— Джеймі! Який я радий тебе бачити! — «Бачити» вийшло як «башити». Він простягнув мені руку, в якій не було ціпка. Йому це далося з помітним зусиллям, однак я все одно її не потиснув.

— Якщо Астрід тут, вона мусить поїхати, негайно, — різко промовив я. — І не думай, що я блефую, бо доведу тобі, що це не так.

— Джеймі, спокійно. Астрід за сто тридцять миль звідси, потроху одужує у своєму затишному гніздечку на півночі Рокленда. Однак її подруга Дженні люб’язно погодилася допомагати мені, поки я завершую свою працю.

— Я чомусь сумніваюся, що це має щось спільне з люб’язністю. Виправ мене, якщо я помиляюся.

— Ходімо всередину. Тут така задуха. Пізніше поставиш свою машину на паркувальний майданчик.

Навіть спираючись на ціпок, Джейкобз дуже повільно долав сходи ґанку, а коли похитнувся, мені довелося його підхопити й підтримати. Рука, за яку я його взяв, була на дотик не набагато товща за кістку. Коли ми зійшли на горішній майданчик, він засапався і дуже важко дихав.

— Мені треба перепочити, — видихнув він і впав у шейкерівське крісло-гойдалку[167], одне з тих, що були розставлені вздовж ґанку.

Я сів на поруччя й уважно на нього подивився.

— А де Руді? Я думав, він твій медбрат.

Джейкобз подарував мені свою дивну усмішку, ще кособокішу, ніж раніше.

— Невдовзі після сеансу, який я провів із міс Содерберг у східній залі, Руді й Норма обоє подали заяви на звільнення. Джеймі, знайти нині хорошого помічника практично неможливо. За винятком присутнього тут, звісно.

— Тому ти найняв Ноултон.

— Так. І, повір мені, не схибив. Вона більше забула про догляд за хворими, ніж Руді Келлі коли-небудь взагалі знав. Дай мені, будь ласка, руку.

Я допоміг йому зіп’ястися на ноги, й ми зайшли всередину, у приємну прохолоду.

— На кухні є сік і випічка до сніданку. Бери все, що на тебе дивиться, і приходь до мене в головну вітальню.

На випічку я не повабився, але маленьку склянку апельсинового соку з карафки у велетенському холодильнику собі налив. А коли ставив її назад, то побіжно оцінив запаси й зрозумів, що їх вистачить днів на десять. На два тижні, якщо споживати ощадливо. Саме стільки ми повинні були тут прожити, чи потім я або Дженні Ноултон здійснимо набіг на крамницю в Ярмуті, найближчому містечку з супермаркетом?

Охоронець своє відпрацював. Медбрата Джейкобз замінив на медсестру (хоча це мене й не здивувало, зважаючи на його дедалі паскудніший стан здоров’я), а нової економки не брав, і це, серед іншого, означало, що Дженні мусила готувати їжу та, мабуть, міняти йому постіль. У готелі нас було троє. Принаймні так я тоді подумав.

Та виявилося, що четверо.

Північна стіна головної вітальні була з суцільного скла й відкривала вид на Лонґмедоу та Вершину неба. Тамтешньої халупини я не бачив, проте видно було залізну щоглу, що прохромлювала заволочене маревом небо. Я дивився на неї, і в голові складалися шматочки пазла… але повільно. Навіть тоді я ще не бачив усієї картини, а останній шматок, з яким вона б стала кришталевою ясною, тримав у себе Джейкобз. Я просто мусив усе зрозуміти, могли б дорікнути мені ви, усі ж деталі були на місці. Проте я гітарист, а не детектив, і що стосується здатності робити дедуктивні висновки, то я ніколи не був найспритнішим гончаком на псячих перегонах.

— То де Дженні? — поцікавився я. Джейкобз зайняв диван, а я вмостився навпроти нього у вольтерівському кріслі, яке спробувало проковтнути мене цілком.

— Зайнята.

— Чим?

— Поки що це не твоє діло, хоча невдовзі стане твоїм. — Джейкобз нахилився вперед, поклавши обидві руки на головку ціпка, дуже схожий на якогось хижого птаха. Такого, що вже зовсім скоро від старості не зможе літати. — У тебе є запитання. Джеймі, я розумію це краще, ніж ти думаєш. Розумію, що привела тебе сюди насамперед твоя допитливість. З часом ти матимеш відповіді, але, мабуть, не сьогодні.

— А коли?

— Важко сказати, проте скоро. А поки що ти готуватимеш нам їсти й приходитимеш, коли я дзвонитиму в дзвінок.

