— Що? — Маючи на увазі «хто». Тоді в мене було лише кілька імен і прізвищ, і одне з них належало моєму братові Кону. Джейкобз стверджував, що йому допоміг ефект плацебо, але…

— Не жени, дай клацну лінк.

Я нахилився поближче, щоб глянути. І перше, що відчув, — полегшення. Не Кон. Звісно, ні. Та потім на мене накотив темний жах.

Некролог із талсівської газети «Ворлд» було присвячено Кетрін Енн Морз, тридцятивосьмирічній. Раптова смерть, повідомляв некролог. А ще: «Невтішні батьки Кеті просять, щоб замість квітів усі, хто хоче вшанувати її пам’ять, надсилали пожертви в Організацію допомоги запобігання самогубствам. Такі пожертви не підлягають обкладанню податком».

— Брі, — сказав я. — Повернися до минулого тижня і…

— Я знаю, що робити, не підганяй мене. — А тоді, глянувши вдруге на моє обличчя: — Що з тобою?

— Нічого, — відповів я, сумніваючись у тому, що це правда. Бо перед очима стояла картинка: ось Кеті Морз багато років тому йде на сцену «Портретів блискавкою», вродлива сунерівська лялечка із вкритими засмагою ніжками під джинсовою спідничкою з бахромою. «Кожна гарна дівчина містить у собі власний позитивний заряд!» — сказав тоді Джейкобз. Та тільки десь на середині шляху заряд Кеті став негативним. Жодної згадки про чоловіка, хоча в такої привабливої дівчини мало бути вдосталь залицяльників. Жодної згадки про дітей.

«Може, вона любила дівчат», — подумав я. Але це було притягнуто за вуха.

— Ну ось, котику. — Брі повернула ноутбук так, щоб мені легше було читати. — Та сама газета.

ЖІНКА СТРИБНУЛА З МЕМОРІАЛЬНОГО МОСТУ САЙРУСА ЕЙВЕРІ Й РОЗБИЛАСЯ НА СМЕРТЬ, — проголошував заголовок статті. Передсмертної записки Кеті Морз не лишила, і невтішні батьки губилися в здогадах.

«Не знаю, може, її хтось штовхнув», — сказала місіс Морз… але, якщо вірити статті, навмисне вбивство виключалося, хоча яким чином — про це не було ні слова.

«Містере, а він вже таке робив? — спитав мене містер Морз тоді, 1992-го. Після того як вдарив мого давнього приятеля та «п’ятого персонажа» кулаком в лице й розсік йому губу. — Уже когось намахував так, як намахав мою Кеті?»

«Так, сер, — міркував я тепер. — Так, сер, думаю, намахував».

— Джеймі, ти точно не знаєш. — Брі торкнулася мого плеча. — Шістнадцять років — це дуже багато. Там могло бути щось зовсім інше. Може, вона дізналася, що в неї невиліковний рак чи ще якась смертельна хвороба. Смертельна й болюча.

— То через нього, — сказав я. — Я це точно знаю, та й ти, думаю, уже знаєш теж. Більшість його зцілених нормально собі живуть, але деякі йдуть від нього з бомбою сповільненої дії в голові. Як Кеті Морз. І бомба вибухнула. А скільки ще їх може злетіти в повітря за наступні десять-двадцять років?

Я думав про те, що можу виявитися одним із них, і Брі це, безперечно, розуміла. Про Г’ю вона не знала, бо то була не моя історія і я не міг її розказати. Після того вечора в наметі призматика до нього більше не поверталася (та й ту, напевно, спричинив стрес), але рано чи пізно це могло статися знову, і хоча ми про це не говорили, я певен, він розумів це не гірше за мене.

Бомби сповільненої дії.

— Отже, тепер ти його розшукаєш.

— Ще б пак. — Некролог на смерть Кетрін Енн Морз став останнім доказом, який мені був потрібен, тим, завдяки якому сформувалось остаточне рішення.

— І переконаєш його зупинитися.

— Якщо зможу.

— А як він не схоче?

— Тоді не знаю.

— Якщо хочеш, я поїду з тобою.

Але сама Брі цього не хотіла. Це читалося в неї на обличчі. Те завзяття, з яким вона виконувала цю роботу, пояснювалося захватом молодої розумної жінки перед дослідженнями в їх чистому вигляді. А ще перчинки додавали наші любовні ігри. Проте дослідження вже перестало бути чистим і побачила вона достатньо, щоб сильно злякатися.

— Ти до нього й на гарматний постріл не підійдеш, — сказав я. — Але він ось уже вісім місяців як не виступає, а його щотижневе телешоу пускають у повторах. Мені треба, щоб ти знайшла, де він тепер вішає свого капелюха.

