Поліцай, розкинувши руки, лежав під розбитою вітриною. Кулаки Юджіна працювали з кулеметною швидкістю, стукотіли по черепу мертвого констебля.

… — Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, — суддя суворо глянув з-під насуплених брів, — за професією… гм…

— Король твіста, ваша милість! — сумно підказав Юджін.

ЗЙОМОЧНИЙ МАЙДАНЧИК

1. Лігард, кореспондент «Великого екрана»

— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.

— Востаннє — два дні тому.

— Як почував себе містер Вайссен?

— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.

— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»

— То в чому ж справа, пане редакторе?

— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».

Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.

Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.

У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.

Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:

— «Великий екран»?

— Так, місіс.

— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?

Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».

— Саме так, місіс.

— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?

— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців.[2]

— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.

Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:

— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.

Вона засміялася, взяла мене під лікоть:

— Ходімо!

Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.

— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.

Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!

— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?

— Все по порядку. Як це з вами…

— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.

Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!

Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.

— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.

— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.

— Дезі, проведи джентльмена!

Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.

2. Ден Мак-Фарлан, оглядач науково-технічного журналу «Галактика»

Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.

Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.

Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.

Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.

Професор Керуак схожий на Резерфорда[3] — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.

Керуакові диявольськи таланить на жінок. Дехто, зокрема мій давній друг Френк Лігард, бачив коло професорової вілли сірий «форд-фалкон» під номером М-1723…

А на язик він гострий — дай боже кожному. Пам'ятаю нашу останню розмову в барі «Олімп». Слово честі, я пожалкував, що не працюю в журналі наукової фантастики. Ото був би матеріальчик!

Виявляється, прінстонські тузи докопалися до самісіньких основ гравітації. Джілберт малював у моєму блокноті хитрі силові лінії, схожі на зріз столітнього дерева.

— Уявіть собі, що зараз через весь бар, прилавок, через нас із вами проходять лінії земного тяжіння. Що станеться, коли яка-не-будь сила викривить ділянку поля, прогне його невидимі ребра?

— Мабуть, ми відчуємо збільшення або зменшення тяжіння в одній точці?

— А якщо зробити це раптово? Різко?

— Удар.

Він ствердно кивнув і відкинувся на спинку стільця.

— Так, блискавичний силовий ефект… Ви, звісно, бачили механічні руки? Оператор бере кубик: біоструми, що супроводжують той чи інший рух пальців, передаються «м'язам» захоплювачів, і сталева рука легко піднімає величезний ящик. А я подумав про можливість гравітаційного моделювання рухів. Розумієте? З допомогою особливого передавача порух пальця буде дубльовано спрямованим рухом поля. Якщо мені, припустимо, треба, сидячи вдома, зрушити з місця он ту чарку, я простягаю палець, і сила тяжіння на ділянці, рівній площі кінчика пальця, векторіально зростає на величину мого зусилля… Отже, можна по точечках, по маленьких квадратиках змоделювати на віддалі все наше тіло. Створити гравітаційного двійника. Не виходячи з кімнати, брати зразки мінералів на Марсі чи копирсатися в атомному реакторі…

вернуться

2

Гра слів: Lizard — по-англійськи ящірка.

вернуться

3

Резерфорд Е. (1871–1937) — великий англійський фізик.