Він допитливо глянув на відвідувача, щоб налагодити з ним кращий контакт, але не зміг спіймати його погляду.

— Вона вчинила справжній погром. Практично порозганяла всіх працівників, а натомість набрала феноменальних ідіотів. Відповідальним секретарем вона призначила якусь перукарку, що ніколи не бачила крапки з комою. Коли їй потрапила на очі друкарська машинка, вона прийшла до мене й спитала, що то таке, а я так тремтів за свою посаду, що не насмілився й рота розтулити. Пригадую, я сказав, що то нова вигадка різних там інтелігентів.

Він урвав свою розповідь і хвилину сидів, мовчки рухаючи беззубими щелепами.

— Та відьма ненавиділа все причетне до інтелігентності, а з її погляду інтелігентністю було геть усе, і насамперед уміння гарно висловлювати свої думки на папері. Я не вилетів тільки тому, що «не робив так, як інші». І я зважував кожне своє слово. Пам'ятаю, як один новенький репортер з дурного розуму розповів їй— історію про іншого редактора, щоб доскочити її ласки. Історія була правдива й тому дуже смішна Йшлося про одного працівника з ідеологічного відділу, який прийшов до редактора відділу культури одного з найбільших журналів і сказав, що Август Стріндберг — чудовий письменник і його п'єсу «Панна Юлія» напевне можна буде надрукувати в ілюстраціях, якщо її трішки опрацювати й викинути з неї класову різницю та інші незрозумілі місця. Редактор глибокодумно насупився, а далі й питає: «То як, ти кажеш, він зветься?» — «Август Стріндберг, наче сам не знаєш». А той йому каже: «Тьху, чорт, згадав. Ну гаразд, скажи йому, нехай загляне завтра в «Гранд-отель» десь о дванадцятій. Ми поснідаємо й заразом побалакаємо про гонорар». Репортер узяв та й розповів їй усе те. А вона зміряла його крижаним поглядом і каже: «Що тут смішного?» А через дві години він уже збирав свої манатки.

Оповідач знов захихотів. Комісар Єнсен — звів очі й так само без ніякого виразу подивився на нього.

— Ну, а зараз почнеться найцікавіше. Завдяки своїй несосвітенній дурості тій відьмі пощастило за півроку вдвічі збільшити наклад. Сторінки журналу заповнювали зображеннями собак, котів, вазонів, гороскопами й френологією, порадами, як ворожити на кавовій гущі, як поливати пеларгонію, жодна кома не стояла там, де треба, та люди однаково його купували. Ви розумієте чому? Та крихта, що звалася текстом, була така мізерна й наївна, що її можна хіба зрівняти з тим, що пишуть тепер. Мені, хай йому чорт, не дозволяли, наприклад, написати слово «локомотив», не пояснивши, що це така машина на колесах, яка їде по залізній колії і тягне за собою вагони. А для шефа концерну то була велика, блискуча перемога. Всі в одно вихваляли його за надзвичайну сміливість і передбачливість, запевняли, що його вчинок зробив революцію в пресі і заклав підвалини сучасної журналістики.

Він знов ковтнув з пляшки.

— Усе йшло чудово, тільки одна ложка дьогтю псувала бочку меду — сторож. Він так запишався своєю новою посадою, що не зміг приховати, як вона йому дісталася. Але довго на ній не втримався. Через півроку він загинув, вилазячи з кабіни безперервного ліфта. Кабіна застрягла між двома поверхами, а як він почав вилазити, рушила далі. Його просто перерізало навпіл. Знаючи, який він дурний, найпростіше було взяти на віру, що лихо сталося з його власної вини.

Господар притиснув долоні до вуст і закашлявся довгим, прикрим кашлем. Коли напад кашлю минув, він повів далі:

— А та відьма скаженіла з кожним роком дужче. Вона трохи обтерлася, і претензії п збільшилися. Журнал заповнили фасони якихось чудернацьких суконь. Ходила чутка, що вона бере хабарі у фабрикантів. Нарешті їм таки пощастило її спекатися, але за дуже велику ціну. Шефові довелося викласти чверть мільйона готівкою, щоб вона погодилась кинути службу, не добувши до пенсії, і лишити їй повну платню.

— А ви чого пішли? — спитав Єнсен.

— Яке це має значення?

— Чого ви пішли?

Пляшка була порожня. Господар стенув плечима і збуджено пояснив:

— Мене звільнили. Без жодних церемоній. І не дали жодного єре винагороди за стільки років праці.