— Це я можу. — Вона відставила ноутбук убік і засунула руку під ковдру. — Але спочатку хочу зробити щось інше, якщо ти в настрої.

Я був у настрої.

Незадовго до Дня праці ми з Брі Донлін обмінялися прощаннями в тому самому ліжку. Вони були дуже тілесними, задовольнили нас обох, але також містили в собі смуток. Радше для мене, ніж для неї, як я собі думаю. У неї попереду було життя гарненької, нічим не зв’язаної кар’єристочки в Нью-Йорку, а мені менш ніж за два роки мало виповнитися страшні п’ятдесят п’ять. Я підозрював, що більше жвавих молодих жінок у мене не буде, і щодо цього, як потім виявилося, мав цілковиту рацію.

Брі вислизнула з ліжка, довгонога й прекрасна у своїй голизні.

— Я знайшла те, що ти шукав, — сказала вона й щось пошукала у своїй сумочці на туалетному столику. — Це було важче, ніж я думала, бо тепер він живе під іменем і прізвищем Деніел Чарльз.

— Це мій хлопчик. Не зовсім вигадане ім’я, але майже.

— А по-моєму, це більше заради перестороги. Так зірки реєструються в готелі під фальшивим іменем — чи видозміненим своїм, — щоб обдурити мисливців на автографи. Коли він винаймав своє теперішнє помешкання, то назвався Деніелом Чарльзом, і це законно, головне, щоб у нього був банківський рахунок і з нього приймали чеки. Але іноді чоловіку просто необхідно користуватися своїм справжнім прізвищем, якщо він не хоче порушувати закон.

— Яке «іноді» ти маєш на увазі в цьому випадку?

— Торік у Покіпсі, штат Нью-Йорк, він купив автомобіль… нічого особливого, простенький «Форд Таурус» ванільного кольору… і зареєстрував його під справжнім прізвищем. — Вона залізла назад у ліжко й простягнула мені клаптик паперу. — Ось тобі, красунчику.

На ньому було написано «Деніел Чарльз (він же Чарльз Джейкобз, він же Ч. Денні Джейкобз), «Застібки», Летчмор, штат Нью-Йорк, 12561».

— А що таке «Застібки»[126], як для тих, хто в танку?

— Так називається будинок, який він орендує. А точніше, маєток. Маєток з брамою, щоб ти знав. Летчмор лежить трохи північніше од Нью-Пальтца, у них однаковий поштовий індекс. Це в горах Катскіл, де Ріп ван Вінкль[127] грав у боулінг із гномами. Але тільки… мм, які в тебе теплі й приємні руки… та гра називалася «кеглі».

Вона притулилася ближче, і я вимушений був сказати те, що чоловіки мого віку кажуть щораз частіше: вдячний за пропозицію, але не відчуваю себе в змозі нею скористатися. Озираючись тепер назад, я шкодую, що не постарався тоді трохи сильніше. Останній раз був би приємним.

— Нічого, котику. Просто обніми.

Я пригорнув її до себе. Здається, ми задрімали, бо коли я знову прийшов до тями, сонце переповзло з ліжка на підлогу. Брі скочила на ноги й стала вдягатися.

— Треба бігти. Тисяча справ сьогодні. — Вона застебнула ліфчик і подивилася на мене в дзеркалі. — Коли ти плануєш до нього поїхати?

— До жовтня точно ні. Г’ю попросив одного хлопця з Міннесоти мене підмінити, але раніше жовтня він приїхати не зможе.

— Залишайся зі мною на зв’язку. Електронкою і телефоном. Якщо я не буду знати, як ти там, щодня, то почну хвилюватися. Можу навіть поїхати, щоб пересвідчитися, що з тобою там все в порядку.

— Не треба, — сказав я.

— А ти дзвони мені й пиши, білий хлопчику, тоді не поїду.

Уже вдягнута, Брі підійшла й сіла на край ліжка.

— Може, тобі взагалі не треба їхати. Ти про це не думав? Жодного туру в нього не заплановано, на сайті вже давно ніякої активності, і телепрограм нових нема, крутять лише повтори. Днями натрапила на пост в одному блозі, під заголовком «Куди дівся Пастор Денні». Там обговорення на багато сторінок.

— І до чого ти хилиш?

Брі взяла мене за руку, переплела пальці з моїми.

— Ми точно знаємо… ну, не те щоб точно, але знаємо… що комусь він допоміг, а комусь і нашкодив. Окей, це вже в минулому, змінити нічого не можна. Але якщо він перестав зцілювати, то більше нікому не зашкодить. А в такому разі навіщо з ним конфліктувати?