— А ти знаєш, що вона живе у Вежі?

— Де?

— У вежі заводоуправління, під самим шпилем. Він тримає її там і нікуди не випускає!

— Це на нього схоже. Він — Дон, йому можна все. — Женя стисла губи. — Вона що, нікуди не ходить, ні з ким не спілкується?

— Здається, що ні. Сидить там, як принцеса в ув’язненні.

Він спробував її поцілувати, але Женя відповіла лише м’яким дотиком й, немов застерігаючи від зайвих рухів, приклала палець до губ.

— Перш ніж ми перейдемо до наступного етапу, я повинна тобі повідомити дві дуже важливі речі, — посміхнулася вона. — Першу ти знаєш — я заміжня, і це не проблема. Друга — я вагітна, одинадцять тижнів. І це проблема.

Або йому здалося, або в небі дійсно промайнула блискавка.

Невідомо чому, але він заплакав. Сльози самі котилися по щоках, і він, витираючи їх, дивувався — він не плакав з першого класу, коли зірвався і пролетів метрів двадцять униз по бетонних східцях підвалу. Але й тоді сльози котилися не через біль, їх немов видряпували з очей цементні крихти й пил. А зараз йому стало нестерпно боляче. Цей біль змішався з гіркотою втрати батька (ще кілька днів тому він стояв біля труни під перехресним вогнем докорів-поглядів родичів і сусідів, але не зронив ані сльозинки) — і тепер він вихлюпнувся, виплеснувся назовні.

— Ти плачеш? Не плач!

— Я не плачу!

— Ти плачеш! Чому? Хіба я вмерла?

Як їй це пояснити? Як їй пояснити те, чого він ще сам не зрозумів — і не факт, що коли-небудь зрозуміє? Як їй пояснити, що сльози котяться самі по собі, без його безпосередньої участі? Як у неї запитати, де вона вешталася раніше? Як їй дорікнути тим, що вона заміжня, тим, дідько! — що в неї народиться дитина? Хіба зможе вона йому розповісти, чому так завжди буває,

чому замість дощу, замість шуму дощу — тільки вода, що капає вночі з крана? Де вона вешталася всі ці роки, де вештався він?! Чому вони не разом — дотепер?!

Замість цього він задав дуже правильне, можливо, єдине правильне для цієї миті запитання.

— А хто в тебе чоловік?

— Людина. Достатньо забезпечений бізнесмен. Йому сорок років. Звати Дмитром. Зараз його немає, він у відрядженні у Пітері.

— Давно ти заміжня?

— Рік. Раде, якщо ти хочеш сексу, то він буде, — вона подивилася йому просто в очі, і він знову відвів погляд.

— А як же чоловік?

— Я його не кохаю. Я вийшла заміж тому, що мені набридло говорити «ні». От і сказала «так». Він гарна людина, дуже, але я його не кохаю. Просто думала — стерпиться — злюбиться.

— І?

— Стерпілося, але не злюбилося.

— А як же дитина?

— Вагітність — це моя послідовна безвідповідальність. Дитина — це добре. Саме вона й допомогла мені зрозуміти, що я не кохаю. Хоч як це сумно. А тут дуже вчасно з’явився ти…

— Я з’явився?

— Так, судячи з усього…

— А хіба вагітним можна займатися сексом?

— На певних термінах — так. Але не на каменях біля озера, — вона засміялася, і він довго дивився на її губи, дивуючись і собі, і їй.

Рад сьорбнув віскі з горла і закурив, намагаючись не диміти у бік Євгенії. Потім вона сіла на спальний мішок, а він ліг поруч, поклав їй голову на коліна й накрився пледом. Тепло й безвітряно. Він побачив людей у вагоні, які поспішають на вихід, почув стукіт коліс. Напевно, він засинав…

…Дружина зателефонувала рівно о четвертій. Він рефлексивно подивився на праву руку, але «роллекса» на ній не побачив. Дивно. Хоча ні, все правильно, звідки йому було тоді узятися? Проте він знав, що зараз рівно четверта година дня. Він знесилено сів на магазинні східці, не звертаючи уваги на людей, які штовхалися великими пакетами і твердими коробками з-під взуття, і розгублено слухав, як вона плаче в слухавку мобільного телефону.

Це трапилося вже вдруге. Він шкодував, що зараз не може бути поруч, і навіть не міг уявити, що коїлося в її душі — для нього самого світ раптом набув іншого звучання, наче хтось вимкнув усі високі й середні частоти.

