчику для відпочинку, і підживився нею. Біля дороги побачив півпляшки «Ко’коли» і випив її. А тоді Господь наказав мені зійти з дороги, і хоча вже темніло, а в тій пустелі складали голови кращі за мене слідопити, я послухався.
«Аж у передмістя забрів, напевно, — подумав я. — А може, в Норт-Скотсдейл, де багатії живуть».
— Ніч була темна й захмарена, жодної зірки не видно. Але одразу після опівночі хмари розступилися, й промінь місячного сяйва спустився на купу каменів. Я підійшов до неї й знизу побачив… оце.
Він підняв праву руку. На підмізинному пальці зблискував ще один товстий золотий обідець. Публіка вибухнула аплодисментами й криками «алілуя». Я все намагався зрозуміти, у чому сенс цього всього, але не виходило. У наметі зібралися люди, які щодня використовували комп’ютери, щоб зв’язуватися з друзями й здобувати порцію новин, люди, що сприймали погодні супутники й трансплантацію легень як належне, люди, що надіялися прожити на тридцять-сорок років довше, ніж їхні прадіди. І ось вони велися на історію, супроти якої Санта й Зубна фея видавалися суворим реалізмом. Він годував їх лайном, і вони були в захваті від цього. У мене виникло тривожне відчуття, що він і сам відчував кайф, а то було ще гірше. То був не той чоловік, якого я знав у Гарлоу, і не той, що прихистив мене в Талсі. Хоча я згадав, як він повівся з розгубленим і згорьованим фермером, батьком Кеті Морз, і мусив зізнатися собі, що вже тоді той чоловік був на шляху до цього.
«Не знаю, чи він ненавидить цих людей, — подумав я. — Але зневажає він їх на сто відсотків».
А може, й ні. Може, йому просто було по цимбалах. Начхати на все, крім того, що опиниться в кошику для пожертв наприкінці шоу.
А тим часом він провадив свої свідчення. Гурт заграв на тлі його виступу, ще більше розігріваючи юрбу. «Вільшанки ґоспелу» погойдувалися й плескали в долоні, а публіка приєдналася до них.
