Я зупинився на кілька хвилин біля Лонґмедоу — місця всіх тих пікніків ЗММ мого дитинства, і довше постояв коло бічної дороги, що вела на Вершину неба. Часу на те, щоб навідатися в напіврозвалену хижку, де ми з Астрід втратили цноту, не було, та навіть якби й був — з’їздити туди я б однаково не зміг. На гравій поклали асфальт, і по цій дорозі теж пройшовся снігоочисник, та в’їзд перегороджували міцні дерев’яні ворота на клямці з висячим замком завбільшки з орківський кулак. Для тих, кому це нічого не пояснювало, була ще велика табличка з написом: «В’ЇЗД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПРИТЯГНЕНО ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ».

Ще через милю я під’їхав до брами «Козячої гори». Шлях був відкритий, однак поряд стояв охоронець у легкій куртці, натягнутій на коричневу уніформу. І розстебнутій. Може, тому, що тепло було надворі, або ж для того, щоб дати всім, хто зупинявся поряд, нагоду добре роздивитися пістолет у кобурі, що теліпався в нього на поясі. Чималий на вигляд.

Я опустив вікно, та не встиг охоронець спитати моє ім’я, як двері вартівні відчинилися й звідти вийшов Чарлі Джейкобз. Пухка парка не приховувала того, як мало від нього лишилося. Востаннє, коли ми зустрічалися, він був худий. Та тепер наче всох. Мій давній «п’ятий персонаж» кульгав сильніше, ніж колись, і усмішка в нього, хоч як йому хотілося зробити її приязною і теплою, виходила більше схожою на вищир, бо ледь-ледь підіймалася лише ліва половина обличчя. «Інсульт», — подумав я.

— Джеймі, радий тебе бачити! — Він простягнув руку, і я її потиснув… хоч і не без вагання. — Але я тебе до завтра не чекав.

— У Колорадо аеропорти після сніговіїв відкривають швидко.

— Авжеж, авжеж. Можна я проїдуся з тобою? — Джейкобз кивнув на охоронця. — Сем привіз мене сюди в гольф-мобілі, а у вартівні є обігрівач, але для мене застудитися нині — раз плюнути. Навіть такого погожого весняного дня, як цей. Джеймі, ти пам’ятаєш, як ми колись називали весняні віхоли?

— Добривом бідняків. Сідай у машину.

Він прошкутильгав до пасажирського сидіння. Сем спробував підтримати його за лікоть, та Джейкобз нетерпляче відмахнувся. Нехай обличчя вже не слухалося хазяїна і кульгава хода більше нагадувала просування підстрибом, та все одно рухався він досить жваво. «Людина з місією», — подумалося мені.

Крекчучи від полегшення, Джейкобз заліз у машину, увімкнув пічку й потер вузлуваті руки перед вентиляційними отворами з боку пасажира, наче біля відкритого вогню грівся.

— Сподіваюся, ти не заперечуєш.

— Та будь ласка.

— Це нагадує тобі під’їзд до «Застібок»? — не перестаючи потирати руки, спитав він. Звук був неприємний, наче шурхотіли папером. — Мені — так.

— Ну… якщо без цього. — Я показав ліворуч, де колись була гірськолижна траса середнього рівня, що звалася Димною стежкою. Чи Димним поворотом. Якось так. Один трос обірвався, і кілька підйомників тепер були напівпоховані під заметом, який, найпевніше, мав пролежати ще тижнів зо п’ять, якщо не збережеться тепла погода.

— Безлад, — погодився він. — Однак лагодити сенсу нема. Коли зійде сніг, я викличу людей, щоб познімали всі підйомники. Ті дні, коли я катався на лижах, давно й безповоротно позаду, чи не так? Джеймі, ти хоч бував тут у дитинстві?

Я бував — разів зо п’ять падав на хвіст Кону, Террі та їхнім друзякам з великої землі. Але бажання вести світські бесіди більше не мав.

— Вона тут?

— Так, приїхала десь опівдні. Її привезла подруга, Дженні Ноултон. Вони сподівалися дістатися сюди ще вчора, однак у них там, на північному сході, буря була набагато гірша. І, випереджаючи твоє запитання, скажу: ні, я її ще не лікував. Нещасна жінка вимучена. Завтра для цього буде предостатньо часу, як і для того, щоб ви побачилися. Хоча ти можеш і сьогодні її побачити, якщо схочеш, — коли вона їстиме ті крихти вечері, які зможе в себе заштовхнути. У ресторані є камери спостереження.

Я хотів був висловити йому все, що думаю з цього приводу, але він підняв руку.

