— Бог тепер для людей не такий важливий, — пожалілась якось моя мама після особливо сумної кількості парафіян на проповіді. — Настане день, коли вони пошкодують про це.

За ці три роки наші збори методистської молоді теж зазнали помірного відродження. У добу Латура нас у четвергові вечори збиралося заледве більше від десятка, до того ж четверо мали прізвище Мортон: Клер, Енді, Кон і Террі. У добу Латура мене вважали ще замалим, щоб ходити на ці збори, за це Енді часом давав мені щигля по лобі й називав везучим каченям. Якось раз я запитав у Террі, що в них там відбувалося, і він знуджено знизав плечима.

— Ми співали пісні, читали Біблію і обіцяли, що ніколи не питимемо отруйні алкогольні напої й не смалитимемо цигарки. Потім він сказав нам любити наших матерів, і що катлики потрапляють у пекло, тому що обожнюють ідолів, а євреї люблять гроші. А ще казав, щоб ми уявляли, що нас слухає Ісус, коли наші друзі розказують непристойні анекдоти.

Однак за нового режиму відвідуваність зросла до трьох дюжин дітей віком від шести до сімнадцяти, а це, своєю чергою, породило потребу купити більше складаних стільців для церковного підвалу. І річ була не в механічному Ісусі преподобного Джейкобза, що брьохав через Погідне озеро, — захват від нього швидко вивітрився, навіть у мене. Сумніваюся, що до цього якось спричинилися й картинки Святої землі, які він порозвішував на стінах.

Здебільшого все трималося на його молодості й ентузіазмі. Він не лише читав проповіді, а й влаштовував ігри та рухливі вправи, бо, як він не раз наголошував, Ісус переважно проповідував просто неба, а це означало, що християнство — це щось більше, ніж церква. Читання Біблії залишалися, але ми це робили, граючи в «музичні стільці»[20], і доволі часто хтось падав на підлогу, шукаючи Повторення Закону, 14, вірш 9, чи Тимофію, 2:12. Це було досить-таки кумедно. Потім був майданчик для гри в бейсбол, який допомогли йому облаштувати на задньому подвір’ї Кон та Енді. Одного четверга хлопці грали в бейсбол, а дівчата підбадьорювали, іншого четверга дівчата грали в софтбол[21], а хлопці (в надії, що деякі дівчатка забудуть, що не їхня черга, і прийдуть у спідничках) підтримували їх.

Захоплення преподобного Джейкобза електрикою часто принагоджувалося у його «розмовах з молоддю» четверговими вечорами. Пригадую, якось після обіду він подзвонив до нас додому і попросив Енді в четвер увечері вдягти светр. Коли ми всі зібралися, він викликав мого брата на середину кімнати й сказав, що хоче продемонструвати тягар гріха.

— Хоч я й певен, що грішник з тебе, Ендрю, невеликий, — додав він.

Мій брат нервово всміхнувся й нічого не сказав.

— Діти, це не для того, щоб вас налякати, — вів далі преподобний. — Є священики, які вірять у такі речі, але я не один із них. Це так, щоб ви знали. — (Як я згодом дізнався, таке люди кажуть зазвичай перед тим, як налякати тебе до всирачки.)

Він надув декілька повітряних кульок і попросив нас уявити, що кожна з них важить двадцять фунтів[22]. Піднісши першу догори, він сказав:

— Оця в нас — брехня. — Він енергійно потер її кілька разів об сорочку, а тоді притулив до светра Енді, й вона прилипла, наче приклеєна.

— Оця — крадіжка. — Ще одну кульку він притулив Енді до светра.

— Ось гнів.

Я вже точно не пригадаю, але здається, він приліпив у цілому сім кульок до плетеного вручну светра Енді з оленячої вовни, по одній на кожен смертний гріх.

— У сумі це нам дає понад сто фунтів гріха, — підсумував священик. — Важка ноша! Але хто знімає гріхи зі світу?

— Ісус! — слухняно промовили ми хором.

— Правильно. Коли ви просите у Нього прощення, відбувається от що.

Він витяг шпильку і одну за одною полускав ті кульки, разом із тією, що відклеїлася від светра, тож її довелося прикріплювати знову. Я думаю, ми всі відчули, що та частина уроку з лусканням кульок була набагато цікавішою за святенницьку частину зі статичною електрикою.

