Самсонов і Бунч уже сплять. Олесь, охоплений дрімотою, вмощується в кутку на копичці сухої трави. Крутояр думає, що треба б і йому відпочити. Адже завтра до схід сонця вони вирушать у дорогу до селища каучеро.

Так, треба відпочити. Але сон втік у сельву, знявся кудись в сіре безбарвне небо. І раптом Крутояр згадує: він досі не заглянув у пошматовану книгу касіка Палехо. Як же він забув про неї? Крутояр сідає біля входу, спирається спиною об грубо тесаний стовп і на хвилину заплющує очі. “Люди арекуна вдячні вам за любов…” Він розгортає книгу, довгим, невидющим поглядом втуплюється в жовту сторінку.

Чіткі латинські букви виростають перед його очима, думка поволі загострюється, тягнеться до тих букв. Іспанський манускрипт!.. Святе письмо старого ченця…

— Ну, що ж, поговоримо з тобою, святий отче. Може, ти будеш щедрим на слово, — промовляє з тихим усміхом Крутояр і низько схиляється над книгою.

“…Жадоба розпалювалась жорстокістю, казкові багатства паморочили людям голову. Кращі королівські офіцери, забувши заповіді Христові, ставали грабіжниками й блюзнірами. Вони піддавали винищенню й загибелі багатолюдні поселення Нового Світу. І бог карав їх своєю десницею, і кидав їх напризволяще, і посилав мор на їхнє військо.

Таким був і безсердечний муж Гонсалес Пісарро, який ділами своїми осквернив добре ім’я іспанських кабальєро.

Як став його брат віце-королем нововідкритих земель, молодий Пісарро, запишавшись і втративши почуття християнської покори, зажадав від брата свого, від Франсіска, призначення на високий пост губернатора Кіто. І одержав він губернаторський пост, солдат одержав і зброю, і коней, і каравели.

А що мало було йому земель, завойованих і освячених перстом божим, зважився він на похід — за гори Анди, у казкову країну Маноа, в царство “Золотої людини”.

340 іспанських вояків та 4000 Індіян зібрав Пісарро для великої конкісти. І всі вони, під грім барабанів та співи сурм, вирушили в похід, славлячи свого командира і радіючи наперед неймовірним багатствам.

Перші дні добрий настрій вів завойовників. Далека дорога рівно слалася попереду, коні жваво поспішали до зелених гірських пасовиськ. І, тішачись солодкими думками, сеньйор Гонсалес квапив людей, і люди, не маючи зла на нього, з останніх сил ішли за командиром.

Але далі гори почали крутішати, потоки шумовиті понеслися в прірвах. Поки дісталися до вершини, багато вояків і індіян, зморених, побитих камінням, попадали на шляху. І великий страх опанував душу сеньйора Гонсалеса. Як бути далі? Куди поведе його дорога — до слави чи до смерті? Все нижче спускалися іспанці за високі Анди, в темні лісові нетрі, в жарку, таємничу країну. Бачили звірів, яких не знали раніше, людей зустрічали, що тікали їм з дороги. В лісі москіти пожирали солдатів, дерева хижо виривали з рук зброю, пустеля наганяла в душу жах і відчай. Все густішим, непроникнішим ставав ліс, не було їжі, не було води.

Сеньйор Гонсалес скаженів від безсилля. Не хотілося йому вірити, що замір його гордовитий приречений на ганьбу й загибель. І бив канчуком він своїх носіїв і рубав мечем солдатів, що непокору й острах виявляли до нього. Та бог позбавив його своєї підтримки, і не було йому вже ні просвітку, ні радощів.

Так дійшли вони до великої ріки, що текла з гір, і стали біля неї табором. Далі іти Гонсалес не наважився. Потяглися дні чекання і сумнівів.

Одного ранку прийшов до Гонсалеса молодий офіцер Орельяно, юнак чесний і відважний духом. Він сказав своєму сеньйорові: “Ваша світлість, звольте вислухати мене”.

