Діловий запит Інтерполу став трампліном до викриття найбільшого після другої світової війни масового вбивства в часи миру. Мексіканська кримінальна поліція дуже швидко виявила місце перебування сестер Гонсалес — ранчо за 400 кілометрів від мексіканської столиці. Туди вирушила група агентів, і за кілька годин світ облетіла жахлива звістка:

«Будинок розпусти став моргом. Мексіканська поліція виявила в місті Леон штату Гуанахуато будинок розпусти, в якому десять років процвітали проституція та вбивства. Тут було вбито понад 100 жінок, дівчат і немовлят. Тепер у Мексіці провадиться генеральна облава на інших членів синдикату розпусти. Зграю злочинців, зв'язану з однодумцями в Європі, очолювали арештовані нині власниці будинку розпусти Дельфіна і Марія де Хесус Гонсалес. На їхньому ранчо поліція знайшла ціле кладовище для ув'язнених повій, вбитих або спалених живцем за найменше порушення режиму, на випадок хвороби, вагітності чи просто нездатності приймати клієнтів. На ранчо «дочок диявола», як прозвало сестер Гонсалес обурене населення, дівчат, що походили з найбідніших верств населення (а вони, як правило, не вміли ні читати, ні писати), систематично навчали професії повій. Ув'язнені у невеличких брудних кімнатах дівчата протягом дня майже не мали їжі, але зате регулярно вживали наркотики й алкогольні напої. Для «професійної виучки» дівчат сестри Гонсалес найняли двох «шоферів». Кожні два місяці найкрасивіших і найвправніших дівчат продавали в інші будинки розпусти або за кордон. Ціна за кожну — від 200 до 500 марок. Дівчат, що виявлялись нездатними до «професії», сестри Гонсалес вбивали. Досі поліція викопала 30 трупів дівчат і немовлят».

Ми не можемо докладно описати всі жахливі подробиці викритих злочинів. Зауважимо лише, що обох «дочок диявола» засуджено мексіканським судом 17 жовтня 1964 року до 40 років ув'язнення за вбивство у 80 випадках. Це найтяжча кара з усіх, передбачених законами Мексіки. 19 інших обвинувачених за співучасть у злочинах сестер Гонсалес було засуджено до ув'язнення від 1 до 35 років.

В обгрунтуванні вироку мексіканський суд констатував: «Обвинувачені мали змогу протягом десяти років безперешкодно займатися злочинною діяльністю тому, що частину своїх прибутків сплачували поліцейським і судовим службовцям, уповноваженим вести боротьбу з проституцією і торгівлею живим товаром. Для охорони своїх будинків розпусти сестри Гонсалес найняли кадрового армійського капітана Сунінгу і п'ятьох солдатів, які регулярно одержували від них заробітну плату».

Залишається запитати: чому ж такі середньовічні злочини стали можливими у XX столітті?

Західнонімецький журнал «Штерн» зробив спробу відповісти. Цитуємо: «Тут було використано бідність, безпросвітну нужденність великої частини мексіканського населення. Ми кілька днів провели на фермі сестер Гонсалес. Ми бачили скелети закопаних у землю дівчат і спалених немовлят. Нам ясно, як усе це стало можливим: грошові перекази офіцерам, суддям, прокурорам — найкраще свідчення. За жалюгідні 200 песо на місяць вони замовчували справи й злочини торговок рабинями. Але таке трапляється не лише у Мексіці, а й в інших країнах Південної Америки і скрізь, де мільйони людей стають повіями, злочинцями і підкупними урядовцями, аби не вмерти з голоду».

В зарубіжному кіно е чимало фільмів, які своєю появою завдячують відомим злочинам або злочинцям. Усе сенсаційне — від «подвигів» американського гангстера Аль Капоне і до пригод західнонімецької куртизанки Розмарі Нітрібіт — потрапляє на екран. Такі фільми не тільки вихваляють злодіяння бандитів і повій; часто-густо вони стають справжніми методичними посібниками для лиходіїв. Наприклад, фільм «Ріффі», в якому демонструються «новітні методи» пограбування банку, згодом скопійовано на практиці не менше як шість — сім разів.

