— Виходить, ось для чого цьому антикварові потрібна була ферма! — сказав він. І після паузи додав: — Тепер і мене вплутають у це пограбування.

Тут я нарешті збагнула, що Вільсон і антиквар Рейнольдс, для яких Брайан найняв ферму десь у південній Англії, належали до банди, що пограбувала поштовий поїзд. Я почала благати Брайана не допомагати їм.

— Піди до поліції, розкажи їм про цю розмову з Вільсоном! — просила я його, бо була певна, що Брайан не знав, з якою метою наймає ту ферму.

Він налив собі велику склянку віскі й відповів:

— Якщо я повідомлю поліцію, то мені доведеться розпрощатися з моєю практикою. Не забувай, з яких кіл походять мої клієнти.

Мене охопило страшне передчуття.

— Ти знав про підготовку цього пограбування? — запитала я чоловіка.

Але він ухилився від прямої відповіді:

— Знав чи не знав — однаково, бо тепер уже ніхто мені не повірить, що не знав.

Жах охопив мене, але я нічого не могла вдіяти, мені залишилося тільки чекати неминучого лиха».

Ввечері 9 серпня 1963 року біля дверей чепурненького будиночка Філдів задзеленчав дзвоник. Карін відчинила сама, бо її чоловік, випивши після телефонної розмови дві пляшки віскі, міцно спав. За дверима стояли Вільсон і ще один бандит — Гуді. Вони ввійшли не вітаючись і страшенно розлютилися, побачивши п'яного Брайана. Обернувшись до Карін, Вільсон сказав:

— Тоді повезеш нас ти. Мабуть, буде навіть краще, коли за кермом сидітиме жінка.

Карін не насмілилася протестувати. Вона вивела з гаража потужного «ягуара» — весільний подарунок свого чоловіка — і сіла в нього разом з обома бандитами. Близько другої години ночі вони дісталися до вибоїстої польової дороги, що вела до ферми. Під час подорожі їх двічі зупиняли поліцейські пости, та в обох випадках не затримували, бо за кермом сиділа жінка.

На цей час бандитів на фермі стало вже менше. Невдовзі по від'їзді Вільсона й Гуді четверо з тих, що лишилися, напхали грішми кишені й на свій страх і риск подалися до Лондона. Хоч як це дивно, жоден з них не потрапив до рук поліції.

Та вивезти всіх бандитів і гроші «ягуаром» усе одно було неможливо. Тоді Рой Джеймс запропонував інше:

— В нас є портативні рації! Нехай жінка їде попереду, метрів за двісті, а ми поїдемо слідом за нею на п'ятитонці. В разі небезпеки вона попередить нас по радіо.

Вільсон заперечив:

— Нас двічі затримували.

Тоді Джеймс видобув з кишені карту.

— Поїдемо переважно польовими шляхами, — запропонував він і додав: — Як би там не було, мусимо вибратися звідси ще сьогодні.

Після тривалої суперечки схвалили пропозицію Джеймса. Але тут з'ясувалося, що Карін не вміє працювати з радіопередавачем, і Вільсон вирішив їхати в її машині, хоч і побоювався, що дорогою Рой Джеймс може втекти.

Та перш ніж залишити ферму, Вільсон наказав бандитам ретельно прибрати приміщення, в якому вони провели майже дві доби. Він сам власноручно повитирав ганчіркою всі речі, на яких могли зберегтися відбитки пальців. Але тут він припустився фатальної помилки: поки він був відсутній, його «колеги» коротали час, граючи у підкидного колодою, яку знайшли в одній з шухляд стола. Певна річ, на картах лишилися відбитки їхніх пальців. Вільсон про це нічого не знав, шухляди ж не перевірив. А це було все одно, що залишити на столі записку з іменами бандитів, бо дактилоскопічні відбитки кожного з них були давно вже відомі поліції…

А тепер знову надаємо слово Карін:

