19 червня 2013 року, день у день через два роки після того, як Брі вийшла заміж за Джорджа Г’юза і через рік після народження їхнього первістка, я приїхав додому після не-зовсім-зоряного запису на студії й витяг із поштової скриньки конверт, прикрашений веселими надувними кульками. Зворотна адреса була знайома: П/с № 2, Методист-роуд, Гарлоу, штат Мен. Я розпечатав його, і в руках опинилася листівка з фотографією сім’ї мого брата Террі з підписом: ДВОЄ КРАЩЕ, НІЖ ОДИН! ПРИЇЖДЖАЙТЕ НА НАШЕ СВЯТО!

Розгорнув я її не одразу, спершу роздивився сивину у волоссі Террі, відвисле пузце Аннабель і трьох молодих дорослих їхніх дітей. Маленька дівчинка, яка колись бігала під бризками поливалки газонів у відвислих трусиках із смурфиками, перетворилась на симпатичну молоду жінку, що тримала на руках немовля — мою двоюрідну онуку, Кару-Лін. Один мій небіж, худорлявий, скидався на Кона. Кремезний був схожий на нашого батька… і трохи на мене, бідолаха.

Я розгорнув запрошення.

Нижче була приписка від мого брата. Хоч до шістдесятого дня народження йому лишалося кілька місяців, Террі досі базграв, як курка лапою, за що вчителька якось відправила його додому з зауваженням: «Теренс МУСИТЬ покращити свій почерк!» — причепленим скріпкою до картки успішності.

Я вкинув запрошення у плетений кошик на задньому боці дверей кухні. Називався він «Колись-кошиком», бо в ньому лежало повно кореспонденції, на яку я десь у надрах душі сподівався коли-небудь відповісти… а насправді це означало «ніколи», та ви, мабуть, і самі знаєте. Я сказав собі, що не маю бажання повертатися в Гарлоу. Може, це й було правдою, та потяг до сім’ї від цього нікуди не зник. Спрінґстін мав трохи рації, коли писав свій рядок про те, що нема приємнішого відчуття, ніж кров на крові.

У мене була прибиральниця, яку звали Дарлін і яка раз на тиждень приходила пропилососити, витерти порох і поміняти постіль (мені досі соромно, що я делегував їй це повноваження, бо колись давно мене вчили, що треба робити це власноруч). То була похмура стара шкапа, і я взяв собі за правило вшиватися з дому, коли вона приплентається. В один із її днів я повернувся додому й побачив, що вона витягла запрошення з «Колись-кошика» і поклала розгорнутим на кухонному столі. Нічого подібного вона раніше не робила, і я сприйняв це як знак. Того ж вечора я сів за комп’ютер, зітхнув і відправив Террі імейл із трьох слів: «Я буду, чекайте».

То був чудесний вікенд на День праці. Мені він збіса сподобався, і я повірити не міг, що замалим не відмовився… або взагалі нічого не сказав, тим самим обірвавши назавше свої і без того крихкі зв’язки з родиною.

У Новій Англії панувала спека, і приземлитися м’яко в аеропорту Портленда у п’ятницю вдень у неспокійному повітрі не вдалося. Поїздка на північ до округу Касл забрала багато часу, та не через дорожній рух. Я просто мусив роздивитися всі змалечку знайомі місця — ферми, кам’яні стіни, крамничку «Брауні», нині зачинену й темну, — і ввібрати в себе їхню дивовижність. Таке відчуття було, що моє дитинство досі там, ледь видиме під шматком пластмаси, що з плином часу вкрився подряпинами, став брудним і напівпрозорим.