І Гонсалес, що лежав у подушках, розбитий лихоманкою і охоплений гіркими думками, закричав у лютім відчаї: “Якщо ви хочете повернутися за гори, то я накажу повісити вас, як підлого боягуза!” Але Орельяно не злякався гнівного голосу, і в очах його не промайнуло ні вагання, ні страху. “Я не прийшов благати вас про повернення, — сказав він. — Про єдине мислю — про спасіння честі і життя мого сеньйора”.

“Як же ви надумали врятувати мою честь?” — спитав Пісарро.

“Звольте вислухати мене, ваша світлість! — сказав Орельяно. — Смерть чекає на нас. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати думають, що їх ведуть на певну загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, ми загинемо і ніколи не повернемося в Кіто”.

“Хто ж дістане нам продовольства? Хто вкаже нам дорогу?” — спитав недовірливо Гонсалес Пісарро.

І відповів Орельяно, людина пряма і чесна: “Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях у царство золотої людини. Хай сеньйор Пісарро залишиться з своїми воїнами в таборі, а я спущуся по річці Напо до її гирла і знайду там провіант, і знайду провідників, і розпитаю про велику країну Маноа”.

Тоді Гонсалес Пісарро вийняв свою шпагу, поцілував її лезо і віддав офіцерові, який став перед своїм командиром на одне коліно і в пошані схилив перед ним голову. — Він був глибоко зворушений і не міг нічого сказати, окрім слів, що яскраво засвідчували ніжність його душі і благородство його помислів: “Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя, сеньйоре Гонсалес”.

Два дні майстрували солдати бригантину. На третій день, коли над лісом зійшло сонце, Орельяно з кількома вояками відчалив у тяжку дорогу.

Довго ждав Гонсалес свого посланця. Тропічна задуха змінилася бурхливими зливами. Ріки вийшли з берегів і затопили табір. Солдати доїдали останні шматки яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич.

Минуло п’ять місяців. Орельяно не повертався. Гонсалес Пісарро все більше втрачав рівновагу, впадав у відчай. Нарешті одного дня він наказав кинути поранених і рушати назад. Повернення додому було ще важчим, ніж перший перехід Анд. Люди гинули тепер на кожному перевалі, зривалися в провалля, втрачали глузд від спраги й голоду. Загін танув з кожним днем, власне вже й не загін, а якесь дике юрмисько обірваних, здичавілих волоцюг. Минуло багато днів, сповнених відчаю й розчарувань, і нарешті мізерні залишки “великої армії” однієї ночі таємно, без галасу й привітань, вступили в Кіто. Так бог і провидіння покарали зарозумілого лицаря Франсіско Пісарро, який жадобою й гординею своєю осоромив благородне ім’я іспанського гідальго…

Не знав пихатий кабальєро, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці Напо, Орельяно й справді натрапив на велике індіянське селище, добув там продовольства і спробував повернутися назад. Але на важкій бригантині йому не вдалося подолати стрімкої течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу жителів прибережних поселень, та все було марно. Бригантину зносило вниз.

І сказав тоді Орельяно своїм воякам: “Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нас і не хоче нашого повернення до великого табору. Тож скоримося його волі і віддамося великій річці, оскільки людині не до снаги боротися з небесними стихіями. Попливемо далі й розвідаємо землі, що по праву належать володарю нашому, імператорові Карлу. Підкоримо їх мечем і хрестом і складемо до ніг нашого монарха радісну звістку. Ми чули, що велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Хай же наш шлях проляже туди, піднімемо парус і подамося на розшуки слави й багатства”. Солдати тричі прокричали “Сант-Яго”, вперед!”, напнули вітрило і рушили вниз за течією.

Тепер бригантина пливла могутньою рікою, сам вигляд якої примушував серця мандрівників стискатися від захоплення й подиву. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка іспанці зустрічали індіянські селища і добували собі продовольство.

Одного разу вони причалили до берега і спитали у червоношкірих: “Куди поведе нас ця дорога?” І червоношкірі відповіли їм охоче: “Ця дорога веде у велику країну Маноа, в землі злих духів і лютих чаклунів. Ви зустрінете немало див: потвор з головою ягуара і людськими ногами, риб з вогненними очима, птахів без голови й без крил. Бережіться цих страховиськ — вони хижі й ненажерливі”.