Хоч перед початком прес-конференції Валанкес відрекомендував промовця як Майка Мортона, всі добре розуміли, що це тільки псевдонім.

Свій виступ Мортон розпочав досить ефектно:

— Хлопці, в своїх репортажах не називайте мого імені, не фотографуйте і не малюйте мене. Якщо вони дізнаються, хто я, моє життя не варте буде й шеляга. Бо кілька місяців я цікавився справами сімейки Трухільйо. Багато хто намагався вже викрити цю зграю, і всі вони зараз там, на небі: застрелені, повішені, отруєні або відправлені на той світ в якийсь інший спосіб. Я зовсім не бажаю приєднуватися до них, і, гадаю, ви мене розумієте.

— Я хочу розповісти вам зараз, — продовжував він, — про великий гангстерський концерн, на рахунку якого принаймні три сотні злочинів: убивств, викрадень, нападів на банки тощо. Але на чолі того концерну стоїть не простий гангстер, а глава держави, з яким уряд Сполучених Штатів підтримує тісні дипломатичні зв'язки і який щороку одержує субсидію у 800 мільйонів доларів з нашого фонду допомоги слаборозвинутим країнам.

Далі Мортон розповів, як він за дорученням Домініканського революційного комітету розшукував Галіндеса. Агент розпочав з того, що опитав чергових усіх станцій метро від Коламбес-Серкла до Бронкса. І на передостанній йому пощастило: черговий пригадав, що саме в той день, і в той час, що їх назвав Мортон, двоє молодих людей, на вигляд італійці чи іспанці; вивели з вагона літню людину, якій стало млосно. Один з молодиків навіть попросив у чергового дозволу скористатися його службовим телефоном, щоб викликати швидку допомогу.

Не гаючи часу, Мортон обдзвонив усі навколишні лікарні. Та жодна з них увечері 12 березня не посилала машини швидкої допомоги до станції метро.

— Отже, хлопці, я натрапив на слід. Але куди вони могли повезти бідолаху? В порт? В аеропорт? Це можна було перевірити. А може, вони вбили його, а тіло сховали? Проте, коли б Галіндеса вбили в Штатах, поліція рано чи пізно знайшла б його труп, а гангстерам, звичайно, хотілося б, щоб це сталось якнайпізніше. Тим-то, міркував я, вони, мабуть, вивезли його з нашої благословенної країни. Наступного ранку я знову подався на полювання. Протягом кількох днів я методично відвідував усі вокзали й аеродроми Нью-Йорка та його околиць. І мені-таки знову пощастило: нічний сторож маленького приватного аеродрому поблизу Емітівілла містер Хоукінс за відповідну мзду розповів мені, що 12 березня на аеродром приїхала машина. З неї вийшло двоє іноземців, які на ношах витягли третього. Сторожу вони сказали, що цей третій хворий на рак, і його, мовляв, везуть у штат Флоріда на операцію. Далі старий розповів мені, що за дві години до появи машини на аеродромі приземлився двомоторний літак «Бічкрафт». Він весь час стояв напоготові. Хлопці занесли хворого в літак, він знявся в повітря, а машина поїхала геть.

Раптом Мортона перебив один з репортерів.

— Пригадую, я нещодавно читав про загадкову смерть якогось містера Хоукінса з Емітівілла.

— Ви маєте рацію, — кивнув Мортон. — Наступного ранку після мого візиту сторожа знайшли мертвим поблизу амбара. Поліцейський лікар заявив, що смерть сталася внаслідок розриву серця.

— Однак, згодом з'ясувалося, що серце в Хоукінса було цілком здорове.

—Є отрути, що їх не витримує і здорове серце.

— Отже, Хоукінса просто усунули? Але хто? І навіщо? Адже свідків вашої розмови не було?

Мортон посміхнувся:

— Відколи я розпочав розшуки Галіндеса, за мною весь час стежили. До самого Емітівілла мене переслідував великий чорний «б'юїк».

— Чому ж вони не вбили вас? Адже ви для них — небезпечніша людина, ніж Хоукінс.

— А тому, що я ніколи не розлучаюся зі своїм «кольтом» і стріляю без похибки. Крім того, вживаю ще й деяких інших запобіжних заходів.

— Але чому все ж таки вони вбили Хоукінса? Адже він однаково встиг розповісти вам геть усе.

