Та він цього не помітив. Усю свою увагу — і неперевершену чарівливість — він скерував на жінок.

— Астрід і Дженні! — вигукнув він. — Дві мої улюблені дами!

Дженні Ноултон лише для годиться потиснула простягнуту їй руку — та цього короткого часу мені вистачило, щоб помітити, що пальці в неї рівні, артрит їх наче ніколи й не торкався. Астрід навіть не спробувала підняти руку. Вона згорбилася у візку й несміливо дивилася на Джейкобза знизу вгору. Нижню половину її обличчя прикривала киснева маска, на возику поряд стояв балон.

Дженні промовила щось до Джейкобза, надто тихо, щоб я міг її почути, а Чарлі енергійно закивав.

— Так, не можна гаяти час. Джеймі, можеш… — Він озирнувся і, побачивши, що я ще не зайшов, нетерпляче махнув мені рукою.

До середини кімнати, залитої яскравим ранішнім світлом, було не більше дванадцяти кроків, але мені ця відстань здавалася нескінченно довгою. Я неначе йшов під водою.

Астрід глянула на мене незацікавлено, як людина, що всі свої сили витрачає на те, щоб терпіти біль. Схоже, вона не впізнала мене, просто знову опустила погляд собі на коліна, і на мить мені одлягло від серця. Та потім вона рвучко підняла голову. Нижня щелепа під прозорою маскою відвисла. Астрід затулила обличчя руками, збивши з себе маску. Лише почасти тому, що не повірила своїм очам. Її просто охопив жах від того, що я побачив її в такому стані.

Вона могла б і довше затулятися долонями, та забракло сил і руки впали їй на коліна. Вона плакала. Сльози омили їй очі й повернули їм молодість. Якщо перед тим я й мав сумніви щодо того, хто переді мною, то тепер вони розвіялися остаточно. Так, то була Астрід. Досі та молода дівчина, яку я любив, тільки тепер вона жила в немічному хворому тілі старої жінки.

— Джеймі? — Голос був хрипкий і пронизливий, наче в галки.

Я опустився на одне коліно, мов палкий закоханий, що хоче освідчитись.

— Так, люба. Це я. — Я взяв Астрід за руку, перевернув її й поцілував у долоню. Шкіра була холодна.

— Краще тобі піти. Не хочу, щоб ти… — Вона зі свистом вдихнула повітря. — …бачив мене такою. Не хочу, щоб мене взагалі хтось такою бачив.

— Нічого страшного. — «Бо Чарлі тебе вилікує», — хотів додати я, але не зміг. Тому що допомогти Астрід було вже неможливо.

Джейкобз відвів Дженні вбік і про щось говорив із нею, даючи нам побути наодинці. Усе пекло буття з Чарлі полягало в тому, що іноді він бував чуйним.

— Цигарки, — мовила вона тим сиплим голосом галки. — Який дурний спосіб убити себе. А я ж знала, тим-то воно й ще дурніше. Усі знають. Сказати тобі щось смішне? Я досі хочу курити. — Вона розсміялася й одразу ж вибухнула тривалим кашлем, що завдав їй болю. — Контрабандою провезла три пачки. А Дженні знайшла й одібрала. Наче тепер є якась різниця.

— Не хвилюйся, — сказав я.

— Я кидала. На сім місяців кидала. Якби дитинка вижила, я б покинула назавше. Щось… — Вона довго і з присвистом втягнула повітря. — Щось нас заманює. Я так вважаю.

— Я дуже радий тебе бачити.

— Джеймі, ти прекрасний брехун. Який у нього на тебе компромат?

Я нічого не відповів.

— Що ж, не зважай. — Її рука помандрувала до моєї потилиці, так само, як давно, коли ми цілувалися, і на одну страшелезну мить мені здалося, що вона спробує мене поцілувати тим своїм ротом умирущої. — Ти зберіг своє волосся. Таке приємне й густе. А я своє втратила. Хімія.

— Воно відросте.

— Ні, не відросте. Це… — Вона роззирнулася навколо. — Сподівання для дурнів. А я дурепа.

Джейкобз підвів до них Дженні.

— Час перейти до діла. — А тоді до Астрід: — Не бійтеся, дорогенька, це недовго, і боляче не буде. Я розраховую, що ви знепритомнієте, але більшість людей цього навіть не помічають.

— Я вже дуже чекаю, коли знепритомнію назавжди. — І Астрід кволо всміхнулася.

— Ну-ну, не треба так. Цілковитих гарантій я ніколи не даю, але вірю, що невдовзі ви почуватиметеся набагато ліпше. Почнімо. Джеймі, відчиняй скриньку.

