Мене вони теж нервували. Клер, старша за мене рівно настільки, щоб у моїх очах бути запасною копією мами. Клер, наша прекрасна сестричка, яка в житті нікого не скривдила.
Ми перетнули палісадник, слухаючи спів цвіркунів у високій траві. Наприкінці серпня й на початку вересня вони завжди цвіркочуть найгучніше, мовби знають, що літо закінчується.
Біля сходів Террі зупинився, і я помітив, що очі в нього досі на мокрому місці. То був хороший для нього день, але заразом і важкий та нервовий. Дарма я закінчив його згадкою про Клер.
— Братику, ночуй у нас. Диван розсувається.
— Ні. Я пообіцяв Конні, що завтра поснідаю з ним і його напарником.
— З напарником, — підкотив очі він. — Аякже.
— Ну-ну, Теренсе. Не вдавай, що надворі двадцяте століття. Тепер вони, якби схотіли, могли б одружитися в дюжині штатів. Із цим включно.
— Ай, хай собі женяться, я не проти, аби тільки не на моїх родичах. Байдуже, що там думає Конні — цей хлопець йому не напарник. Я захребетників упізнаю одразу. Господи, та він наполовину молодший за Кона.
Це нагадало мені про Бріанну, менш ніж наполовину молодшу за мене.
Обійнявши Террі, я поцілував його в щоку.
— Побачимося завтра. Приїду на обід, а тоді попиляю в аеропорт.
— Давай. Джеймі. Ти сьогодні грав просто відпадно.
Подякувавши йому, я пішов до машини. І вже відчиняв дверцята, коли Террі гукнув мене на ім’я. Я озирнувся.
— А пам’ятаєш останню неділю преподобного Джейкобза на кафедрі? Коли він читав ту свою Кошмарну проповідь, як ми її називали?
— Так, — кивнув я. — Дуже добре пам’ятаю.
— Ми такі шоковані були тоді й списали все на його горе через смерть дружини й сина. Але знаєш що? Коли я думаю про Клер, мені хочеться знайти його й потиснути руку. — Руки Террі, м’язисті, як і в нашого батька, були згорнуті на грудях, обтягнутих комбінезоном. — Бо тепер я думаю, що він мав велику мужність, коли таке казав. Тепер я думаю, що кожне слово було правдою.
Нехай Террі й забагатів, але звички заощаджувати не втратив, тому на обід у неділю ми доїдали те, що лишилося після вечірки. Більшу частину обіду я тримав на колінах Кару-Лін і годував її шматочками їжі. Коли вже пора було їхати, я передав її Дон, але крихітка простягнула до мене рученята.
— Ні, зайчику. — Я поцілував її в неймовірно гладенький лобик. — Я вже їду.
Вона знала лише з дюжину слів (і одним із них тепер було моє ім’я), та я читав, що розуміють вони набагато більше, тож вона збагнула, що я їй кажу. Маленьке личко зморщилося, вона знову простягнула ручки, і сльози наповнили ті блакитні очі, такого самого відтінку, що й у моєї матері та померлої сестри.
— Тікай швидше, — сказав Кон, — бо муситимеш її вдочерити.
І я пішов. Назад до взятої напрокат машини, назад до аеропорту Портленда, назад до міжнародного аеропорту Денвера, назад у Недерленд. Та перед очима все стояли ті пухкенькі простягнуті рученята і ті наповнені слізьми очі відтінку мортон-блакиті. Їй був лише один рік, та вона хотіла, щоб я лишився надовше. Думаю, саме так ти й розумієш, що ти вдома, і не має значення, як далеко ти від нього чи як довго пробув у якомусь іншому місці.
Дім — це там, де хочуть, щоб ти лишився надовше.
Протягом березня 2014-го, після того як більшість лялечок, що приїжджали знайомитися з лижниками, покинули Вейл, Аспен, Стімбот-Спрінгс і нашу гору Елдора, надійшла новина про те, що насувається потужна хуртовина. Наш побратим відомого Полярного вихору вже насипав на Ґрілі[145] чотири фути.
Більшу частину того дня я простирчав у «Вовчій пащі», допомагаючи Г’ю та Мукі убезпечити студії та великий будинок від завірюхи. Залишався, поки не почав зриватися вітер і зі свинцевого неба посипали перші сніжинки. Потім надвір вийшла Джорджія: у дублянці, пухнастих навушниках і бейсболці «Вовча паща». Вона була в настрої виписати всім чортів.
