У Патриції Фармінґдейл, жінки, що засипала собі очі сіллю, зір відновився рівно настільки, щоб вона серед ночі прокралася в спальню до свого літнього батька й задушила його в ліжку подушкою, а потім прострелила собі голову з чоловікового «рюгера». Еміль Кляйн, пожирач землі, застрелив дружину й сина, потім пішов у гараж, полив себе бензином з газонокосарки і запалив сірника. Еліс Адамс, зцілена від раку на наметовому служінні в Клівленді, зайшла в міні-маркет із AR-16, гвинтівкою свого хлопця, і випустила чергу, вбивши трьох випадкових людей. А коли обойма вже була порожня, жінка витягла з кишені короткоствольний револьвер тридцять восьмого калібру і вистрелила собі в піднебіння. Марґарет Тремейн, одна зі зцілених Пастором Денні в Сан-Дієґо (хвороба Крона), скинула свого сина-немовля з балкона й викинулася слідом за ним. Свідки кажуть, падала вона без жодного звуку.

А ще був Ел Стемпер. Напевно, ви про нього чули. Заголовки статей у таблоїдах, що продаються на касі в супермаркетах, волали так голосно, що ви просто не могли цього пропустити. Він запросив обох своїх екс-дружин на вечерю, але одна з них (здається, друга) потрапила в затор і, на щастя для себе, приїхала пізніше. Коли вона зайшла у відчинені двері будинку Стемпера у Вестчестері, то побачила дружину-номер-один, прив’язану до стільця перед столом у їдальні й з проломленим черепом. Сам колишній фронтмен гурту «Во-Лайтс» вигулькнув із кухні, вимахуючи бейсбольною биткою, до якої прилипли залишки крові й волосся. Дружина-номер-два з криками вибігла з будинку, а Стемпер припустив за нею. На середині вулиці з житловими будинками він гепнувся на тротуар і віддав кінці від серцевого нападу. От це не дивина, як на такого важковаговика.

Я, напевно, розшукав не всіх постраждалих, яких накрила хвиля сліпого насильства, що, схоже, уже стала невід’ємною частиною буденного життя Америки, бо вони жили в різних куточках країни. Інших могла знайти Брі, але вона не стала б мені допомагати, навіть якби досі була незаміжня й жила в Колорадо. Брі-Донлін Г’юз нині не хоче мати зі мною нічого спільного, і я її повністю розумію.

Торік незадовго до Різдва Г’ю зателефонував матері Брі й попросив приїхати в офіс у великому домі. Сказав, що має для неї сюрприз. І, авжеж, він його мав. Він задушив свою колишню коханку шнуром від лампи, відніс її тіло в гараж і всадовив на пасажирське сидіння вінтажного «Лінкольна-Континенталь». Потім сів за кермо, запустив двигун, знайшов на радіо якийсь рок і надихався вихлопними газами.

Брі знає, що я їй обіцяв триматися подалі від Джейкобза… а ще Брі знає, що я збрехав.

— Припустімо, що все це правда, — сказав Ед Брейзвейт під час одного з наших нещодавніх сеансів.

— Як це сміливо з вашого боку.

Він усміхнувся, однак продовжив:

— Із цього не обов’язково виходить, що ваше видіння пекельного потойбіччя — істинне. Я знаю, що воно досі переслідує вас, Джеймі, однак згадайте про всіх людей, включно з Іваном Богословом з острова Патмос, автора Об’явлення, якому були видіння раю та пекла. Старі чоловіки… старі жінки… навіть малі діти стверджують, що заглядали за ту завісу. Наприклад, «Рай існує» створено на основі посмертного видіння хлопчика, який мало не загинув у чотири роки…

— Колтона Берпо. Я читав цю книжку. Він там розказує про конячку, на якій може їздити тільки Ісус.

— Смійтеся, скільки хочете, — знизав плечима Брейзвейт. — Бачить Господь, з цієї розповіді сміятися легко… але Берпо також зустрів там свою ненароджену сестричку, яку мама скинула і про яку він нічого не знав. Це достовірна інформація. Як і всі ті вбивства-суїциди.

— Багато вбивств-суїцидів, а Колтон зустрів тільки одну сестру. Різниця квантитативна. Курсів статистики я не слухав, але про це знаю.

— Я радо висловлю припущення, що хлопчикове видіння загробного життя було несправжнім, бо це підтримує мою тезу про те, що і ваше видіння: сіре місто, мурахоподібні створіння, небо з чорного паперу, — аналогічним чином було несправжнім. Ви ж розумієте, до чого я веду, правда?