Я виконав наказ. Усередині у заглибинах, встелених оксамитом, лежали короткі й товсті сталеві штирі з чорними пластмасовими ковпачками, а ще білий пульт керування з повзунковим перемикачем угорі. Точнісінько як той, що його застосовував Джейкобз, коли ми з Клер привели до нього Кона. У голові вихором промчала думка, що з чотирьох присутніх у кімнаті людей троє — ідіоти, а четвертий — псих.

Джейкобз витяг стрижні з гнізд і звів разом чорні пластмасові кінчики.

— Джеймі, візьми пульт і трішечки посунь перемикач. Зовсім злегка. Ти почуєш клацання.

Коли я це зробив, він розвів кінчики. І одразу ж спалахнула яскрава синя іскра та пролунав короткий, проте потужний звук «мммм». Ішов він не від стрижнів, а з дальнього боку кімнати, наче там стояв якийсь химерний електричний черевомовець.

— Відмінно, — прокоментував Джейкобз. — Можемо починати. Дженні, ви повинні покласти руки на плечі Астрід. Її охопить судома, а нам же не треба, щоб вона билася в конвульсіях на підлозі, правда?

— А де ваші святі обручки? — спитала Дженні. Судячи з її вигляду й голосу, недовіра в ній наростала з кожною секундою.

— Ці стрижні кращі за обручки. Вони набагато потужніші. Набагато святіші, якщо вам так більше подобається. Руки на плечі, будь ласка.

— Не здумайте вбити її струмом!

— Джен, цього я боюсь найменше, — пронизливим галчиним голосом прокаркала Астрід.

— Цього не буде, — лекторським тоном промовив Джейкобз. — Неможливо. У ЕКШ-терапії — лікуванні електрошоком, якщо говорити мовою пересічних людей, — лікарі застосовують до ста п’ятдесяти вольтів, тим самим провокуючи епілептичний напад. Але це… — Він постукав стрижень об стрижень. — Навіть на повній потужності стрілка амперметра від них би заледве смикнулася. Ту енергію, яку я маю намір використати, — енергію, присутню в цій кімнаті, ту, що оточує нас звідусіль, — не можна виміряти звичайними інструментами. Вона ще фактично не пізнана.

От найменше тієї миті я хотів почути слова «не пізнана».

— Будь ласка, зробіть це, — попрохала Астрід. — Я дуже втомилася, а груди зсередини вигризає щур. Щур, якому підпалили шерсть.

Джейкобз подивився на Дженні. Та вагалася.

— Тоді, на служінні, все було не так. Зовсім не так.

— Можливо, — погодився Джейкобз. — Але відродження станеться. Побачите. Покладіть руки їй на плечі, Дженні. Будьте готові натиснути сильно. Ви не зробите їй боляче.

Дженні послухалася.

Після цього Джейкобз звернув увагу на мене.

— Коли я прикладу кінчики стрижнів до скронь Астрід, посувай перемикач. Поки він просуватиметься вперед, рахуй клацання. Відчуєш четверте — зупиняйся й чекай подальших вказівок. Готовий? Поїхали.

Він притулив кінчики штирів до її скронь, де пульсували тонюсінькі сині прожилки. Стриманим тихим голосом Астрід промовила:

— Джеймі, я така рада знову тебе бачити. — І заплющила очі.

— Вона може підскочити, тому будьте готові навалитися на неї, — попередив Джейкобз, звертаючись до Дженні. А тоді: — Джеймі, давай.

Я став посувати повзунок. Клац… і клац… і клац… і клац.

Нічого не відбувалося.

«Усе це стареча маячня, — подумав я. — Нехай там які чудеса він показував у минулому, більше він на них не зда…»

— Ще на два клацання вперед, коли твоя ласка. — Голос Джейкобза звучав сухо і впевнено.

Я виконав. Усе ще нічого. Під вагою рук Дженні на плечах Астрід ще сильніше згорбилася на візку. Боляче було слухати, як свистить її дихання.

— Ще на одне, — сказав Джейкобз.

— Чарлі, я вже майже до кінця дій…

— Ти мене чув? Ще на одне!

Я натиснув на перемикач. Він клацнув ще раз, і цього разу гук на іншому боці кімнати був набагато лункішим: не «мммм», а «МММОУУУ». Жодного спалаху світла я не побачив (чи принаймні не запам’ятав), та на мить мене щось засліпило. Неначе десь унизу, у надрах мого мозку, вибухнула глибинна бомба. Здається, Дженні Ноултон закричала. Крізь запону туману я побачив, як смикнулася у візку Астрід. Той спазм був такий потужний, що мало не збив з ніг Дженні (досить-таки міцну жінку): вона заточилася назад і дивом не впала. Понівечені хворобою ноги Астрід вистрелили вперед, розслабилися й знову вистрілили. Завила охоронна сигналізація.