Бібліотека виявилася круглою кімнатою на дальньому кінці будинку. На вигнутих полицях стояли тисячі книжок, але я не уявляв, як хтось взагалі може тут читати — через краєвид. Уся західна стіна була скляною, і погляд милували велетенські обшири долини Гудзону, довершені кобальтовою річкою, що виблискувала вдалині.

— Зцілення — вигідна справа. — Мені знову згадалася Козяча гора, той гральний майданчик за зачиненою брамою, яка захищала багатіїв од таких селюків, як сім’я Мортонів. Деякі краєвиди можна купити лише за гроші.

— В усіх розуміннях, — кивнув Джейкобз. — Нема потреби запитувати, чи ти досі вільний від наркотиків. Це видно з твого кольору обличчя. І очей. — Нагадавши таким чином про те, що я перед ним у боргу, він запросив мене сісти.

Тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч, я не знав, як і з чого розпочати. Та й не хотів цього робити в очікуванні помічника, Ела Стемпера, який тепер за сумісництвом працював ще й дворецьким та мав от-от принести лимонад. Але виявилося, що це не проблема. Не встиг я вигадати якусь безглузду тему для балачки, щоб згаяти час, як зайшов колишній співак «Во-Лайтс», ще сердитіший на вигляд, ніж зазвичай. Тацю він поставив на столик із вишневого дерева між нами.

— Дякую, Еле, — сказав йому Джейкобз.

— Прошу. — Звертаючись до боса й не дивлячись на мене.

— Кльові штанці, — зауважив я. — Нагадують ті часи, коли «Бі-Джис» зав’язали з трансцендентальною туфтою й перейшли до диско. До них ще треба якісь вінтажні черевики на платформі.

Він нагородив мене поглядом, у якому було мало душевності[130] (чи християнської любові, якщо вже на те), і вийшов. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що Стемпер погупотів геть[131].

Джейкобз надпив зі склянки лимонаду. За шматочками м’якоті лимона, що плавали вгорі, я зробив дедуктивний висновок, що зробили його вручну. А з того, як задріботіли кубики льоду, коли він ставив склянку на тацю, виник дедуктивний висновок, що я не помилився — руки в нього дрижать. Того дня Шерлок порівняно зі мною нервово курив у кутку.

— Джеймі, це було нечемно. — Але в голосі Джейкобза лунали веселі нотки. — Особливо як на гостя, і до того ж непроханого. Лорі було б за тебе соромно.

Апелювання до моєї матері (навмисне, я цього певен) я пропустив повз вуха.

— Хоч я й непроханий, але, здається, ти зрадів, коли мене побачив.

— Авжеж. Чого то я не зрадів би? Скуштуй лимонаду. У тебе розпашілий вигляд. І, схоже, тобі незручно.

Так і було, та принаймні я більше не боявся. Гнів — ось що я відчував насправді. Я опинився у здоровецькому будинку, оточеному здоровецьким клаптем землі, на якому, безсумнівно, десь був здоровецький басейн і поле для гольфу (хоч воно, мабуть, і надто заросло тепер травою, щоб на ньому можна було грати, та все одно то була частина маєтку). Розкішна хатинка для експериментів Чарльза Джейкобза з електрикою на схилі літ. А десь далеко Роберт Райверд стояв у кутку, і на ньому, напевно, був підгузок, бо що його найменше турбувало нині, то це відвідини туалету. Вероніка Фрімонт їздила на роботу автобусом, тому що не наважувалася більше сідати за кермо, а Еміль Кляйн досі, мабуть, перекушував сирою землею. А ще була Кеті Морз, мініатюрна сунерівська кралечка, яка тепер лежала в домовині.

«Помалу, білий хлопчику, — почув я в голові пораду Брі. — Тихіше їдеш — далі будеш».

Я скуштував лимонаду й поставив склянку на тацю. Ляпати на дорогий вишневий лак на столику не хотілося, та клята штукенція, певно, була антикварною. Так, гаразд, може, мені й було досі трохи страшно, та принаймні не в моїй склянці брязкали кубики льоду. А Джейкобз тим часом поклав праву ногу на ліву, і я помітив, що йому довелося помагати собі руками.

— Артрит?

— Так, але не сильний.

— Дивно, що ти не вилікував його святими обручками. Чи це кваліфікується як завдання тілесних ушкоджень самому собі?

