Отже, злочинець Трухільйо тоді ще був потрібний Сполученим Штатам.

А Хесус де Галіндес? Його доля так і лишилась невідомою.

14 жовтня 1963 року в Алжірському кварталі Парижа було проведено поліцейську облаву. Першу протягом багатьох місяців, але вона не була чимось винятковим. На той час, коли в Алжірі вирувала боротьба за свободу і незалежність, тут майже щоночі ревли сирени поліцейських автомобілів і «танцювали» гумові палиці. Згодом до облав вдавалися не так часто; вони мали місце лише з нагоди чергового замаху на генерала де Голля або приїзду до міста важливого іноземного гостя. В таких випадках поліція звичайно заарештовувала «в інтересах безпеки» кількасот чоловіків і жінок даного кварталу, тримала їх в ув'язненні кілька днів і зрештою після перевірки випускала на волю. Крім тих, кого шукали за старі гріхи.

Саме такою була і облава 14 жовтня 1963 року. Загони поліцаїв у старомодних французьких сталевих касках зігнали докупи мешканців кількох будинків, перевірили їхні посвідчення, перетрусили злиденні помешкання. А почалося все з анонімного телефонного дзвінка. Незнайомець повідомив чергового офіцера управління поліції, що в Алжірському кварталі переховується шість африканців, які планують замах на президента де Голля. Те туманне і, як згодом виявилося, з потаємною метою зроблене попередження підняло на ноги понад двісті ажанів, десятки поліцейських агентів.

Проте облава ніяких результатів не дала. Лише в барі на Рю Лапеврер стався випадок, який, здавалося, не мав ніякого зв'язку з причиною поліцейської облави. П'яний чолов'яга в морській робі відмовився пред'явити документи поліцаєві Журдену. Аби не викликати зайвого галасу, Журден заспокійливо поплескав його по плечу й потягнувся до його кишені, щоб витягти з неї паспорт. Але матрос швидким рухом ударив його по руці. В ту ж мить п'яний опинився в залізних обіймах двох Журденових колег. Журден узяв паспорт і почав обмацувати одяг затриманого. Під лівою холошею він намацав прив'язаний до ноги невеликий шкіряний мішечок. Досвідчений поліцай одразу догадався, що в ньому.

Сніг? — запитав він, глянувши на моряка.

Той мовчки знизав плечима. Журден обережно розв'язав мішечок і взяв на палень трохи білої речовини, схожої на свіжий сніг. Журден понюхав її, обережно торкнувся кінчиком язика і задоволено кивнув головою. Речовина, безперечно, була наркотиком.

— Кокс[7] чи героїн? — звернувся поліцейський до моряка, але той уперто мовчав.

— Нічого, в лабораторії ми це швидко з'ясуємо! — пробурмотів Журден і наказав одному з своїх колег відвести затриманого. Всім упало в вічі, що тепер моряк поводився чемно, не чинив ніякого опору, навіть не лаявся. Вій посміхався, коли його заштовхували до поліцейської машини, і можна було подумати, що він якраз і мав на меті потрапити з своїм мішечком до рук поліції.

Торгівля наркотиками — найпоширеніший злочин, з яким боролася в той час паризька поліція. Не дивно, що начальник відділу комісар Монтеро дуже зрадів, коли до нього привели матроса. Дрібні гендлярі, що торгували сигаретами з маріхуаною або понюшками кокаїну, щодня потрапляли в тенета поліції, але це не допомагало виявити постачальників наркотиків і ватажків контрабандистських зграй. Жоден торговець не знав свого постачальника в обличчя, а його прізвища — й поготів. Що ж до шефа «підприємства», то про нього вони мали таке ж уявлення, як про таємниці конструкції французької атомної бомби. Тим-то вважалося великим успіхом, коли до рук поліції потрапляла людина з обізнанішої категорії посередників у контрабандній торгівлі наркотиками.

Комісарові Монтеро не було ще й тридцяти років, і він лише кілька місяців працював у будинку на набережній Орфевр — головній квартирі паризької кримінальної поліції. Що він робив доти, не знав жоден з його теперішніх колег. Подейкували, ніби він був офіцером контррозвідки в Іноземному легіоні. Дехто твердив, начебто Монтеро належав до особистої охорони президента, але всі погоджувались на тому, що комісар — надзвичайно вправний криміналіст.