«Їх було восьмеро. Вони внесли мішки з грішми до нашої квартири й лишилися в нас. Що вони зробили з п'ятитонкою, не знаю; гадаю, Джеймс відігнав її за кілька кварталів і кинув просто так, десь у завулку. Трьох з них — Чарлі Вільсона, Гордона Гуді та Боббі Уелча — я знала: їх захищав мій чоловік. Портрети гонщика Роя Джеймса бачила в газетах. Інші четверо так мені й не відрекомендувалися. Взагалі я мала тільки одне бажання: щоб вони якнайшвидше і назавжди залишили наш будинок. Та вони не поспішали. Спочатку виспалися, потім перенесли мішки з гаража до вітальні й почали ділити здобич. Я при цьому не була присутня, але пізніше Брайан розповів мені, що кожен з них одержав близько 150 тисяч фунтів. Вони хотіли дати 50 тисяч Брайанові, але він їх не взяв, — сказав, що не хоче мати нічого спільного з цим пограбуванням. Врешті-решт вони попросили нас придбати для них новий одяг і сповістити їхніх дружин або приятельок, що час збиратися в дорогу. Найгірше, чого вони вимагали від мене, — будь-що позбутися мішків з-під грошей. Оскільки зробити це вдома було неможливо, я вночі поїхала на машині в ліс під Пенбурном і закопала їх там. Якби мене схопили тоді, то сьогодні я сиділа б у в'язниці, як Брайан».

Але, як бачимо, Карій не ув'язнили; більше того, після засудження чоловіка вона опинилась у ФРН та ще й заробила чимало грошей на історії «великого пограбування».

Повернімося, однак, до серпневих подій 1963 року.

За два дні по тому, як злодії залишили «Лезерслейд», біля ферми з'явилася поліцейська машина. Мета візиту була проста: перевірити анонімне повідомлення, що його кілька днів тому одержав «містер Мак». На цей час поліція встигла вже «опрацювати» не менше сотні таких повідомлень; всі перевірки були безрезультатними, тому й тут детективи діяли мляво. Нашвидкуруч оглянувши ферму і нічого не знайшовши, вони вийшли у двір і попрямували до своєї машини.

А далі все сталося, як в кіно. Невідомо звідки з'явився перед представниками закону дев'ятирічний хлопчик, що тягнув за собою козу. Побачивши полісменів, він запитав, чи не шукають вони, часом, отих дядьків, що зупинялися тут, на фермі, і купили в нього глечик, молока за цілих п'ять фунтів.

Звичайно, після цього повідомлення поліція перетрусила всю ферму, і, звичайно ж, знайшла карти з відбитками пальців.

Всі англійські газети підхопили сенсацію. Туманні комюніке Скотленд-Ярду про те, що розслідування триває, поступилися місцем оптимістичним заголовкам-вигукам: «Грабіжників оточено!», «Слід бандитів знайдено!», «В'язниці чекають на грабіжників!».

Та першою з сенсації скористалася інша зграя бандитів.

Пізно ввечері 13 серпня 1963 року, саме тоді, коли телебачення передавало випуск останніх вістей і диктор з екрана проголосив, що «…після цього першого успіху Скотленд-Ярд переконаний у тому, що здобич грабіжників — понад два з половиною мільйони фунтів стерлінгів — захована десь поблизу місця злочину і її незабаром буде знайдено, а також і злочинців», Джон Хоукінс, фермер з Кента, який сидів біля телевізора, почув гуркіт автомобільного мотора й несамовите гавкання свого сторожового пса! Потім пролунали слова команди й розмірені кроки людей, — здавалось, тупотить ціла рота солдатів, — зрештою гучно постукали у двері і владний голос наказав:

— Відчиніть! Скотленд-Ярд!

Ледве старий Хоукінс встиг відімкнути двері, як троє чоловіків наставили на нього пістолети.

— Маємо обшукати дім. Полюємо на бандитів, що пограбували поштовий поїзд, — заявив один з них і, не чекаючи відповіді, потяг Хоукінса до кімнати.

Фермер полегшено зітхнув: коли йдеться про тих клятих грабіжників, про яких він щойно чув, то, будь ласка, — адже було попереджено, що поліція обшукуватиме геть усю місцевість.

Невдовзі зі старої скриньки, в якій господар зберігав гроші та папери, витягли паку однофунтових банкнотів, які коректні «агенти» перелічили на очах у власника, — рівно тисяча фунтів.

— Так, — приязно підтвердив Хоукінс— Це я вторгував учора за пшеницю.

— Однак їх треба перевірити, сер. Ви маєте поїхати з нами до Лондона, — зауважив «інспектор».

Хоукінс не став заперечувати. Навіть зрадів, що побуває в Скотленд-Ярді; можливо, його портрет з'явиться у ранкових газетах.

За півгодини старий Хоукінс лежав на лондонському шосе напівмертвий, з перебитою рукою: «агенти Скотленд-Ярду», відібравши гроші, вдарили його по голові й викинули з машини.

Вбивці на борту - doc2fb_image_03000013.png