— Пробачте за бруд, — сказав художник галантно відсуваючи купу порожніх ящиків. — Ви, напевне, вже проклинаєте себе за те, що згодилися.

— Ні! — щиро заперечила дівчина.

— Та це й зрозуміло, — вів далі Снок. — Бачите, я не можу пристосуватися до зовнішнього світу. Ще складніше пристосувати його до себе, але друге все-таки ближче моїй натурі. Я все ж зумів приручити шматочок світу, обмежений розмірами моєї квартири. Правда, добре тут лише мені.

Анджела бачила колись по телевізору, як працює знаменитий живописець: він сидів у кріслі, на голові в нього був важкий шолом з електродами, а навколо ворушилися мацаки маніпуляторів, малюючи водночас чотирнадцять різних картин.

Снок нічого такого не мав: і дівчина вирішила, що він просто не зміг купити дорогу апаратуру.

Тим часом художник вийняв із скрині яскраво-жовте пишне плаття, пошите з м'якої матерії, коричневі туфельки на тоненьких підборах і подав здивованій дівчині.

— Одягайтесь. Я прийду за кілька хвилин причешу вас.

І вийшов у другу кімнату.

Дівчина швиденько роздяглася, нетерпляче натягла плаття, встромила ніжки в маленькі туфлі…

Дзеркало вразило Анджелу. Там, на склі, незвично гойдалися складки спідниці, біліли ноги, вперше не обтягнуті узорними рейтузами, їй було незручно й кумедно ходити на високих підборах, але, глянувши на свою ніжку збоку, Анджела вирішила, що так дуже гарно. Вона одійшла від дзеркала і незграбно зробила реверанс, піднімаючи пальцями передній край спідниці. Часи й епохи змішалися в пам'яті дівчини: Анджела уявила Снока поряд із собою в костюмі іспанського гранда і, не розгинаючись, подала праву руку…

Тут саме повернувся художник. Дівчина, зніяковівши, швидко випросталася. Снок розпустив їй волосся, причесав, лишивши невеличке пасмо на лобі.

Першого дня був готовий малюнок вугіллям.

— Схоже, схоже! — раділа Анджела. — Як ви чудово малюєте!

Їй стало жаль розлучатися з платтям. І вона спитала Снока:

— Можна мені взяти його додому? Я хочу звикнути.

Снок довго мовчав.

— Н-ну, гаразд. Звикайте. Тільки прошу нікому не показувати.

— Чому?

Митець захвилювався:.:.

— Я поясню, пізніше поясню… А взагалі, краще лишіть його тут, прошу вас!

— Ні, ні! — заперечила Анджела, обнімаючи його за шию. — Снок, любий, слово честі, навіть найближчій подрузі! Хочете, як раніше, поклянуся словом божим?

Снок, зітхаючи, дозволив і навіть подарував дівчині намисто, червоне, мов ягоди суниці.

Був понеділок. Наступний сеанс призначили на суботу. А в четвер Анджелу запросили на іменини.

Три дні дівчина мучилась, що не може нікому показати свого небаченого туалету. Навіть робот-викладач на курсах помітив її тривожну неуважність. Іменини були останньою краплею в неглибокій чаші дівочого терпіння. Збиралася найвужча компанія. Анджела уявила можливий ефект, захоплення чоловіків і рішуче одягла жовте плаття. Лише коло автомобіля їй уявилися розгублені витрішкуваті очі Снока, але дівчина уперто сіла за кермо, і ракетна машина помчала її через місто.

Проїжджаючи центральною вулицею, Анджела помітила, що її наздоганяє чорний поліцейський глайдер. Дівчині наказали спинитися. Молодий коректний лейтенант запитав її прізвище, вибачився і відвіз у найближче відділення.

— Не маєте права! — обурювалася Анджела. — Мене чекають! Я нічого поганого не зробила!

— Я виконую завдання, — знизав плечима лейтенант.

У відділенні серед телеекранів сидів за пультом сумний поліцейський інспектор і розмішував ложечкою чай.

Після традиційних запитань він відсунув склянку й співчутливо сказав:

— На перший раз обмежимося попередженням. Ви знаєте, що ви порушили основний закон держави — закон стандарту?

