Про те, що сталося далі, мені важко навіть думати, не те що писати, але я мушу, хоча б для того, аби це слугувало пересторогою на випадок, якщо той, хто надумає повторити цей проклятущий експеримент, раптом прочитає ці рядки й через них відмовиться од своїх задумів.

Вона розплющила очі.

Мері Фей розплющила очі, але то вже були не очі людини. Блискавиця розтрощила замок на дверях, які ніхто не мав права відчиняти, і через них пройшла Мати.

Спочатку ті очі були сині. Ясно-сині. І порожні. У них зяяла гранична порожнеча. Вони прозирнули скрізь пожадливе обличчя Джейкобза на стелю, і крізь стелю, і крізь хмарне небо вгорі. Та потім повернулися. Зафіксували його, і в погляді постало якесь розуміння — якесь усвідомлення. Вона знову видала той нерозбірливий звук зі стуленим ротом, але щоб вдихнула бодай дещицю повітря, я не бачив. Та й навіщо? Вона була мертва… жили тільки ті нелюдські витрішкуваті очі.

— Мері Фей, де ти була? — Голос у нього тремтів. Слина й далі капала з ушкодженого кутика рота, розпливаючись мокрими плямами на простирадлі. — Де ти була, що ти там бачила? Що відбувається після смерті? Що там, на іншому боці? Кажи!

Її голова запульсувала, так, немов мертвий мозок усередині став завеликим і прагнув вибратися зі свого вмістища. Очі потемніли: до лавандового, потім до фіолетового і зрештою — до барви індиго. Губи розтулилися в посмішці, а вона все ширшала і ширшала, тож невдовзі я бачив усі зуби покійниці. Одна її рука по-павучому поповзла по ватяному укривалу і вхопила Джейкобза за зап’ясток. Відчувши ті холодні пальці на своїй шкірі, він зойкнув і замахав вільною рукою, щоб відновити рівновагу. Я схопив його за руку, і так ми, троє, поєдналися — двоє живих і одна мертва. Її голова пульсувала на подушці. Росла. Розпухала. Вона вже не була вродливою. Та й людиною вже не була.

Кімната не розпливлася перед очима, вона ще була на місці, однак я вже бачив, що це ілюзія. Ілюзією був котедж, і Вершина світу, і курорт. Увесь світ живих був ілюзією. Те, що я дотепер вважав реальністю, виявилося маскувальною сіткою, тонкою і м’якою, наче стара нейлонова панчоха.

А за нею крився істинний світ.

До чорного неба, дірчастого від волаючих зірок, стриміли базальтові блоки. Напевно, ті блоки були всім, що лишилося від колись неозорого, а тепер вщент зруйнованого міста, обриси якого вирізьблювалися на тлі пустельного ландшафту. Пустельного, так, — але не порожнього. Бо по ньому брела широчезна і на перший погляд нескінченна колона голих людей. Понуривши голови, вони спотикалися й насилу переставляли ноги. І розтягнувся цей кошмарний парад аж ген-ген до найдальшого виднокраю. А поганяли людьми мурахоподібні створіння: здебільшого чорні, але траплялися серед них і темно-червоні, барви венозної крові. Коли хтось із людей падав, мурахоподоби стрімко підскакували до них, кусали й буцали головами, поки людина знову не підводилася. Я бачив юнаків і старих жінок. Бачив підлітків з немовлятами на руках. Бачив дітей, що допомагали одне одному йти. І на кожному обличчі захолов один і той самий вираз — невимовного жаху.

Вони крокували під волаючими зірками, вони падали, їх карали й діймали, змушуючи вставати, укусами, від яких лишалися чорні, проте безкровні дірки на руках, ногах, животах. Безкровні, бо ті люди були мертві. Дурнуватий міраж земного життя розвіявся, і замість раю, що його обіцяли проповідники всіх віросповідань, після смерті їх чекало мертве місто з кам’яних блоків-циклопів під небом, що здавалося шматком маскувальної сітки. А волаючі зірки насправді зірками не були. То були діри, і крики, що долинали крізь них, були виттям істинної potestas magnum universum. Вище неба жили сутності. Живі, всемогутні й цілковито безумні.

«Залишкові явища — позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя», — казав Чарлі. І те існування лежало в площині цієї сірої місцини, призматичного світу, що позбавив би розуму будь-якого чоловіка чи жінку, якби вони бодай краєм ока в нього зазирнули. Мурахоподоби слугували тим великим сутностям так само, як голі мертві на марші слугували мурахоподобам.