Так само було й з англійським фільмом «Поштові грабіжники здобувають славу» — на перший погляд, зовсім невинною комедією. Та вона лягла в основу пограбування, яке й досі називають найбільшим кримінальним злочином століття. За рік по тому, як фільм вийшов на екрани, відставний майор британських королівських військово-повітряних сил вирішив перевести цей кіножарт на «серйозні рейки». Разом з чотирнадцятьма іншими бандитами він вчинив зухвалий напад на поштовий поїзд Глазго—Лондон поблизу невеличкого міста Чеддінгтон, за сорок п'ять миль від англійської столиці: здобиччю грабіжників стали два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

Поштовий поїзд, який щодня курсував між Глазго і Лондоном, складався з восьми—десяти вагонів із звичайним для такого поїзда вантажем — листами й пакунками. Але приблизно раз на місяць до поїзда чіпляли спеціальний додатковий вагон, в якому перевозили мішки з банкнотами. Ці гроші, переважно фунтові й п'ятифунтові банкноти, шотландські банки вилучали з бігу, як пошматовані, брудні або пошкоджені в інший спосіб. У Британському банку в Лондоні їх заміняли на нові, старі ж спалювали. Ця нехитра банківська операція й привернула увагу злочинців: у ній була одна вигідна для них деталь — вилучені гроші в Шотландії не реєструвалися, бо, згідно з застарілими, консервативними банківськими інструкціями, ті банкноти мають знищувати не поодинці, а тільки повними серіями і тільки в Британському банку. До того ж їх супроводжувала порівняно невелика охорона: адже їх вважали вже не грішми, а сміттям, що все одно має потрапляти у вогонь.

…А тепер дозвольте познайомити вас із головним героєм цієї історії — на той час сорокарічним Брусом Рейнольдсом. За зовнішністю й манерами це був «справжній джентльмен», йому належала антикварна лавка в одному з фешенебельних кварталів Лондона. Ні клієнти Рейнольдса, ні численні знайомі навіть не підозрювали, що мають справу з кваліфікованим бандитом, для якого магазин — це тільки ширма для темних афер. В архівах Скотленд-Ярду зберігалася мало не дюжина нерозкритих кримінальних справ про пограбування банків та ювелірних магазинів, де зазначалося: головний підозрюваний— Брус Рейнольдс. Кілька разів його арештовували, але через брак доказів відпускали.

Під час останнього перебування в слідчій тюрмі Брус Рейнольдс зустрів людину, знайомство з якою і наштовхнуло його на думку про здійснений пізніше грандіозний злочин. І поки Джеймс Гріффіт розповідав випадковому сусіді по камері про причину свого ув'язнення — крадіжку двох двадцятифунтових банкнотів, — Рейнольдс, сміючись в душі з бідолахи, складав свій план.

Старий Джеймс Гріффіт, дрібний службовець Британського банку, сорок років провів у похмурій підземній кімнаті за броньованими дверима, його службові обов'язки були нескладними. З усього світу до цієї кімнати надходили зіпсовані банкноти. Гріффіт прасував старі зім'яті папірці, сортував їх за номерами серій, потім пробивав у них дірки, нанизував на мотузку й ховав у сейф. Минав рік, а то й більше, поки на мотузці збиралися представники однієї серії; після цього її спалювали.

Щодня через руки Гріффіта проходили десятки тисяч фунтів, але він залишався бідною людиною. За три місяці до того, як йому сповнилося 65 років, директор банку попередив Джеймса, що йому вже час іти на заслужений відпочинок. І тут, у день свого народження, Джеймс Гріффіт уперше в житті схибив. Того дня він мав відпрасувати, розсортирувати й нанизати на мотузки кілька тисяч двадцятифунтових банкнотів ще далеко не повної серії. І в старого майнула підступна думка: поки ця серія стане повною, мине ще кілька років; коли ж цей день настане, навряд чи хто зверне увагу на відсутність двох папірців. Отже…

Майже механічно він поклав дві банкноти до кишені. А наступного дня прийшла ревізія.

Вислухавши розповідь старого, Брус Рейнольдс тільки знизав плечима. Він не розумів, не міг збагнути, як можна бруднити собі руки якимись сорока фунтами. Але банальна історія Джеймса Гріффіта зацікавила його, бо йшлося про гроші, цілі мішки з грішми. І він почав обережно розпитувати чиновника: навіщо в банкнотах пробивають дірки, чому їх нанизують на мотузку, звідки вони надходять, як їх транспортують? Гріффіт довірливо розповів йому все про свою роботу. Кілька разів він бував у Глазго, допомагав там пакувати в мішки старі банкноти й вантажити їх у поштовий поїзд. Тому Рейнольдс легко вивідав у балакучого клерка всі подробиці транспортування отих мішків, і серед них те, що вся обслуга поштового поїзда подорожувала без зброї. Щоправда, вагон, в якому перевозили мішки з грішми, спеціально обладнаний: він не мав вікон — тільки вентиляційні люки, а замки мали додаткові запобіжні механізми. Та це вже були «технічні дрібниці».