Ще вчора за вечерею, зосереджено перебираючи в тарілці несмачні спагеті, він відчував недобре — дружина повідомила, що вдень піде до лікаря. Важкий, гіркий клубок підступив до горла, їсти перехотілося зовсім. Напевно, якби не відрядження, вони пішли б разом, хоча це й був звичайний плановий огляд, профілактичний захід, який мав у черговий раз засвідчити, що плід розвивається нормально. Місяць тому маленький вусатий чоловічок, місцеве світило гінекології, ховаючи черговий конверт із грішми в шухляду дорогого офісного столу, запевнив, що цього разу все йде напрочуд добре і хвилюватися зовсім нема чого. Вони з дружиною заспокоїлися й навіть трохи посперечалися у ліжку, чого з ними ніколи раніше не траплялося, про ім’я первістка — певне ж, цьому лікарю можна довіряти. Але зараз він був у Києві, за двадцять метрів від магазину «Відіван» в універмазі «Україна», де хотів придбати дорогий і модний піджак — через годину в нього мала відбутись остання, найважливіша зустріч, від результату якої залежала майбутня робота, — і нічим не міг допомогти дружині. Він повільно підвівся зі сходів й озирнувся — незважаючи на велику кількість людей, йому здалося, що навколо надзвичайно тихо, немов на екрані в кінотеатрі показують німе кіно без акомпанементу, і гомін лине тільки із зали: легкий смішок, шурхіт паперу, чийсь кашель. Він раптом відчув, що його огортає якась ледь відчутна аура: усередині розгорявся вогонь неймовірної сили, але полум’я нікого не могло ще обпалити, воно ще було дуже холодне, але вже міцне, як дамаська сталь. Він спробував зробити крок, але зрозумів, що надто рано: енергії не вистачало, вогонь ще не розгорівся, як слід, і він безсило уткнувся чолом у товсте скло магазину. Так само безпорадно він стояв біля лікарні вісім місяців тому, і зараз перед ним миготіли ці страшні спогади: крапельки крові на простирадлі, дзвінок лікарю, запевнення, що переживати немає про що, довге очікування «швидкої»; нарешті, лікарня, маніпуляційна — і ридаюча від болю й розпачу дружина. Їй виповнилося вже майже тридцять сім, вона на три роки старша, тягти далі вже нікуди — це крах. Вони так хотіли дитину!!! І ось тепер з невідомих таємничих причин усі надії щезли.

Він знову машинально поглянув на руку — годинника, як і раніше, не було. Але у цьому сні він звідкись точно знав, що настав час іти.

Цього разу йому хотілося справити належне враження. Всі сьогоднішні співбесіди пройшли добре, він відчував, що ця поїздка виходила надзвичайно вдалою: він правильно відповідав на поставлені запитання, говорив усі необхідні слова, від яких обличчя партійних клерків трішки світлішали, якщо взагалі обличчя партійних клерків можуть мати таку властивість. Тепер залишалося лише затвердити квартальний план роботи у найголовнішого боса — конференції, з’їзди, фінансування, а разом з цим — позбутися приставки в. о., що обпікала його, немов окропом. Ці дві літери стали символом нестабільності його існування, іноді йому здавалося, що вони — наче підступний, хиткий пісок, із якого йому ніколи не вирватися. Півтора року ці дві злі літери переслідували його, не дозволяли почуватися впевнено, і коли він чув їх знову, ґрунт під ногами дійсно нібито провалювався. Сьогодні настав вирішальний день у цій нелегкій битві. І він не міг собі дозволити, щоб півтора року виснажливої, але непогано оплачуваної праці пропали і його місце на найбільш хлібному передвиборчому етапі зайняв який-небудь неборака-бізнесмен або черговий молодий і запопадливий помічник народного депутата, напевно ж, як завжди, чийсь нетямущий племінник або пасинок, якого потрібно приткнути «попрацювати на татуся».

Він озирнувся на магазин — звісно, про новий піджак не могло бути й мови. Він уже й так спізнювався, та й не уявляв, як зможе зараз ходити уздовж прилавків і приміряти одяг, розглядати себе в дзеркалі — так, мабуть, зараз це найстрашніше — побачити себе в дзеркалі. Чому саме так, він не міг сказати, але це здавалося очевидним і беззаперечним — він не хотів себе бачити, не хотів, щоб його ставало більше, щоб його відображення, штучна копія миготіла перед очима. Нарешті він узяв портфель і зробив кілька кроків. Дивно, час начебто відступив разом зі звуком, він почувався напрочуд рішучим, ні, навіть не рішучим, горе настільки заповнило його, що він почував себе зовсім інакше, так, інакше — це саме те слово; ніби в іншому вимірі.