— Я зовсім не певен цього. Навпаки — гадаю, якби Хоукінс був живий і виступив тут, перед вами, то ви почули б іще чимало цікавих речей. Втім, моя подальша розповідь теж не буде нудною.

Мортон витяг з портфеля популярну нью-йоркську газету, розгорнув її і притиснув до скла кабіни.

— В цьому номері є повідомлення про те, що у травні 1954 року в місті Сантьяго, в Домініканській Республіці, озброєні бандити пограбували філію «Роял Бенк оф Кенада», а ще через два дні — контору «Юнайтед фрут». Незважаючи на те, що з розповідей свідків місцевій поліції була відома зовнішність злочинців і номери автомашин, охоронці порядку ніяк не могли натрапити на їхні сліди. Тоді потерпілі доручили розслідування цієї справи спеціальним таємним агентам. Одним з них був Майк Мортон, ваш покірний слуга.

—І ви розкрили злочин? — не втримався хтось із репортерів.

— Атож, — спокійно кинув Мортон. — Грабіжниками були люди, що належали до особистої охорони президента республіки. Поліція просто не могла нічого вдіяти, бо покровителем гангстерів був генерал-майор Вірхіліо Трухільйо, рідний брат президента.

На хвилину запала тиша, потім залунали вигуки:

— А де докази? Чи є свідки? Чому ви досі мовчали? Чи знає про це уряд?

Мортон підняв руку.

— Протоколи свідчень зберігаються в сейфі одного з банків. Їхні фотокопії вам роздадуть по закінченні прес-конференції. Вони будуть передані також у держдепартамент. Мовчав я так довго тому, що для повалення диктатора Трухільйо аж ніяк не досить довести, що його брат — бандит.

А тепер повернімося до Галіндеса. Після розмови з містером Хоукінсом я зрозумів, що професора в Штатах давно вже немає. Збагнув я й те, що такий малопотужний літак, як «Бічкрафт», не може дістатися до острова Гаїті без додаткової заправки пальним. Отже, він десь сідав. Зазирнувши в авіаційний довідник, я з'ясував, що «Бічкрафт» міг дотягти тільки до Майамі. Отож, туди я й подався.

Недалеко від Майамі розташований невеличкий приватний аеродром Лантана. Користуються ним лише кілька мільйонерів, чиї вілли стоять у тому районі. А порядкував на аеродромі 47-річний негр Джон Лі, який був водночас і заправником, і механіком, і вартовим. Та одного дня у місцевій газеті з'явилося оголошення про те, що це місце стає вакантним.

На це оголошення і натрапив Мортон, переглядаючи газети в барі коло аеродрому. Власниця бару виявилася жінкою балакучою, і незабаром Мортон довідався, чому саме Джон Лі вирішив піти на відпочинок. Виявилося, що він несподівано успадкував велику суму грошей.

За годину Мортон уже заходив до маленького будиночка негра. Вихопивши з кишені посвідчення таємного агента «Юнайтед фрут компані», він покрутив ним перед носом господаря і кинув:

— ФБР!

Негр пополотнів, схопився зі стільця.

— До ваших послуг, містер.

— Мені все відомо! — почав Мортон. — Скільки дали тобі люди з «Бічкрафта» тиждень тому?

— З «Бічкрафта»?.. Я… я не розумію…

— Ну, що ж, ходім, я тобі все розтовкмачу в іншому місці! — Мортон сунув руку в кишеню. — Троє свідків бачили «Бічкрафт», і тобі не викрутитися! Ну!

Мортон зробив крок до механіка. Той закліпав очима, благально простягнув руки:

— О, містер… Мені все ясно… Я скажу, скажу. Пілот дав мені три тисячі. Я однаково нічого не міг вдіяти. Він виліз із кабіни з пістолетом у руці і весь час погрожував мені.

— Як його звали? Адже ти мав записати його прізвище й номер літака у реєстраційній книзі!

— Я хотів, я питав. Але той тип… він весь час тримав палець на гачку. Він заборонив мені. Він сказав, щоб я геть усе забув.

—І ти забув навіть, як цей пілот виглядає?

— О, містер! Він був худий, дуже худий. І з худим обличчям. І ще в нього були великі окуляри з товстенними скельцями.

— Не верзи дурниць! Хіба ти ніколи не бачив льотних окулярів?

— Ні, то були не льотні, а звичайні окуляри. Короткозорий пілот? Якась нісенітниця. Мортон підозріло глянув на негра.