Він не відповів — лише дивився на видовищний пейзаж за вікном. Кущуваті свинцево-сірі брови (одна суцільна брова, якщо бути точним) зрослися на переніссі над синіми очима, що палали лютим вогнем.

— Або ти боїшся залишкових ефектів. Так і є?

Він здійняв руку жестом «стоп».

— Годі інсинуацій. Зі мною, Джеймі, вони тобі не потрібні. Занадто наші долі переплетені для цього.

— Я в долю вірю не більше, ніж ти — в Бога.

Він повернувся обличчям до мене й знову посміхнувся — тією посмішкою, в якій були самі зуби й жодної теплоти.

— Повторюю: годі. Ти можеш сказати мені, навіщо приїхав, а я розкажу, чому радий тебе бачити.

Іншого виходу, ніж говорити прямо, у мене не було.

— Я приїхав сказати, щоб ти перестав зцілювати людей.

Він відсьорбнув ще лимонаду.

— І чого б то я переставав, Джеймі, коли це стільком людям подарувало стільки добра?

«Ти знаєш, навіщо я приїхав, — подумав я. А від наступної думки стало ще не затишніше. — Ти мене чекав».

Я відігнав її од себе.

— Декому з них не так уже й добре. — Наш головний список лежав у мене в задній кишені, але потреби витягати його не було. Усі прізвища й залишкові ефекти я знав напам’ять. Почав я з Г’ю та його інтерлюдій призматики і розповів, як він пережив ще один напад на служінні в окрузі Норріс.

Джейкобз байдуже знизав плечима.

— То від стресу. Після того в нього були ще напади?

— Якщо й були, мені він про них не розказував.

— Думаю, розказав би, бо ти був поряд, коли стався останній. Я переконаний, що з Г’ю все гаразд. А ти, Джеймі? Якісь залишкові ефекти ще є?

— Нічні кошмари.

Джейкобз постарався пирхнути ввічливо.

— Час від часу вони всім сняться, і мені теж. Але потьмарення, від яких ти страждав, минулися, правда ж? Більше жодного неконтрольованого мовлення, міоклонічних рухів і штрикання шкіри?

— Так.

— Ну от. Бачиш? Це не гірше, ніж біль у руці після щеплення.

— Залишкові ефекти, від яких постраждали деякі твої послідовники, трохи гірші за мої. Наприклад, Роберт Райверд. Пам’ятаєш його?

— Ім’я й прізвище віддалено знайомі, але я дуже багатьох людей зцілив.

— З Міссурі. М’язова дистрофія. Відео з ним висить на твоєму сайті.

— А, так, тепер згадав. Його батьки зробили дуже щедре підношення любові.

— Його МД зникла, та разом із нею випарувався й розум. Він у такій лікарні, що їх іноді називають овочевими грядками.

— Мені вельми прикро це чути. — І з цими словами Джейкобз знову повернувся до краєвиду — природи середини штату Нью-Йорк, що палахкотіла назустріч зимі.

Я пройшовся по інших зцілених, хоча стало очевидним, що більша частка інформації, яку я розказував, була йому відома. По-справжньому здивував я його лише наприкінці, коли розповів про Кеті Морз.

— Господи, — мовив він. — Дівчина, у якої сердитий батько.

— Я думаю, цього разу сердитий батько міг би зробити з тобою щось гірше, ніж просто затопити кулаком у лице. Звісно, якби він тебе знайшов.

— Можливо. Але, Джеймі, ти не бачиш усієї картини. — Джейкобз нахилився вперед, стиснувши долоні між кістлявими коліньми й дивлячись мені просто в очі. — Я зцілив дуже багато нещасних душ. Деякі, ті, що мали психосоматичні захворювання, насправді зцілили себе самі, думаю, ти це знаєш. Але іншим повернула здоров’я сила таємної електрики. Хоча цю заслугу, звісно, приписують Богові.

Він зблиснув зубами в короткому безрадісному спазмі усмішки.

— Дозволь поставити тебе в гіпотетичну ситуацію. Уявімо, що я нейрохірург і ти приходиш до мене зі злоякісною пухлиною мозку, операбельною, але дуже складною. Операція вкрай ризикована. Уяви, що я кажу тобі: «Ваші шанси вмерти на операційному столі… ммм… скажімо, двадцять п’ять відсотків». Чи не пішов би ти на це, знаючи, що альтернатива — це страждання впродовж певного часу, за яким чигає вірна смерть? Звісно, пішов би. Ти благав би мене зробити цю операцію.

Я промовчав, бо логіка була беззаперечною.