Я пам’ятав, проте казати йому не хотів.

— У лікарні маленькій Мері Фей зробили безліч переливань крові. Розумієш, до чого я веду? — А коли я у відповідь похитав головою, сказав: — Кров була заражена, Джеймі. Інфекційним пріоном, який спричиняє хворобу Кройцфельдта-Якоба, ширше відому під назвою «коров’ячий сказ».

Знову грім. Уже не бурмотіння, а гуркіт.

— Мері виховали тітка й дядько. Вона добре вчилася в школі, стала секретарем у суді, повернулася в коледж, щоб здобути ступінь юриста, покинула навчання через два семестри й зрештою поновилася на посаді секретаря. Було це 2007-го. Хвороба, яку вона носила в собі, спала, і так тривало до минулого літа. А тоді в неї почалися симптоми, що зазвичай асоціюються з уживанням наркотиків, нервовим зривом чи тим і тим водночас. Вона пішла з роботи. Грошей було катма, і до жовтня 2013-го в неї проявилися фізичні симптоми: міоклонія[173], атаксія[174], судоми. Пріон повністю прокинувся і наполегливо працював, проїдаючи дірки в її мозку. Зрештою спинномозкова пункція та МРТ виявили паразита.

— Господи, — тільки й мовив я. Перед моїм внутрішнім зором прокручувалася картинка, яку я бачив колись давно в новинах (певно, у якомусь мотелі під час мандрів): корова в брудному стійлі, ноги роз’їжджаються в грязюці, голова задерта, очі крутяться, по-дурному мукає, силкуючись відшукати свої ноги.

— Господь не зможе допомогти Мері Фей, — сказав він.

— Зате ти зможеш.

Відповіддю мені став погляд, який я не зумів розшифрувати. Відтак Чарлі повернув голову і вивчав небо, що стрімко темніло.

— Допоможи мені підвестися. Не маю жодного наміру проґавити своє побачення з блискавкою. Це мить, якої я чекав усе своє життя. — Джейкобз показав на скриньку з червоного дерева на приставному столику. — І захопи цю річ. Мені знадобиться те, що лежить усередині.

— Чарівні стрижні замість чарівних обручок.

Але він похитав головою.

— У цьому випадку — ні.

Ми сіли в ліфт. У вестибюль Джейкобз вийшов самотужки, а вже там впав у крісло біля холодного каміна.

— Піди в комору, що наприкінці коридору в східному крилі. У ній ти знайдеш пристрій, користуватись яким я уникав.

Ним виявився старомодний інвалідний візок із плетеним сидінням та залізними колесами, що рипіли, як чортзна-що. Я докотив його до вестибюля і допоміг Джейкобзу всістися. Той простягнув руки до скриньки червоного дерева, і я її передав — не без лихих передчуттів. А Джейкобз пригорнув її до грудей, мов немовля, і поки я віз його через ресторан на порожню кухню, поновив свою оповідь запитанням.

— Як думаєш, чому Мері Фей перестала навчатися на правничому факультеті?

— Бо захворіла.

Він несхвально похитав головою.

— Невже ти не слухав? Тоді пріон ще дрімав.

— Зрозуміла, що їй не подобається? Оцінки погані ставили?

— А от і не вгадав. — Він розвернувся до мене і, немов старий розпусник, поморгав бровами. — Мері Фей — героїня модерної доби, мати-одиначка. Дитині, хлопчику на ім’я Віктор, тепер сім років. Я ніколи його не бачив, Мері цього не хотіла, проте, коли ми обговорювали його майбутнє, показувала багато фотографій. Він нагадав мені мого рідного синочка.

Ми вже були біля дверей, що вели на вантажну платформу, але я їх не штовхнув.

— У малого те саме, що в неї?

— Ні. Принаймні поки що.

— А буде?

— Сказати напевно неможливо, але результат аналізу на пріон К-Я в нього негативний. Поки що. — І знову прогримів грім. Потроху здіймався вітер — забарабанив у двері та з тихим стогоном пронісся попід дахом. — Ходімо, Джеймі. Нам не можна зволікати.

Сходи вантажної платформи були занадто крутими, щоб він міг їх подолати зі своїм ціпком, тому я зніс його на руках. Те кволе тільце було шокуюче легким. Усадовивши Джейкобза на пасажирське сидіння гольф-мобіля, я сів за кермо. Поки ми котили по гравію в бік газонного обширу за готелем, що положисто спускався вниз, знову гримнув грім. На заході від нас загрозливо темніли купчасті фіолетово-чорні хмари. У мене на очах з їхніх розпухлих животів у трьох різних місцях зблиснули виделки блискавки. Імовірність того, що буря нас омине, розтанула. І, налетівши, вона мусила добряче потрусити наш світ.