— Відправ цих хлопців додому, — сказала вона Г’ю. — Якщо, звісно, не хочеш, щоб вони застрягли десь на узбіччі й сиділи там до червня.
— Як загін Доннера[146], — прокоментував я. — Але я нізащо не з’їм Мукі. Він занадто кістлявий.
— Ну все, тікайте звідси, — махнув рукою Г’ю. — Тільки перевірте двері студій перед тим, як поїдете.
Ми послухались і про всяк випадок перевірили ще й стайню. Я навіть знайшов час роздати кавалки яблук, хоча Бартлбі, мій улюбленець, помер ще три роки тому. На той час, коли я висадив Мукі біля його мебльованих кімнат, сніг уже сипав сильний, а швидкість вітру сягала тридцяти миль чи навіть більше. У центрі Недерленда не було ні душі, тільки хиталися світлофори й біля дверей завчасно зачинених крамниць уже намітало кучугури.
— Швидко їдь додому! — перекрикуючи вітер, заволав до мене Мукі. Він пов’язав бандану так, щоб прикрити ніс та рот, і це робило його схожим на пристаркуватого розбійника.
Я так і зробив. Усю дорогу на мою машину, мов розлючений хуліганисько, кидався вітер. Ще сильніше він торсав мене, коли я прокладав собі шлях по доріжці, піднявши комір до обличчя, чисто виголеного й цілковито не підготовленого до зими, якою вона стає в Колорадо, коли вирішує посерйознішати. Уже всередині будинку довелося обома руками тягнути на себе вхідні двері у вестибюль.
Я перевірив поштову скриньку й побачив один-єдиний лист. Витяг його, і одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, від кого він. Почерк Джейкобза став нетвердим і павутиноподібним, але його ще можна було впізнати. Єдиною несподіванкою стала зворотна адреса: «До запитання, м. Моттон, штат Мен». Не зовсім моє рідне містечко, але поряд. Занадто близько, щоб можна було не хвилюватися, на мою думку.
Я постукав конвертом по долоні й мало не піддався першому імпульсу — подерти його на клапті, відчинити двері й викинути надвір, щоб летіли, підхоплені вітром. Я досі уявляю собі, як я це роблю (щодня, а іноді й щогодини), й думаю, що змінилося б, якби я так і вчинив. Та натомість я його перевернув. Зі зворотного боку тією самою непевною рукою було виведено: «Раджу тобі це прочитати».
Особливого бажання я не відчував, та все одно розірвав конверт. І витяг єдиний аркуш паперу, в який був загорнутий менший конверт. На передньому боці цього меншого конверта був напис: «Прочитай мого листа, перш ніж розпечатувати цей». Тож я прочитав.
Прочитав, Господи, помилуй.
4 березня 2014 р.
Дорогий Джеймі,
Я роздобув обидві твої електронні адреси, ділову й особисту (ти ж знаєш, у мене свої методи), але я вже стара людина, зі звичками старої людини, тому вважаю, що важливе ділове спілкування слід вести за допомогою листів і, за можливості, писаних від руки. Як бачиш, «від руки» все ще для мене можливо, хоча не знаю, чи надовго. Восени 2012-го в мене був мікроінсульт, і ще один, серйозніший, минулого літа. Сподіваюся, ти пробачиш мені за огидний стан мого почерку.
Маю ще одну причину звертатися до тебе листом. Видаляти електронні повідомлення аж надто легко. Знищити ж листа, над яким хтось трудився з пером і чорнилом, трохи тяжче. Я напишу на зворотному боці конверта рядок, щоб збільшити свої шанси на те, що ти прочитаєш. Якщо відповіді не буде, я муситиму вислати емісара, але це дуже небажано, бо час спливає.
Емісар. Мені не сподобалось, як це прозвучало.
Коли ми бачилися востаннє, я просив тебе стати моїм асистентом. Ти відмовився. Я прошу ще раз — і цього разу точно знаю, що ти погодишся. Ти мусиш погодитися, бо моя робота сягнула завершального етапу. Усе, що лишилося, — провести останній дослід. Я певен, що він буде успішним, але перейти до нього самотужки не наважуся. Мені потрібна допомога і, що не менш важливо, потрібен свідок. Повір мені, коли я кажу, що твоя ставка в цьому експерименті така сама велика, як і моя власна.
Ти думаєш, що відмовишся, але я досить добре тебе знаю, мій давній друже, тож вважаю, що, прочитавши вкладений лист, ти зміниш думку.
З найкращими побажаннями, Чарльз Д. Джейкобз