— Спокійно, друже. Не я їх ставив. Коли я купив цей курорт, вони вже були. Думаю, керівництво за їх допомогою перевіряло, чи відповідає робота обслуги вимогам закладу. — Його однобока посмішка вийшла ще глузливішою, ніж зазвичай. Чи, може, то мені тільки так здавалося. Але в цьому я сумнівався.

— Ти зловтішаєшся? — спитав я. — Затягнув мене сюди і зловтішаєшся?

— Та ні, звісно. — Він сів упівоберта до вікна, щоб споглядати підталі кучугури, які котили повз нас з обох боків. Потім знову повернувся до мене. — Ну. Можливо. Зовсім трішки. Коли ми розмовляли минулого разу, ти був увесь такий гордий і зарозумілий. Такий бундючний.

Тієї миті я не почувався гордим і, авжеж, нітрохи не бундючним. Я почувався загнаним у пастку. В якій, зрештою, опинився через дівчину, якої не бачив понад сорок років. Ту, яка пачку за пачкою купувала собі смертний вирок у найближчому міні-маркеті. Чи в касл-рокській аптеці, де сигарети продавали на касі, просто біля входу. А кому потрібні були ліки, той мусив тупати далі, аж углиб. Одна з іроній життя. Я уявив собі, як висаджую Джейкобза біля готелю та просто їду геть. Було в цій ідеї щось зловісно-привабливе.

— Це правда, що ти дав би їй померти?

— Так. — Він досі грів руки перед пічкою. А я подумки малював собі картину, як хапаю його за руки і ламаю ті вузлуваті пальці, мов хлібні палички.

— Чому? Чому я, чорт забирай, такий важливий для тебе?

— Бо ти — моє призначення. Напевно, я зрозумів це одразу ж, як тебе вперше побачив, коли ти на подвір’ї стояв навколішки й бабрався в грязюці. — Він промовляв терплячим тоном істинного віруючого. Чи божевільного. А може, насправді між ними нема різниці. — А коли ти з’явився в Талсі, переконався остаточно.

— Чим ти займаєшся, Чарлі? Для чого я тобі потрібен цього літа? — Я вже не вперше запитував його про це, та були й інші запитання, які я поставити не наважувався. «Наскільки це небезпечно? Ти хоч знаєш? Чи тобі начхати?»

Джейкобз неначе замислився над тим, казати мені чи ні… але про що він насправді думав, для мене було загадкою. Та потім попереду показався готель «Козяча гора» — ще більший, ніж «Застібки», однак потворний і весь у модерних кутах: такий собі калічний Френк Ллойд Райт[149]. Може, багатіям, що приїжджали порозважатися в шістдесяті, він і видавався сучасним, ба навіть футуристичним. Проте нині то вже був кубістський динозавр зі скляними очиськами.

— А! — вигукнув Джейкобз. — Ось ми й приїхали. Ти, мабуть, схочеш освіжитися й трохи поспати. Сам я точно хочу перепочити. Мені дуже приємно, що ти приїхав, Джеймі, але я швидко втомлююсь. Ти житимеш у люксі Сноу[150] на третьому поверсі. Руді тебе проведе.

Руді Келлі виявився людиною-горою у вилинялих джинсах, вільній сірій блузі й білих туфлях медбрата на каучуковій підошві. За його власними словами, медбратом він і був. А також особистим асистентом містера Джейкобза. Судячи з його габаритів, я подумав, що він міг бути ще й особистим охоронцем Джейкобза. Потиск його руки нітрохи не нагадував дохлу рибу музикантів.

Малим я бував у вестибюлі того готелю, якось раз навіть обідав тут із Коном та сім’єю одного з Конових друзяк (і весь час трусився, що не ту виделку візьму чи щось розляпаю на сорочку), але на горішні поверхи не підіймався ще ніколи. Ліфт брязкав і гримотів. Такі старезні кабіни в романах жаху завжди застрягають між поверхами, тож я вирішив, що краще, поки буду тут, користуватимусь сходами.

Будівля добре обігрівалася (я не сумнівався, що за допомогою таємної електрики Чарлі Джейкобза), і подекуди її навіть підремонтували, але якось хаотично. Усі лампочки горіли, й не рипіли дошки підлоги, та однаково в повітрі вчувався той дух занедбаності, який важко не помітити. Люкс Сноу був у кінці коридору, і краєвид із просторої вітальні розгортався майже так само гарний, як і з Вершини неба, але на шпалерах подекуди попроступали плями від води, а з вестибюля замість свіжої фарби й мастики для підлоги тут ледь-ледь пахло цвіллю.