— Багато років тому я розповідав тобі про залізну щоглу на Вершині неба, яка притягує блискавку. Набагато сильніше, ніж звичайний громовідвід. Пам’ятаєш?

— Так.

— Ти коли-небудь їздив туди, щоб побачити на власні очі?

— Ні, — збрехав я без найменших вагань. Те, що сталося на Вершині неба влітку 1974 року, було лише між мною та Астрід. Напевно, я міг би розповісти Брі, якби вона поцікавилась, яким був мій перший раз, але тільки не Чарлі Джейкобзу. Йому — нізащо.

— У «De Vermis Mysteriis» Прін розказує про «велетенську машинерію, що рухає млин Всесвіту», і про річку сили, з якої черпає та машинерія. Він називає ту річку…

— Potestas magnum universum.

Він вирячився на мене. Кущасті брови злетіли аж до лінії, де колись починалося волосся.

— А я в тобі помилявся. Ти зовсім не дурний.

Налетів вітер. Поверхнею трави, яку тижнями ніхто не підстригав, промчали брижі. Щокою я відчув, що той потік повітря досі теплий. Коли стане холодним, лине дощ.

— Це блискавка, правда ж? — спитав я. — Вона — potestas magnum universum.

— Ні, Джеймі. — Тон, із яким він це промовив, був заледве не м’яким. — Попри всю величину напруги, блискавка — лише струмочок сили, один із багатьох, що живлять те джерело, яке я називаю таємною електрикою. Однак ця таємна електрика, хоч яка вона грандіозна, є лише притокою. Вона впадає в значно більшу ріку, сповнену сили, яку людині не дано осягнути. Оце — potestas magnum universum, про яку писав Прін, і саме до неї я сподіваюся під’єднатися сьогодні. Блискавка… і це… — Він здійняв скриньку в кістлявих руках. — …лише засоби на шляху до мети.

Ми заїхали в діброву, просуваючись стежкою, якою подалася Дженні, роздобувши яйця. Над нами хилиталося віття. Листя, яке невдовзі пошматує вітер, перешіптувалося у збудженій розмові. Я різко зняв ногу з педалі акселератора, і гольф-мобіль миттю спинився, як це зазвичай стається з пристроями, що їздять на електричних двигунах.

— Чарлі, якщо ти плануєш під’єднуватися до таємниць Всесвіту, то на мене краще не розраховуй. Ті зцілення страшнючі. А тепер ти говориш про… я не знаю… наче про двері якісь.

«Маленькі, — прозвучало в думках. — Зарослі сухим плющем».

— Спокійно, — відказав він. — Так, існують двері. Про них говорить Прін, і, по-моєму, Астрід їх згадувала. Але я не хочу їх відчиняти. Хочу лише зазирнути в замкову шпарину.

— На Бога, навіщо?

Він зиркнув на мене з якимось ледве приховуваним презирством.

— То ти все-таки дурень? Як би ти назвав двері, наглухо зачинені від людства?

— Навіщо ці загадки? Просто скажи.

Джейкобз зітхнув так, наче я був безнадійний.

— Джеймі, заводь і їдь.

— А якщо не поїду?

— Тоді я піду, а коли ноги вже не триматимуть — поповзу.

Він, звісно, блефував. Піти далі без мене він би не зміг. Але тоді я цього не знав, тому рушив.

Хижки, де я кохався з Астрід, більше не було. Там, де вона колись стояла, перехняблена, вгинаючись під власною вагою, помальована графіті, пишався тепер чепурний котеджик, білий із зеленою оздобою. Перед ним розкинувся квадратний клапоть газону, на якому буяли пишні літні квіти, котрих до кінця дня вже не стане, бо їх вирве з корінням буря. На сході від котеджу асфальтована дорога поступалася гравію, який я пам’ятав ще зі наших з Астрід поїздок на Вершину неба. Закінчувалася стежка під тим навислим гранітним куполом, де стриміла в чорне небо залізна щогла.

Дженні, у блузці з квітковим візерунком і білих нейлонових медсестринських штанях, стояла на веранді, схрестивши руки під грудьми й охопивши долонями лікті, так, наче їй було зимно. На шиї петлею висів стетоскоп. Я зупинився коло сходів і обійшов машинку спереду до пасажирського сидіння, з якого силкувався злізти Джейкобз. Дженні зійшла вниз, щоб допомогти мені поставити його на ноги.