У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

“А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?” Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. “Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський”. І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професорового ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться — письмена чи, може, їхній живопис…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдовувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам зауваження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.

— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…

— Ну, добре, — вже трохи лагідніше проговорив професор. — А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом. Може, це була столиця селенітів?..

— Ви ось тільки гляньте… — Загорський освітив стіну.

— Ага, а чому ви не відповідали, коли я вас викликав?

— Я нічого не чув.

— Цікаво, це треба перевірити. Зачекайте тут.

Іван Макарович вийшов на майдан (їх відділяла стіна) і почав говорити до Миколи. Але відповіді не почув. Так само Микола не чув його рації. Вони швидко встановили, що порода, яка залягає навколо, не тільки не пропускає, але й не екранує радіохвилі, тобто не відбиває їх. Вона їх поглинає. Микола уявив собі, як радіохвилі проникають у верхні шари цієї незнаної породи і тут же починають втрачати свою пружність, поступово згасають і зовсім завмирають в лабіринті незнайомих атомів, безсилі пробити їхні електронні оболонки.

— Цікаво, що зовсім не екранує, анітрохи, — вигукнув юнак.

— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович.

Загорському з великим зусиллям удалося відколупати осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно затупив свій топірець.

— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.

“Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З одного боку всяке місто є поселенням, а з другого — тут немає нічого схожого з нашими містами”. Він мав на увазі будинки з сяючими вікнами, залізниці, дроти, сади і сквери…”

Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в “коридорчику”, Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що били з їх ліхтарів. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, призначення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне підземелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих скелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках на вулицях і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…

А вода? А повітря — як була влаштована їх циркуляція?

Якою була суспільна організація селенітів? Що схожого в неї з нашими земними суспільствами? Може, тут був устрій, подібний до тих, що їх виплекали в своїх серцях Томмазо Кампанелла і Томас Мор? Чи це була родова община? Чи, може, рабовласницька монархія? Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображали велетенських жінок, образи селеніток проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів. Може, тут був матріархат?

— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.

— Як що? Ось подивіться, — промінням прожектора професор помацав стіну великої зали, в якій вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою, і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…

— Орнамент.

— А мені здається, що це селенітське письмо. І лінгвісти його розшифрують, так само, як розшифрували вони вавілонський клинопис.

— Цікаво!

— І цікаво, і важливо для вивчення матеріальної та духовної культури Місяця.

— А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло з тих пір, як рука селеніта вибила оці значки?

— Думаю, що багато… — розмірковуючи відповів професор. Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві. — Може, навіть більше, ніж ми сподіваємось. Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври, їхній мозок породжував думки вже в той час, коли на Землі не тільки не було людини, а навіть її предків. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільярди років можна застосувати термін “стародавня”. Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, друже.

— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спитав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше, ніж в інших. Тут, куди не глянь, — під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макарович присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.

Невідомо, яке призначення мала ця простора зала? Може, тут жив учений-селеніт, можливо, містилася школа, музей чи якийсь інший освітній заклад, — але вся стіна його, що утворювала собою правильне коло, була вкрита картинами з кольорових мінералів. Картини були обведені стрічками різноманітних геометричних фігур, які професор Плугар назвав селенітським письмом.

Ось підряд кілька пейзажів Місяця. Художник-селеніт досить майстерно зобразив діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно, ріка.