— Так. І я з превеликою радістю на це повівся б.

Звісно, повівся б. Як і будь-хто. Бо кожен чоловік і кожна жінка колись помре, і думка про перехід до того місця, яке я бачив, не просто затьмарювала моє життя — з нею життя здавалося порожнім та неважливим. Ні, не лише моє життя — життя кожного. Тому я чіпляюся за одну думку. Це моя мантра, те перше, що я кажу собі, прокинувшись вранці, і те, з чим засинаю вночі.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

І часом мені майже вдається в це повірити… але є причини, чому вдається не до кінця.

Є знаки.

Перед тим як повернутися в Недерленд (де на мене чекала звістка про те, що Г’ю скоїв самогубство, перед тим замордувавши матір Брі), я з’їздив до родинного дому в Гарлоу. На те були дві причини. Тіло Джейкобза колись мали знайти, а відтак до мене могли звернутися з поліції з запитанням, де саме в штаті Мен я перебував і з якою метою. Це здавалося важливим (хоча, зрештою, ніхто зі мною так і не зв’язався), але було щось іще важливіше: мені потрібен був затишок рідного дому та люди, які мене любили.

Але не судилося.

Правда ж, ви пам’ятаєте Кару-Лін? Мою двоюрідну онуку? Ту, яку я колисав на руках у День праці 2013-го, аж поки вона не заснула міцно в мене на плечі? Ту, яка простягала до мене рученята, щоразу, коли я підходив ближче? Коли я зайшов у будинок, у якому виріс, Кара-Лін сиділа між матір’ю та батьком на старомодному стільці з високою спинкою, на якому, може, колись сидів я сам. Та побачивши мене, дівчинка щодуху закричала і стала кидатися з боку в бік, та так несамовито, що мало не впала на підлогу (і була б упала, якби тато її не підхопив). Вона сховала личко в нього на грудях, та кричати не перестала. Замовкла тільки тоді, коли її дід Террі вивів мене на ґанок.

— Що це, в біса, з нею зчинилося? — напівжартома поцікавився він. — Минулого разу, коли ти нас навідував, вона в тебе з рук не злазила.

— Не знаю, — відповів я. Хоча, звісно, знав. Я сподівався побути з ними день-два, насмоктатися нормальності, так, як вампіри цмулять кров, але цьому не судилося статися. Не знаю достеменно, що Кара-Лін у мені відчула, проте бачити страшний переляк на її крихітному личку я не хотів більше ніколи.

Я сказав Террі, що просто заїхав привітатися, навіть на вечерю зостатися не зможу, бо треба спішити в Портленд на літак. Я був у Портленді, на «чорновому» записі гурту, про який мені розповів Норм Ірвін. Він вважав, що в них є потенціал стати відомими на всю країну.

— І що, таки є? — спитав Террі.

— Нє. Явна туфта. — Я професійним поглядом глянув на наручний годинник.

— Та не спіши ти на той літак. На інший сядеш. Заходь, братику, повечеряєш із сім’єю. Кара-Лін заспокоїться.

Я так не думав.

Я збрехав Террі, що в мене у «Вовчій пащі» записи, на яких я просто зобов’язаний бути. Сказав, що наступного разу — неодмінно. А коли він розкрив мені братні обійми, обійняв його у відповідь міцно-преміцно, розуміючи, що, ймовірно, більше ніколи його не побачу. Тоді я ще гадки не мав про всі вбивства та самогубства, але знав, що ношу в собі щось отруйне і це «щось» супроводжуватиме мене до кінця життя. А менш за все на світі мені хотілося заразити людей, яких я любив.

Дорогою назад до взятої напрокат машини я спинився і глянув на ґрунтову смугу, що з’єднувала газон перед будинком із Методист-роуд. Саму дорогу вже сто років як заасфальтували, та той шматок землі був достоту таким самим, як і тоді, коли я грався там солдатиками, що їх подарувала мені на шостий день народження сестра. Я бавився з ними, стоячи навколішки на землі, одного дня восени 1962-го, коли наді мною нависла тінь.

І та тінь досі висить.

— А самі ви кого-небудь убили?

Це запитання Ед Брейзвейт ставив мені декілька разів. Здається, у літературі цей прийом називають «повтором для підсилення думки». Я завжди всміхаюся і відповідаю заперечно. Так, я випустив чотири кулі в тіло сердешної Мері Фей, але на той час вона була вже мертва, а Чарльз Джейкобз помер від останнього інсульту. Це могло статись як не того дня, то іншого, і, мабуть, ще до кінця року.