Не встиг він сісти до столу, як задзвонив телефон. Він узяв трубку й за давньою звичкою глянув на годинника: 13.08.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вони щойно отримали листа, як ви й передбачали.

— Так?

— Мені тільки що телефонував головний редактор. Він стурбований і не знає, що робити.

— Чого стурбований?

— Як я вже вранці казав вам, шеф концерну й видавець виїхали за кордон. Отже, на нього лягла вся відповідальність, а він не дістав від них щодо цього ніяких вказівок.

— Щодо чого?

— Що йому робити. Його, очевидно, не повідомили, що може прийти такий лист. І для нього це було, так би мовити, як вибух бомби. Мені здається, він навіть не знав, що винного спіймали.

— Розумію.

— Він кілька разів перепитував мене, чи можемо ми гарантувати на сто відсотків, що в Домі нема вибухівки. Я йому відповів, що принаймні великого ризику нема Але гарантувати щось, та ще й на сто відсотків… Ви можете?

— Ні.

— Так чи так, а він просить послати йому про всяк випадок кілька чоловік. Цього ми не можемо йому відмовити.

— Розумію.

Начальник поліції відкашлявся.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вам нема потреби їхати туди особисто. По-перше, тому, що ви й так мали тяжкий тиждень, а по-друге, тому, що це вже випадок буденний. А крім того…

Коротка мовчанка

— Крім того, директор видавництва аж ніяк не прагне знов зустрітися з вами. Не будемо з'ясовувати чому.

— Так.

— Пошліть ті самі сили, що й минулого разу. Ваш безпосередній помічник утаємничений в усе. Нехай він і командує.

— Ясно.

— Якщо хочете, то, звичайно, можете керувати операцією по радіо. Тут я даю вам цілковиту волю.

— Ясно.

— Я зовсім не хочу вас дезавуювати. Гадаю, що ви мене розумієте. Але нема причини не піти директорові назустріч, коли можна

— Розумію.

Даючи вказівки начальникові патруля, Єнсен ввімкнув гасло тривоги.

— Тримайтеся не на очах. Не привертайте до себе уваги.

— Слухаю, комісаре.

Єнсен поклав трубку і прислухався до дзвінків у вартівні.

Через одну хвилину тридцять секунд машини виїхали з подвір'я. Годинник показував 13.12.

Єнсен посидів кілька хвилин, намагаючись зосередитися. Тоді підвівся й спустивсь до апаратної. Черговий поліцай схопився з-за контрольного столика й козирнув. Комісар сів на його місце.

— Де ви тепер?

— За два квартали від майдану Профспілок.

— Вимкніть сирени, коли переїдете майдан.

— Зрозумів.

Голос у Єнсена був спокійний, як завжди. На годинника він не дивився, бо й так міг вирахувати час до секунди. До Дому начальник патруля під'їде о 13.26.

— Минаємо майдан. Я вже бачу Дім.

— Жоден поліцай у формі не повинен заходити в Дім або наближатися до нього.

— Зрозумів.

— Збільшіть відстань між машинами.

— Слухаю.

— Далі робіть те саме, що минулого тижня.

— Зрозумів.

— Повідомте мене, як тільки оціните обстановку. Я чекатиму тут.

Єнсен лишився сидіти, мовчки дивлячись на пульт.

Дім належав до найвищих будівель у країні, та ще й стояв на такій верховині, що його видно було з усіх кінців міста. Він завжди бовванів перед очима, і хоч би звідки хто їхав, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху. Він мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Облицьований Дім був глазурованими плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими. Крізь вітрову шибку начальникові патруля Дім видавався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Дім розростався, заслоняючи собою обрій.

— Я приїхав. У мене все.

— У мене також.

Комісар Єнсен глянув на годинника: 13.27.

Радист повернув важілець.

Єнсен не повернувся й не відвів очей від годинника Стрілка швидкими порухами відзначала секунди.