— На якій підставі?

— Хотіли мене спекатися. Мабуть, я був не вельми показний із себе. Не міг гідно репрезентувати видавництво. Крім того, я виписався, не здатен був вичавити з себе ні рядка, ні слова Так з усіма нами буває.

— І це була безпосередня причина?

— Ні.

— А яка?

— Я пив просто на роботі.

— І вас відразу звільнили?

— Так. Формально вони мене не звільняли. Мій контракт був так складений, що давав їм право витурити мене коли їм заманеться.

— І ви не протестували?

— Ні.

— Чому?

— Не було сенсу. їм пощастило знайти такого директора кадрів, що раніше очолював профспілку журналістів і досі там порядкує. Він знає всі стежки — жоден простий смертний не може з ним змагатися. Захочете поскаржитися — знову ж таки до нього попадете. Як йому заманеться, так він і зробить. Хитро, правда? Але так воно всюди ведеться, їхні юрисконсульти по податках водночас працюють у міністерстві фінансів. І якщо раз на п'ять років з'явиться якась критика на їхні журнали, то будьте певні, що вони самі ж таки й написати її у своїх власних газетах. Але так усюди ведеться.

— І ви через це озлилися?

— Мабуть, ні. Минула вже та пора. Хто в наші дні здатен озлитися?

— Ви отримали диплом, як ішли з видавництва?

— Можливо. Зовні там усе делікатно робиться. Директор кадрів знає своє діло. Він усміхається, однією рукою простягає тобі сигару, а другою хапає за горло. А взагалі він схожий на жабу.

Господар уже не міг зосередитись.

— То ви отримали диплом чи ні?

— А яке це має значення?

— Отримали чи ні?

— Може, й отримав.

— Він є у вас?

— Не знаю.

— Покажіть його.

— Не можу й не хочу.

— Він тут, у помешканні?

— Не знаю. А якби й тут був, то хіба його можна знайти. Ви б самі тут знайшли щось?

Єнсен озирнувся. Тоді згорнув нотатника й підвівся.

— До побачення.

— Але ви й досі не сказали, чого приходили.

Єнсен не відповів. Він узяв капелюха й вийшов з кімнати. Господар лишився сидіти серед брудних простирал, весь якийсь сірий, зіжмаканий, з сонним поглядом.

Єнсен увімкнув радіотелефон, викликав поліційиий автобус і дав адресу.

— Авжеж, — мовив він. — Зловживання алкоголем удома. Заберіть його до шістнадцятої дільниці. І негайно.

З другого боку вулиці Єнсен побачив телефон-автомат. Він зайшов до кабіни й подзвонив начальникові патруля додому.

— Домашній обшук. Негайно. Ви знаєте, що шукати.

— Слухаю, комісаре.

— Потім вертайтеся до дільниці й чекайте. Його не випускайте, поки не отримаєте від мене подальших вказівок.

— Під яким приводом?

— Під яким хочете.

— Зрозумів.

Єнсен вернувся до машини. Проїхавши п'ятдесят метрів, він зустрів поліційний автобус.

Крізь шпарку на листи промикувалося світло. Єнсен витяг нотатника й ще раз прочитав те, що записав: «Номер 4, художній директор, 20 років, неодружена, пішла за власним бажанням». Тоді сховав нотатника, дістав службовий знак і подзвонив.

— Хто там?

— Поліція.

— Не дуріть мені голову. Я ж сказала вже вам, що нічого не вийде. Я не хочу.

— Відчиніть.

— Нізащо! Я не хочу!

— Відчиніть.

— Ідіть геть! Дайте мені, ради бога, спокій. Скажіть йому, що я не хочу!

Єнсен двічі гупнув у двері.

— Відчиніть! Поліція.

Двері відчинилися. Жінка зміряла його недовірливим поглядом.

— Ні,— мовила вона— Це вже занадто. Єнсен переступив поріг і показав знак.

— Я Єнсен, комісар шіснадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Жінка глянула на емальований знак і позадкувала в коридор.

Вона була зовсім молода, темнокоса, з ледь витрішкуватими сірими очима і впертим підборіддям, убрана в картату сорочку, штани захисного кольору й гумові чобітки. Вона мала довгі ноги, дуже тонкий стан і широкі клуби. А коли рухалася, то видно було, що під сорочкою в неї нічого не надягнено. Коси її були коротко підстрижені й нечесані, косметики вона, мабуть, не вживала.