Він показав мені білу коробочку — доволі схожу на ту, яку я використав того дня в східній залі, хіба що замість перемикача на ній була кнопка, та ще рельєфна торгова марка: «Нотіфлекс». Джейкобз натиснув на кнопку, і з усіх великих кімнат на першому поверсі луною полинув передзвін.

— Ходити в туалет мені допомагати не треба, з цим я ще сам собі сяк-так даю раду. Але, на жаль, ти повинен будеш стояти біля мене, коли прийматиму душ. На випадок, якщо посковзнуся. Двічі на день втиратимеш мені в спину, стегна й сідниці рецептурний гель. О, а ще приноситимеш мені їжу в номер, бо їстиму я здебільшого там. Не тому, що ледачий чи хочу перетворити тебе на особистого дворецького, а тому, що я швидко втомлююсь і мушу берегти сили. Мені лишилося зробити одну справу. Велику справу, життєво важливу справу, і коли настане слушний час, я хочу бути достатньо сильним, щоб це здійснити.

— Чарлі, я охоче готуватиму і подаватиму їжу, але що стосується догляду за тобою, то хіба не Дженні Ноултон повинна цим займа…

— Я ж сказав, вона зайнята, тому ти маєш робити це замість неї… чому ти так на мене дивишся?

— Згадав той день, коли з тобою познайомився. Мені було лише шість років, але спомин дуже чіткий. Я зліпив гору з насипаної землі…

— Справді. Я теж дуже виразно це пам’ятаю.

— …і грався солдатиками. На мене впала тінь. Я подивився вгору й побачив тебе. Так от, я думаю про те, що твоя тінь нависає наді мною все життя. Що мені слід було б зробити, то це негайно звідси поїхати і вибратися з-під цієї тіні.

— Але ти цього не зробиш.

— Ні. Не зроблю. Але дещо тобі скажу. Також я пам’ятаю, яким ти тоді був… як ти спокійно став навколішки поряд зі мною і долучився до гри. Пам’ятаю твою усмішку. А тепер, коли ти всміхаєшся, я бачу лише глузливий вищир. А коли говориш, чую лише накази: зроби те, зроби се, а навіщо, я тобі потім скажу. Чарлі, що з тобою сталося?

Він з натугою підвівся з дивана, а коли я хотів допомогти, лише нетерпляче відмахнувся.

— Якщо ти питаєш про таке, значить, той розумний хлопчик виріс дурним дядьком. Принаймні коли я втратив дружину й сина, то не підсів на наркотики.

— Ти мав свою таємну електрику. То й був твій наркотик.

— Дякую за цінне спостереження, однак ця розмова беззмістовна, тому пропоную її завершити. На другому поверсі є кілька підготовлених номерів. Вибери собі щось на свій смак. На обід я хочу сендвіч з яєчним салатом, склянку знежиреного молока і вівсяне печиво з родзинками. Кажуть, грубий харч корисний для моїх кишок.

— Чарлі…

— Годі, — відрізав він і пошкутильгав до ліфта. — Скоро ти про все дізнаєшся. А доти тримай свої буржуазні судження при собі. Обід о дванадцятій. Принеси його в люкс Купера[168].

Він залишив мене стояти там, надто ошелешеного, аби промовити хоч слово.

Минуло три дні.

Надворі немилосердно шкварило, а на обрії незмінно хвилювало марево вологості. Та всередині курортного готелю панувала приємна прохолода. Я готував їсти, і Джейкобз харчувався у себе в апартаментах, хоч надвечір другого дня мого перебування і спустився вниз, щоб скласти мені компанію за вечерею. Коли я приносив йому їжу, то чув, як голосно горлає телевізор, а це означало, що слух у нього теж підупав. Здавалося, він обожнює канал погоди. Бо щоразу, коли я стукав у двері, він вимикав його і тільки потім казав «заходьте».

У ті дні я пройшов вступний практичний курс догляду за хворими. Джейкобз ще міг сам роздягтися й пустити воду вранці в душі, а намилювався й змивав з себе піну, сидячи на душовому стільчику для інвалідів. Я сидів на його ліжку й чекав, поки він мене покличе. А тоді вже вимикав воду, допомагав йому вилізти й витирав рушником. Якщо порівнювати з тими часами, коли він був методистським священиком або ж згодом — штукарем на ярмарках, то від його тіла лишилися тільки мізерні рештки. Стегна стирчали, мов кістки обскубаної індички на День подяки, кожне ребро відкидало тінь, сідниці були трохи більшими за два печивка. А завдяки інсульту все тіло Джейкобза перекошувало на правий бік, коли я допомагав йому лягти на ліжко.