Було пів на сьому вечора, коли я нарешті дістався до родинного дому, який тепер збільшився мало не наполовину завдяки новій прибудові. На під’їзній доріжці стояла червона «мазда», що наче промовляла: «Мене взяли напрокат в аеропорту» (як і мій «Форд Екліпс»), — а на газоні було припарковано пікап фірми «Рідке паливо Мортона». Його прикрасили купою гірлянд із гофрованого паперу й заквітчали так, що він більше нагадував якусь карнавальну платформу. На передні колеса спиралася табличка: «РАХУНОК ТАКИЙ: ТЕРРІ Й АННАБЕЛЬ — 35, КАРА-ЛІН — 1! УСІ У ВИГРАШІ! ВИ ЗНАЙШЛИ ВЕЧІРКУ! ЗАХОДЬТЕ!» Я припаркував машину, зійшов сходами вгору, підняв руку, щоб постукати, потім подумав: «Якого біса, я тут виріс», — і зайшов просто так.

І враз накотило відчуття, ніби я перескочив у часі назад до тих років, коли міг назвати свій вік одинарним числом. Моя сім’я зібралася за столом у їдальні, точнісінько так, як у шістдесяті. Усі базікали одночасно, сміялися, сперечалися, передавали свинячі відбивні, картоплю-м’ячку і таріль, укритий вологим рушником: качани кукурудзи, ще теплі, так, як її подавала мама.

Спершу я не впізнав огрядного сивого чоловіка на тому краю стола, що стояв у вітальні, а темноволосий красунчик-качок, який сидів поряд з ним, і поготів був не знайомим. Та потім типовий почесний професор помітив мене й підвівся. Його обличчя просяяло, і я зрозумів, що то мій брат Кон.

— ДЖЕЙМІ! — заволав він і рвонув з-за столу, мало не скинувши зі стільця Аннабель. Згріб мене у ведмежі обійми і вкрив обличчя поцілунками. Я розсміявся і поплескав його по спині. А там поряд опинився Террі, ухопив в обійми нас обох, і троє братів станцювали незграбний mitzvah tantz[141], від якого вгиналася підлога. Я помітив, що Кон плаче, і відчув, що мене теж пробиває на сльозу.

— Ну все, хлопці, годі! — вигукнув Террі, сам усе ще підстрибуючи на місці. — А то в підвал провалимося!

Ми ще трохи пострибали. У мене було таке відчуття, що ми просто мусимо це робити. І це було нормально. Це було добре.

Кон відрекомендував качка, десь років на двадцять за нього молодшого, як свого «доброго друга з факультету ботаніки Гавайського університету». Поки ми з хлопцем тисли один одному руки, я встиг подумати, чи завдали вони собі клопоту замовити в касл-рокському готелі два окремі номери. У наші дні й час, напевно, ні. Я не можу згадати той день, коли я вперше зрозумів, що Кон голубий. Мабуть, тоді, коли він вчився в магістратурі, а я грав «Край 1000 танців» із «Камберлендами» в Університеті штату Мен. А наші батьки, я певен, дізналися ще раніше. Просто не робили з цього проблеми, а тому й ніхто з нас, дітей, не робив. Діти набагато більше засвоюють із мовчазних прикладів, ніж із висловлених правил. Принаймні так мені здається.

Лише раз я чув, як тато натякає на сексуальну орієнтацію свого другого сина, — наприкінці вісімдесятих. Мабуть, це справило на мене велике враження, бо то були роки наркотичної чорноти і я дзвонив додому якомога рідше. Я хотів, щоб тато знав, що я ще живий, але завжди боявся, що він почує в моєму голосі мою смерть, яка наближалася і з якою я вже практично змирився.

— Я щоночі молюся за Конні, — признався він мені під час того дзвінка. — Клятий СНІД. Таке враження, що йому навмисне дозволяють поширюватися.

Цієї хвороби Кон уник і мав напрочуд здоровий вигляд, але ніяк не міг приховати те, що він старіє, особливо коли сидів поряд зі своїм другом із факультету ботаніки. Пам’ять повернула мене в минуле, до спогаду про те, як Кон і Ронні Пекет сиділи пліч-о-пліч на канапі у вітальні, співали «Дім сонця, що сходить» й намагалися робити це злагоджено… вправа на марність зусиль, якщо такі взагалі бувають.

Мабуть, щось із цього красномовно відбилося в мене на обличчі, бо Кон, витираючи очі, розплився в усмішці.

— Сто років минуло, відколи ми скублися через те, чия тепер черга мамину білизну з линви знімати, га?