У кімнаті було зовсім тихо. Обличчя в Єнсена напружилося, зіниці звузились, а навколо очей зібралися мереживом зморшки. Радист допитливо дивився на свого начальника 13.34… 13.35… 13.36… 13.37…

В апараті затріщало. Єнсен не поворухнувся.

— Комісар?

— Так.

— Я бачив листа. Безперечно, його склала та сама людина. Такі самі літери і все таке саме. Тільки папір інший.

— Далі.

— Той, із ким я розмовляв, директор видавництва, дуже нервусться. Певне, тремтить зі страху, аби чогось не сталося, поки шефів нема.

— Ну?

— Вони евакуюють будинок, так самісінько, як і минулого разу. Чотири тисячі сто чоловік. Уже почали.

— Де ви тепер?

— Перед головним входом. Ну й люду пре.

— Пожежники?

— Викликані. Одна машина. Гадаю, що досить. Перепрошую… Треба перекрити вулицю. Потім доповім.

Єнсен чув, як начальник патруля давав комусь наказ. Потім стало тихо.

13.46.

Єнсен і далі сидів у тій самій позі. На виду він теж не

змінився.

Радист здвигнув плечима й ледве стримався, щоб не

позіхнути.

13.52. В апараті знов затріщало.

— Комісар?

— Так.

— Натовп порідшав. Цього разу вони впоралися швидше. Уже виходять останні.

— Яка обстановка?

— Усе гаразд. Під'їзди до будинку перекриті на сто відсотків. Пожежна машина вже прибула. Одне слово, порядок.

Начальник патруля здавався спокійним і впевненим. Голос його бринів розважно, майже заспокійливо.

— Господи, скільки того люду! Як маку. Тепер уже всі вийшли.

Єнсен стежив за секундною стрілкою, що бігала кружка.

13.55.

Радист позіхнув.

— Щастя, що нема дощу, — зауважив начальник патруля.

— Не вдавайтесь до…

Єнсен здригнувся й трохи підвівся зі стільця. __ Усі вийшли з будинку? Кажіть негайно!

— Так, крім невеличкого спеціального відділу. їм там нічого не загрожує, та й не виведеш їх за такий короткий…

Перед Єнсеном постало інше видиво. Він побачив усе так ясно, ніби в спалаху магнієвої блискавки. Не дослухавши, що каже начальник патруля, він опустився на стілець.

— Де ви?

— І далі перед…

— Негайно до вестибюля! Чуєте?

Блискавка не гасла. Єнсен уже знав, яка думка сяйнула йому на коротку мить, коли сьогодні вранці він розплющив очі.

— Я у вестибюлі…

— Мерщій до будки сторожа. До телефону. Наберіть номер тридцять першого відділу. Там є список усіх телефонів.

Тиша. 13.56.

— Телефон… він не працює. Номер…

— А ліфти?

— Електричний струм скрізь вимкнено. І телефони, і все…

— А якщо сходами? Скільки треба часу? — Не знаю. Десять хвилин…

— У будинку хтось ще є?

— Двоє наших, але не вище за п'ятий поверх.

— Покличте їх. Не відповідайте. Нема часу.

13.57.

— Вони спускаються.

— Де пожежна машина?

— Перед входом. Мої люди вже спустилися.

— Нехай пожежники під'їдуть за ріг бокового крила.

— Виконано.

13.58.

— Відійдіть у безпечне місце. За крило. Бігом. Важкий тупіт і засапаний віддих.

— Дім порожній?

— Так… крім… тридцять першого…

— Знаю. Притисніться до стіни в кутку, щоб на вас щось не впало. Розтуліть рота. Розпружте м'язи. Глядіть, щоб не прикусили язика. Я кінчаю.

13.59.

Єнсен вимкнув апарат.

— Дайте гасло тривоги, — звелів він черговому поліцаєві. — Не забудьте про службу вертольотів. Справа негайна

Єнсен підвівся й пішов до свого кабінету. Він сів до столу й налаштувався читати. Він сидів зовсім тихо й подум-ки прикидав, чи вибух буде чутно аж сюди.