Потяг зупинився, і Родіон нарешті звернув увагу, як багато у вагоні вагітних жінок. Вони всі раптом підвелися — гарні, круглі, милі, з великими животами — і попрямували до виходу. Вагітні йшли, весело розмовляючи, щось обговорюючи, багато хто з жінок узявся за руки, вони були такі люб’язні, такі щирі, що Радик навіть замилувався їхніми ніжностями. Він знову не міг збагнути, це дійсність чи сон, але це було не так уже й важливо: те, що він бачив, йому подобалося, і він не хотів, щоб ці жінки йшли. Треба ж, згадав він свою ж думку, адже я теж колись отак сидів у маминому животі, а навколо тривало життя! І тут він побачив, що останньою з вагона виходить дуже знайома дівчина. Він придивився і з подивом переконався, що це Женя. Вона на секунду затрималася біля дверей, подивилася йому в очі — з любов’ю і жалем — і пропала, розчинилася, як цукор. Він хотів щось крикнути, покликати, але не зміг. Неймовірна тяжкість раптом навалилася на свідомість — вода океану зімкнулася над його головою. І він став провалюватися кудись далеко-далеко: спочатку в шпарину, в безодню її очей, у хвилі, у воду, а потім ще глибше, на самісіньке дно, і вуха здавив неймовірний біль. Так, напевно, помирають підводники, подумав Рад. І одразу, немов хтось підключив йому навушники, почув звуки гітари й злегка охриплий, але ясний і спокійний голос Льва:

На дні океану було дуже світло: він з цікавістю спостерігав, як граються смугасті рибки, плавають, мило посміхаючись, дельфіни, фланірують у товщі води аморфні медузи. Йому стало гарно.

Він відчув, що дуже втомився й не може йти далі. Навколо ставало все темніше, і, обравши зручне місце, Рад приліг на пісок біля нерухомої, немов скам’янілої, п’ятикутної морської зірки. Як чудово шуміли нагорі хвилі! Напевно, я уламок стародавньої вежі, подумав він. Або уламок якоїсь людини. І застиг.

Він закрив ілюмінатор і втомлено накинув на себе плед. У величезному салоні «боїнга», у три ряди заставленого кріслами, було темно, і практично всі пасажири спали. Матвій Степанович Донець підгорнув маленьку пласку подушку під голову внучки, невдоволено подивився на дружину, яка голосно сопіла поруч, і знову поринув у свої похмурі думки. Він летів у Сполучені Штати Америки. Назавжди. Так, як не дивно, він летів у країну, яку ненавидів більше за всі інші. Але, як не дивно, тепер, після всього, що відбулося з ним за останні кілька місяців, тільки у цій країні він, дуже заможна і поважна людина, міг дожити решту життя у безпеці. Відповідно, тільки тут, у Штатах, він міг забезпечити щасливе майбутнє своїй улюбленій онучці, Марійці, маленькій принцесі, яку він так беріг увесь цей час. Беріг, та не вберіг.

Після того як Назар Хріняка завів свою команду на завод і взяв під контроль практично все керування підприємством, стосунки у них зіпсувалися. Щодня Червоний Дон відчував, як підприємство вислизає з його рук, а влада витікає, як вода крізь пальці. Але найстрашнішим виявилося навіть не це. У Середній Азії раптом, немов за порухом чарівної палички, зайшли в глухий кут усі роботи зі створення нового заводу — припинилося фінансування, і конструктори роз’їхалися в неоплачувані відпустки. Він намагався з’ясувати, що трапилося, у профільного міністра, але той тільки перелякано кивав головою на портрет президента, але друг-президент Червоному Дону був уже не помічник — той кілька місяців лежав хворий, і в країні з дня на день чекали, коли він сконає. І коли цей день настав, Червоний Дон із жахом зрозумів, що всі його багаторічні зусилля марні. Проект закрили, незважаючи на те, що вбухали туди вже не один мільйон доларів. Але хто їх там рахує, ті мільйони?

Матвій Степанович був бувалою людиною і чудово розумів, що, по-перше, у цьому світі нічого просто так не відбувається, а по-друге, біда ніколи сама не ходить. Через кілька тижнів після повернення додому його запросили до тієї ж самої будівлі, у той же самий кабінет два ті ж самі серйозні чоловіки, які спілкувалися з ним не так давно після прильоту із середньоазіатського відрядження у розпалі контрабандного скандалу. Вони були так само небагатослівні й діловиті, і, звісна річ, мали, що запропонувати, а саме продаж усього пакета акцій всіх його підприємств за досить скромною ціною. А як додатковий аргумент вони поклали на стіл, як вони висловилися, «готову до порушення» кримінальну справу за фактом розголошення державної й комерційної таємниць — мова, звичайно ж, ішла про нелегальне переміщення за кордон креслень, яке він здійснював, прикриваючись диппаспортом.

Червоний Дон мав на рахунках у різних іноземних банках досить пристойні суми, тому ціна за акції його не дуже цікавила, заводом уже давно неформально керували інші люди. Він був пригнічений і зломлений крахом своїх надій, тому пручатися не став. Особісти все правильно розрахували, до того ж, навіщо йому на старості літ на лису голову вся ця публічна ганьба? Зрада Батьківщині, хіба це жарти?! І неважливо, що за Батьківщина, гарна чи погана, реальна чи міфічна, статті Кримінального кодексу і в газетах з’явилися б більш ніж реальні.

— Я згодний, — сказав він. — Але проти продажу акцій можуть заперечувати мої партнери, інші акціонери.

— Не можуть, — відповіли особісти. — Полковник Качанов тут якраз представляє їхні інтереси повною мірою.

У кімнаті з’явився полковник Качанов, і вони швидко залагодили всі деталі.

Так Червоний Дон зрозумів, що нікого він не «кинув», а «останній лох» — це він сам. Особісти й київський холдинг розробили цю операцію давно і обдурили його, як дитину, підвівши за білі пещені рученьки до прірви, на самісінькому краєчку якої стояв літак «Київ — Вашингтон».

Дійсно, надалі залишатися в країні виявилося небезпечним. Втративши завод і весь бізнес, він за одну мить втратив і весь свій вплив. Тепер Матвій Донець став звичайним пенсіонером, хіба що із солідним рахунком у банку. І як тільки він відійшов від справ, йому відразу дали це зрозуміти практично всі без винятку: і друзі, і вороги. Він став таким же слабким і беззахисним, як й інші громадяни цієї великої й жахливої країни. Це було дуже незнайоме й неприємне відчуття — беззахисність. Якось він зайшов до аптеки купити таблеток для серця, і його впізнали двоє робітників заводу. Вони осміяли і обматюкали свого колишнього директора привселюдно. У пресі почали з’являтися недвозначні статейки, що нібито відкривали завісу над тим, як він заробив свої мільйони, починаючи від приватизації заводу й закінчуючи останніми подіями. Матвій Степанович чудово розумів, звідки це все йде й чим може закінчитися, тому пропозицію погостювати від двоюрідного брата дружини, який жив і працював у Штатах у якомусь солідному університеті й давно мав американське громадянство, прийняв із задоволенням і невластивою поспішністю.

Матвій Степанович нервово скинув плед, відстебнув ремінь безпеки й спробував акуратно пройти, однак прослизнути повз гладку дружину, не розбудивши, не вдалося.

— Мотю, ти куди? — сонно запитала вона.

— Я зараз, подивися за Марійкою, — відповів відставний директор, тримаючись за серце, що знову нагадало про себе гострим болем.