Перш ніж розпочати допит, Монтеро підсунув чоловікові в морській робі сигарети, а тоді, гортаючи паспорт, запитав:

— Вас звуть Самі Кхурі? Це ваше справжнє ім'я чи тільки за паспортом?

Матрос слухняно кивнув:

— Справжнє. Паспорт не підроблено. Я народився в Джіджеллі, в Алжірі, 26 грудня 1929 року. Все це ви легко можете перевірити. Моя сім'я й тепер ще живе в Джіджеллі.

Комісар Монтеро недбало відсунув паспорт убік. В ту мить йому було байдуже, як насправді звуть матроса і чи справді його паспорт не підроблений. Хай називає себе, як хоче, аби тільки розповів усе, що знає про торгівлю наркотиками та її організаторів.

Власне кажучи, молодого комісара мусила б насторожити готовність, з якою алжірський матрос Самі Кхурі погодився розповісти про своїх хазяїв і клієнтів. Коли б Монтеро мав більший досвід, йому неодмінно спало б на думку, що посередник, яким був Кхурі, просто не міг знати всіх тих імен і адрес, що їх він так охоче перелічував і що, як це незабаром з'ясувалось, були цілком точні. Жодна, навіть найгірше організована, гангстерська банда не могла б довірити одному своєму членові такі життєво важливі таємниці. Хіба що вона мала б на те якісь особливі причини…

Справді, комісарові Монтеро, завдяки показанням алжірського матроса, вдалося за кілька годин заарештувати тридцять шість членів однієї з найнебезпечніших банд Франції — найбільший успіх, якого будь-коли домагався такий молодий комісар кримінальної поліції. На волі лишався тільки шеф банди.

Самі Кхурі зголосився допомогти Монтеро й тут. Він, щоправда, не знав, як звуть шефа, але сказав, що може вказати поліції його помешкання.

— Як вказати? — спитав Монтеро з підозрою. — Хіба ви не знаєте адреси?

— Минулої ночі я вперше був на квартирі в шефа. Мене повезли туди на машині. Я не хотів запитувати назву вулиці й номер будинку. Це викликало б підозру. Але я певен, що зумію відшукати будинок, якщо ви поїдете зі мною тим самим шляхом.

Монтеро схопився за телефонну трубку, щоб негайно викликати автомашину, але матрос поклав руку на важіль апарата.

— Хвилинку, комісаре! Перш ніж ви віддасте наказ, я хотів би обговорити з вами одне приватне питання.

Комісар слухняно поклав трубку. Самі Кхурі зняв руку з важеля й узяв сигарету з пачки, що лежала перед ним на столі.

— Я привезу вас туди, комісаре, якщо ви пообіцяєте, що після арешту шефа відпустите мене. Гадаю, я на це заслужив.

Комісар задумливо кивнув, але промовчав. Він чекав, що алжірець докладніше сформулює свою вимогу. Самі зробив глибоку затяжку і продовжував:

— Це моя умова. Боюся, що в іншому разі я не зможу розшукати цей будинок.

Комісар знову кивнув, але не відповів ані словом на цю пропозицію.

Поведінка комісара збентежила Самі.

— Від інших арештованих ви, однак, нічого не дізнаєтесь, — додав він. — Вони навіть не знають, хто я.

Монтеро посміхнувся:

— А звідки ви знаєте, хто в них шеф? У цій зграї ви напевне не були надто важливою персоною. Чи, може, я помиляюсь?

Самі нервово докурив сигарету, кинув недокурок на потертий зелений лінолеум, що ним було вкрито підлогу кімнати, і розтер його носком черевика. Не відповідаючи прямо на запитання Монтеро, він сказав ухильно:

— Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо я хотів би вас обдурити, все одно ваші люди зможуть мене схопити, перш ніж я залишу Францію.

В цю мить розмова урвалася. До кімнати ввійшов службовець відділу кримінальної експертизи і вручив Монтеро аналіз вмісту шкіряного мішечка.

Комісар не виявив до нього ніякого інтересу.

— Поклади його на стіл. У мене тепер немає часу. Що там таке? Кокс? Я й без вас це знав, — сказав він сердито. — Можеш іти!