А може, те місто й не було містом, а якимось мурашником, де всіх небіжчиків Землі спершу поневолювали, а тоді пожирали. А коли це нарешті відбувалося, чи вмирали вони навіки? Мабуть, ні. І хоч як мені не хотілося пригадувати двовірш, який Брі цитувала у своєму імейлі, але я був безпорадний: «Не мертве те, що може вічно спати, А по мільярдах літ і смерть здолати».

Десь у цій орді марширували Петсі Джейкобз із Хвостиком Моррі. Десь там була Клер, яка заслуговувала на те, щоб потрапити в рай, а натомість дістала оце: безплідний світ під порожнистими зірками, цвинтарне королівство, де вартові-мурахоподоби часом повзли, а часом ішли випроставшись, а їхні пики огидливо нагадували людські обличчя. Це страхіття й було життям після смерті, й чигало воно не лише на тих із нас, хто був лихим, а на всіх без винятку.

Мій розум помутився. То було полегшення, і я мало його не відпустив у вільне плавання. Лише одна думка допомогла врятувати здоровий глузд, і я досі за неї чіпляюся: про те, що той кошмарний ландшафт був міражем.

— Ні! — заволав я.

Мертві на марші розвернулися на звук мого голосу. І мурахоподоби теж, скрегочучи жвалами, світячи гидомирними очима (гидомирними, проте розумними). А небо вгорі почало розриватися з титанічним звуком пороття. У розпірку вилізла велетенська чорна нога, поросла жмутами шорсткого волосся. Її вінчала здоровенна лапа, замість кігтів на якій були людські обличчя. Та, кому вона належала, хотіла лиш одного: змусити голос заперечення змовкнути.

То була Мати.

— Ні! — закричав я знову. — Ні, ні, ні, ні!

Це видіння оприявнив наш зв’язок із відродженою небіжчицею — навіть крізь товщу свого жаху я це розумів. Рука Джейкобза, мов кайдани, вчепилася в мою. Якби то була права, здорова рука, я б нізащо не виплутався. Та він тримав мене ослаблою лівою. Я напружився щосили, бо те соромітне ножище потяглося до мене і прагнуло вхопити лапою з фізій, що безперестанку верещали, щоб смикнути до себе та затягти вгору, у непізнаваний Усесвіт жаху, який чигав за тим чорним паперовим небом. А тепер, крізь розпірку в небесному склепінні, я міг бачити скажене світло й барви, не призначені для ока смертних. Ті барви були живі. Я буквально відчував, як вони наповзають на мене.

Останнім титанічним зусиллям я шарпонув руку і звільнився від хватки Чарлі, не втримавшись на ногах і впавши спиною додолу. Порожня рівнина, величезне зруйноване місто, лапа, що підбиралася до мене, — усе щезло. Я знову був у спальні котеджу, лежав плазом на підлозі. Мій давній «п’ятий персонаж» стояв коло ліжка. Мері Фей (або ж та темна істота, яку прикликала в її тіло та мертвий мозок таємна електрика Джейкобза) міцно тримала його за руку. Її голова перетворилася на пульсуючу медузу з недбало нашкрябаним на ній людським обличчям. Її очі були чорні, без найменшого блиску. Її посмішка… ви б сказали, що посмішка до вух — це лише вислів такий, насправді на таке ніхто не здатен, проте покійниця, що перестала бути покійною, саме так і посміхалася. Нижня половина її обличчя провалилася й стала пульсуючою чорною ямою.

Джейкобз вибалушеними очима витріщався на неї. Його блідо-жовте обличчя нагадувало тепер шматок сиру.

— Патриція? Петсі? Де ти? Де Моррі?

Проява заговорила — вперше і востаннє.

— Пішла служити Великим, у Нулль. Ні смерті, ні світла, ні спочинку.

— Ні. — Груди Джейкобза раптом завмерли, і він викрикнув: — Ні!

Він сіпнувся, щоб вирватися. Та вона, чи то пак воно міцно його тримало.

Із рота небіжчиці виповзла чорна нога з гнучкою лапою на кінці. Лапа була жива, лапа була обличчям. І я його впізнав. То був Хвостик Моррі, і він пронизливо кричав. Нога з лиховісним шелестом пролізла крізь губи мертвої. У своїх нічних кошмарах я й понині чую цей звук. Вона тягнулася, розтягувалася, торкалася простирадла і шкряботіла по ньому, наче обдерті пальці, лишаючи по собі припалені сліди, над якими одразу ж курився тоненький димок. Чорні очі прояви, що вселилася в труп Мері Фей, вилазили з орбіт і розширювалися. Ось уже вони з’єдналися, переваливши через перенісся, й стали суцільною здоровецькою сферою, що витріщалася з порожньою жадібністю.