— Що ви! — перелякалася Анджела. — Я знаю те, що й усі — не обдурюй, не вкрадь, не убий… Слово честі, я ніколи не думала про якісь інші закони… Ну, ще підробка документів…

— Гаразд, — перебив її інспектор. — Як кажуть юристи, прецедента не було, адже ніхто не шиє дома… Цей закон не примха уряду. Стереотипні деталі — основа всякого виробництва. Нам довелося відмовитися від забобонів минулого століття й одверто визнати, що політичне здоров'я країни грунтується на стандартизації життя населення. Ординарні розваги, шаблон моди, однакова духовна їжа — ось запорука того, що жоден громадянин не заздритиме іншому, що всі громадяни ретельно працюватимуть, не розмірковуючи про щось стороннє. Ви у своєму незвичному, хоч, безперечно, красивому одягу можете викликати нездорові розмови в місті. Фасони одягу диктує лише Урядовий кабінет моди. Це його монополія. Що буде, коли всі наші чесні трудівниці-жінки, дівчата почнуть ламати голови над екстравагантними костюмами?

Велика місія цивілізаторів - doc2fb_image_0300000C.png

Інспектор залпом допив чай, запропонував Анджелі. Вона хитнула головою, глянула ображено.

— Заспокойтеся, — сказав інспектор. — Плаття й туфлі ми, звісно, знищимо. Так. Гарна була б мода, якби мільйон дівчат позував мільйону Сноків. І вийшов із мільйона майстерень у мільйонах жовтих суконь.

— Ви і про Снока знаєте? — вигукнула Анджела.

— Ми все знаємо.

Автомат налив інспекторові другу склянку, кинув цукор.

— Заарештуєте його?

— Так. Попередимо. До того ж він пише без маніпуляторів. Підсудна справа.

Він довго, сумно роздивлявся червоне намисто. Анджела машинально захистила його рукою.

— Це також, — кинув інспектор. — Їдьте додому, переодягніться, привезіть плаття сюди — і ви вільні.

Вона пішла до дверей, але раптом почула:

— Стривайте хвилинку. — І трохи лагідніше: — Ви б не погодилися повечеряти зі мною в ресторані?

— Ні, — гордо відповіла Анджела і вийшла.

Дівчина вела машину й схлипувала, кусаючи нижню губу, бузкову від впорскнутої фарби. Вогні ліхтарів розпливалися, схожі на пишні жовті квіти.

ПУСТОЩІ

(Оповідання-жарт)

Старий Сигуетлі сидів на ґанку і палив люльку. Була дев'ята година вечора. За галявиною тісно стояли дерева. Праворуч від будиночка кінчалося крило лісу, і там, немов синє махове пір'я, стовбурчились високі сосни. Густий туман висів над просторами боліт. Теплий вечір вертав на землю дим незліченних люльок, випалених лісничим за сорок шість років його відлюдництва.

По ставках і мохнатих горбочках розповзлось яскраве помаранчеве світло. Воно покрило все, мов лак, і болото здалося раптом старому майданом, на якому повно незвичайних оранжевих автомобілів… Сигуетлі захитав головою, проганяючи сон. Вершини чорніли на тлі заграви. Щось променисто горіло вдалині, змінюючись від білого до малинового. Потім раптом усе погасло. Замиготів ланцюжок рудих бродячих вогників: горіли кущі. Вогники зникли, немов хтось разом затоптав цілий акр палаючого підліску.

«Дуже химерна гроза, — подумав Сигуетлі. — Тиха гроза. Може, це випробування нової зброї? (Раз на тиждень старий читав газети, привезені поштарем із Паунтвілла). Все одно зараз нічого не дізнаюсь. Ніч. Почекаю до ранку. І взагалі, пора лягати спати».

Лісничий вибив люльку об ріг стіни й пішов зачиняти віконниці. У темряві кумкали жаби. Сигуетлі, крекчучи, повертав дубові щити. Старий поспішав: він був сам не свій. Вдалині наростав невиразний шум. Ось чавкнула трясовина, ось ніби великий стовбур важко впав у ставок. Шум став ритмічний. Він нагадував глухий стукіт паровоза. Несподівано старий зрозумів природу грізних, але давно знайомих звуків.

Це були кроки.

По воді, через болото, через ліс.

Кроки давили, розмелювали, нищили деревину, змішували крони з корінням, розпліскували воду в озерах.

Підсліпуватий Сигуетлі не бачив того, хто йшов. Старий упав на коліна і слухав, як лементують сосни.

Настала тиша, потім затріщав корабельний бір коло Паунтвіллської дороги…

Об одинадцятій задзвонив телефон губернатора штату. Губернатор неквапливо відклав авторучку: «Знову мінітмени, дідько б їх забрав!» — і злегка нахилив до себе мікрофон.