Це були партизани доктора Коельо, “лісові лицарі”, запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індіянського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами Верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім’я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо підійшов до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйоре Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіянина, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.

— П’єтро! Це ти, П’єтро? — спитав він.

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смерть знову називала його дивовижним, чужим іменем “П’єтро”.

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабкість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум’яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч безслідно поглинула його.

“Голіаф” підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.

Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Досвідчена рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух “Голіафа”. Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.

Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітан Пабло Верхнє Оріноко! Швидше б попрощатися з добрими сеньйорами й вирушити назад до свого рідного Сан-Феліса.

В каюті капітана точилася розмова. Бунч привів своїх друзів до сеньйори Ернестіни. Та лежала в гамаку, безсила, якась маленька й худа, немов десятирічне дівча, і тільки очі її світились незгасимим вогнем. Такі очі запам’ятовувались на все життя. Великі й глибокі, вони містили в собі невимовне страждання.

— Я щаслива бачити вас, сеньйоре професор.

Їй нагадали про Тумаяуа. Вона, ніби вперше почувши його ім’я, звела на переніссі брови і враз посуворішала.

— Хлопець тут, на ланчії?.. Якщо можна, покличте його!

Крутояр поклав їй на руку свою важку долоню. Він не хотів хвилювати сеньйори. Тумаяуа міг знову вивести її із стану рівноваги, нагадавши про події минулої ночі.

Але очі сеньйори благали. їй не можна було відмовити. Тоді професор схилив голову. Він погодився привести хлопця.

Крутояр вийшов з каюти так стрімко, що аж вітром повіяло на всіх. Затріпотів кволий вогник свічки. Бунчева тінь затанцювала на протилежній стіні.

Замовк мотор, і в тиші, що настала так раптово, почувся ніжний плескіт хвиль. Капітан Пабло підводив корабель до причалу.

Ввійшов Тумаяуа. Він переступив поріг і став біля самих дверей, ніби не наважуючись наблизитись до сеньйори Ернестіни. В примарному світлі свічки його обличчя здавалось зовсім чорним. Хтозна, що почував він у цю хвилину. Схрестивши на грудях руки, юнак ніби чекав наказу.

Крутояр подивився на його тіло, атлетичне й красиве, немов статуя казкового бога, і подумав: “Мабуть, жоден народ у світі не навчився так приховувати свої душевні порухи, як індіяни”.

— Я слухаю сеньйору.

Руки Тумаяуа ще міцніше притиснулись до мускулистих грудей. Ніздрі носа роздулися. У всій постаті його була рішучість, відданість і готовність до самопожертви.

Ернестіна Коельо кілька секунд уважно роздивлялася хлопця, ніби пересвідчувалась, чи й справді це її вірний Тумаяуа, друг її брата Орнандо, якому можна було довірити все, навіть життя.

Звичайно, це був Тумаяуа.

І тоді сеньйора Ернестіна попрохала, щоб їх залишили наодинці.

Крутояр, Бунч та Самсонов вийшли з капітанської каюти.

Зоріло небо. На березі снували невиразні тіні, але жодна з них не наближалась до корабля. Капітан Пабло з Сільвестером пришвартовували “Голіаф”.

Крутояр задумливо дивився в морок ночі. Як зустріне їх ця земля? Якими грізними таємницями вразить їх, чим заполонить їхні серця, приверне до себе їхню увагу? І чи знайдуть вони на ній справжніх друзів, котрим би могли довірити свою долю? Треба було вирішувати, як просуватиметься експедиція далі.

Професор тихо сказав Бунчеві:

— Здається, звідси почнеться найважче. Капітан Пабло розповів мені, що в індіянських селищах біля гори Комо з’явився якийсь білий чужинець. Можливо, це і є голландець.

— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами, — буркнув Бунч.

— Які б не були ті хащі, але справа по рятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості.

Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з’явився Тумаяуа. В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму, збіг на трап і за мить був на березі.

Професор ступив крок до дверей, як Бунч затримав його.

— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григоровичу, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю Бунч попрямував до каюти.

Сеньйора Ернестіна лежала без пам’яті. На її губах виступила кривава піна. Жінка тихо марила. Під стіною біля її ніг згасала свічка. Кволий вогник пручався, ніби невидима рука намагалася задушити його.

Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?

Лікар схилився до грудей хворої. Кого вона кликала собі на допомогу? Що за люди мали йти з нею пліч-о-пліч? Імена були дивні, незнайомі, вона вимовляла їх з тремтінням, з радісною напругою. Часом наказувала, гнівалась, підвищувала голос. Тоді її груди починали зніматися швидко й гаряче.

Раптом Бунчеві здалося, ніби він почув знайоме слово, знайому назву. Він не повірив. Весь завмер у напрузі. Випадковість! Звідки їй знати про їхню подорож, про їхні пошуки, про ту загадкову гору, до якої вони прагнуть дійти? А може, в неї своя мета? Ось же зараз скривавленими, неживими вустами вона прошепотіла грізне, невідоме слово. Промовила його як сигнал. Кинула в темінь комірчини і разом з ним ніби видихнула половину свого життя.

— Василю Івановичу! — покликав Бунч професора і пошепки розповів йому все, що почув з уст пораненої.

— Невже? — Крутояр був вражений не менше за Бунча.

— Та ви прислухайтесь самі. Ось зараз… Говорить по-іспанському, я не розумію… Чуєте? Чуєте?

Крутояр припав до ліжка. Просто на нього дивилися великі, невидющі очі. Губи шепотіли хапливо і плутано:

— Комо… Комо… Перший сигнал… Друзі мого батька, милі мої, хороші мої… Повітря мені! Дайте повітря!..

Свічка згасала. Маленька капітанова каюта стала ще тіснішою.

— Вона задихається, — сказав професор. — Відчиніть двері.

— Двері відчинені, — відповів Бунч.