Найприголомшливішою демонстрацією електрики в дії був один із його власних винаходів, який він назвав Драбиною Джейкобза[23]. У металевій коробці завбільшки зі скриню жила моя іграшкова армія. Звідти стирчали два дроти, схожі на вуха телевізійного зайця. Коли він увімкнув її в мережу (цей винахід працював від розетки, а не на батарейках) і клацнув перемикачем збоку, по дротах побігли довжелезні іскри, такі яскраві, що на них боляче було дивитися. На верхівці вони сягали піку й зникали. Коли Джейкобз притрусив той пристрій зверху якимось порошком, рухомі іскри стали різнокольоровими. Дівчатка заохкали від захвату.

Це щось означало з релігійного погляду — принаймні на думку Чарльза Джейкобза, — проте хай мені грець, якщо я пам’ятаю, що то було. Може, щось про Святу Трійцю? Коли перед очима вже не було Драбини Джейкобза з її кольоровими іскрами й струмом, що сичав, наче розлючений дикий кіт, такі екзотичні ідеї мали тенденцію згасати, наче скороминуща лихоманка.

Та все ж одну з його міні-лекцій я запам’ятав дуже виразно. Він сидів на стільці, розвернутому таким чином, щоб він міг дивитися на нас понад спинкою. Його дружина сиділа на банкетці перед фортепіано, скромно згорнувши руки на колінах і злегка похиливши голову. Може, вона молилася. А може, просто нудилася. Я знаю, що багатьом його слухачам таки було не дуже цікаво — на той час більша частина методистської молоді Гарлоу вже втомилася від електрики та супутніх їй чудес.

— Діти, наука нас вчить, що електрика — це рух заряджених атомних частинок, які називають електронами. Коли електрони течуть, вони створюють струм, і що швидше течуть електрони, то більша напруга. Це наука, і наука — це чудово, але вона також обмежена. Завжди настає момент, коли знання закінчуються. Що таке ці електрони, якщо бути точними? Заряджені атоми, кажуть учені. Добре, з цим усе в порядку, але що таке атоми?

Він подався вперед над спинкою стільця, не зводячи з нас пильного погляду блакитних очей (вони самі здавалися зарядженими електрикою).

— Ніхто насправді не знає! І отут якраз до справи долучається релігія. Електрика — це одні з дверей Бога до безмежності.

— От би він притяг лектричний стілець і підсмажив кілька білих мишей, — пирхнув Біллі Пекет одного вечора після молитви. — Оце було б індересно.

Попри часті (і що далі, то нудніші) лекції про святу електрику, більшість із нас нетерпляче очікувала уроків у четверговій вечірній школі. Коли преподобний Джейкобз не сідав на свого хобі-коника, то провадив жваві, а часом і веселі розмови з уроками за мотивами Святого Письма. Він говорив про ті проблеми, з якими всі ми стикаємося в реальному житті — від хуліганів до спокуси списати відповіді з чужої контрольної, до якої ми не готувалися. Нам дуже подобалися ігри, дуже подобалася більшість уроків, і співи теж, бо місіс Джейкобз добре грала на піаніно й ніколи не затягувала гімнів.

І знала вона не тільки гімни. Одного вечора, який ми не забудемо ніколи, вона зіграла трійко пісень «Бітлз», і ми всі заспівали «Від мене тобі», «Вона тебе любить» і «Я хочу тримати тебе за руку». Моя мати стверджувала, що Петсі Джейкобз грала на фортепіано в сімдесят разів краще, ніж містер Латур, і коли молода священикова дружина попросила трохи грошей з церковного фонду, щоб викликати настроювача фортепіано з Портленда, диякони схвалили цей запит одностайно.

— Але, мабуть, краще не грайте більше пісень «Бітлз», — сказав їй містер Келтон. — Діти можуть почути ці дурниці по радіо. Нам би хотілося, щоб ви виконували більше… е-е… християнських мелодій.

Скромно опустивши додолу очі, місіс Джейкобз пробурмотіла щось на знак згоди.

І було ще дещо: Чарльз і Петсі Джейкобзи були сексуально привабливі. Я вже згадував про те, що Клер та її подружки дуріли за ним. А невдовзі більшість хлопців позакохувалися в неї, бо Петсі Джейкобз була вродлива. Мала біляве волосся, кремову шкіру, повні губи. Її злегка опуклі очі були зеленими, і Конні стверджував, що вона відьма, бо щоразу, коли вона переводила на нього погляд тих зелених очей, його коліна перетворювалися на воду. З такою зовнішністю про неї були б чесали язиками, якби вона фарбувалася сильніше, ніж мазком губної помади для виду. Але в двадцять три роки нічого більшого вона й не потребувала. Молодість була її косметикою.