— Ідіть краще ось покопайте, Дік!

— Не хочу.

— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?

— Так.

— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську віллу?

— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив Дік. — Справа в тому, що нашу аварію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я певен, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже готова. Незабаром треба ждати.

— Ну, то й добре!

— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?

— Оце вже запитання! — простодушно сказав Микола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ракета?

— Хто ж його знає.

— Ну, то нічого на неї покладатись, треба копати!

— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п’ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…

— Якби ж!

— А раз нас п’ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобігти…

— Як? — здивувався Микола.

— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто, я хотів сказати… — Дік говорив паузами, ніби зважуючи кожне слово.

Загорський поставив лопату.

— Що-що?

— Ми переживаємо з вами, містер Загорські, дуже важливий, я б сказав фатальний момент… — вкрадливо зазвучав голос Діка. — Ви маєте рацію: вілли, жінки і все таке інше — це, звичайно, дурниці. Є матерії вищого порядку! Ми стоїмо над краєм загибелі — ось чому я буду відвертим і розповім вам те, чого за інших обставин не розказав би… Так ось, найвище, найважливіше на землі — організація суспільства, його існування і виробнича діяльність. А для цього потрібна міцна, стальна влада над людьми!

Радист насторожився. Виявляється, що його співрозмовник не такий уже наївний буржуа, яким хотів спочатку здаватися. В його словах, у тоні, яким вони були сказані, вчувалася якась зла сила, зловісний заряд енергії.

— А при сучасному розвитку науки й техніки, — холодно говорив Дік, — влада помножується, посилюється У сто, в тисячу крат! Уявіть собі — коли б у Цезаря було радіо, реактивні літаки… Коли б у нього була вся техніка, що служить зараз для підтримання порядку в суспільстві… Ви мене розумієте?

— Не дуже, — відповів Загорський.

— Так ось. Я очолюю наймогутнішу в світі монополію. Капітал її перевищує бюджети деяких великих держав… Я встановлюю погоду на біржах, знищую, поглинаю конкурентів, доручаю формувати уряди і, якщо вони не задовольняють нас, я їх проганяю. Моя монополія — це справжня імперія, яка захопила в свою орбіту півсвіту. Але…

— Але що, не можете проковтнути? — перебив Микола.

Дік махнув рукою, стиснутою в кулак.

— Не те, Загорські. Я не акула, щоб тільки ковтати. Це примітивно. Мені набридло бути залаштунковим режисером… Я хочу вийти на авансцену, вийти і… показати себе!

Загорський дивився на боса з настороженою цікавістю. Цього невеличкого чоловічка, схованого у скафандр, видно розпирало фанатичне бажання влади — відкритої, нічим не замаскованої. Щось у ньому було небезпечне і разом з тим жалюгідне. На фоні благородного тіла “Комети” і суворого місячного пейзажу ця рухлива постать у скафандрі, що розмахувала кулаком і сипала короткими радіохвилями, видавалася до смішного мізерною, дрібною. Але як хижо поблискують окуляри його шолома! Як він свариться на Землю!

— Моя експедиція на Місяць — це завершальний етап здійснення великого плану… Ми встановимо тут атомні батареї, і Земля заблищить на перехресті прицілу!

— А що коли вона все ж таки не злякається?

— Досить буде полоснути пару разів… і непокірні покоряться. Не подумайте, Загорські, що це примха окремої людини. Зовсім ні! Це підготовлено розвитком історичного процесу. Сучасному капіталові тісно в національних рамках, він давно їх проточив і тепер лишається тільки юридично закріпити те, що вже є на ділі: створити наднаціональну владу…

— Дехто вже добивався світового панування… — іронічно вставив Загорський.

— То були дитячі спроби! — вигукнув Дік. — А зараз, коли ми зробили крок у космос, моя монополія опрацювала великий план… Чому я говорю вам про це? Тому що, власне, від вас, Загорські, залежить… багато що. Нам з вами не можна гинути… розумієте… кисню на всіх невистачить… Звичайно, не хотілося б, але що ж… мета виправдовує засоби. Катастрофа порушила мій план, але ви… О, ви багато можете! Нам удвох, розумієте — удвох, треба протриматися тут ніч, встановити зв’язок… І тоді ви заживете так, як заслуговуєте цього! Необмежені можливості…

— Годі! — різко обірвав його Загорський. Коли б на голові радиста не було шолома, то Дік побачив би охоплене гнівом обличчя. Загорський так ще ніколи не сердився. Цей негідник пропонує йому стати зрадником, убивцею своїх товаришів.

Загорський рушив до Діка, підносячи лопату.

— Стій! — вигукнув той. — Не згоден, то чорт з тобою! — він вихопив невеличкий лискучий пістолет і вистрілив, Кулька цокнула по Миколиному шолому, але не пробила. Розрядивши всю обойму, Дік побіг за ракету. Микола кинувся навздогін, але той наче провалився. “Невже сховався в тіні? Ну, там довго не всидиш, брешеш, вийдеш!” подумав Микола, сторожко стежачи за тінню.

Заглянув у траншею, що вела до вхідного люка.

“А що як… що як він вскочив у ракету?” холодом пройняла думка.

Згинаючись, пробрався до люка. Натиснув кнопку, ще і ще. Люк не відсувався: він був застопорений зсередини.

Микола аж зубами заскреготав од безсилої люті, стукав лопатою по обшивці — все даремно!

“А може, його там немає? — блиснула думка. — Може просто замок зіпсувався…” Микола кинувся до ілюмінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть ставати навшпиньки. Притулився скельцями скафандра до товстого прозорого “ока” ракети. Те, що він побачив, осипало його і жаром і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот у нього розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, безсердечний хижак! Що робити?

Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона тупцює на місці. Коли б уже дістатись до татової “лабораторії!” Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадалася: батько “зачинився”! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам’яні двері не піддавались. Минуло може хвилин п’ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.

— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Скажений же тиск на них — кілька тонн!

— Який тиск? — здивувалась Ольга.

— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали.

— А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не відчинили.

— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули кисень?

— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню і азоту!

— А я, ось дивіться, здається, знайшла… воду!

— Та що ти?

— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано заговорила Ольга. — Але ж нема у що взяти, так я той… намочила сумку.

Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною кіркою. Не вірячи своїм очам, він відколупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:

— Так це ж вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле?

Мілько й собі відколупнув льодинку.

— Так, це вода.

— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!

Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла. Під блідим промінням іскрилася величезна округла брила льоду.

— Знаєш, Ольго, це те, чого нам невистачало! Тепер я ніскільки не боюся за довгу місячну ніч…