Він швидко покрокував нагору бульваром Хмельницького, у годину пік у центрі Києва через божевільні затори даремно розраховувати на громадський транспорт або таксі. Він ішов невловимо легко, асфальтні метри миготіли один за одним, на оточуючий світ він реагував автоматично і відразу ж зауважував, що реагує винятково правильно, навіть ідеально правильно. «Напевно, у такому стані люди ніколи не стомлюються», — подумав він з подивом і з не меншим подивом відзначив, що його надзвичайний стан не залишається непоміченим — він ловив на собі повні поваги й розуміння погляди. Люди, здавалося, розступалися перед ним, даючи дорогу, хоча звідки їм було знати? Певно, вогонь, що розгорівся усередині, вже вирвався назовні. Ні секунди не замислюючись про правильність рішення, що абсолютно йому не властиво, він на ходу зателефонував кращій подрузі дружини й, коротко, по-діловому повідомивши про те, що трапилося, попросив приїхати до них додому. Дружина напевно вже повернулася з лікарні, і залишати її саму в такий момент украй небажано. Він прокляв обставини, що так невдало склалися, і подзвонив дружині, аби дізнатися подробиці, й почуте змусило його нарешті зупинитися. Точніше, він нібито й продовжував іти, а весь Київ зупинився: люди, автомобілі, тролейбуси. Вони завмерли буквально на мить, навіть анітрохи не здивувавшись і немов розуміючи, що все, що зараз відбувається, підкорене настрою й волі однієї людини, яка швидко йшла у бік Хрещатика в дорогих туфлях, старому потертому жакеті та з коричневим, давно не модним, портфелем у руці. Виявляється, повідомила йому дружина, плід завмер ще тиждень тому, а може, навіть і два, ніхто не може знати точно, вусатий гінеколог тільки розвів руками й призначив на ранок операцію. «Лікар сказав, що у нас проблеми на генетичному рівні!» — закінчила дружина. «Сволота, — подумав він про лікаря, — сволота він кінчена — на генетичному рівні!»

З інтонації він зробив висновок, що дружина вже хильнула алкоголю, швидше за все, канадського рому, що стояв непочатим ще з Нового року. Він тоді не дуже любив випивати, і якби не настирний суспільний примус по святах, навряд чи вживав би взагалі. Він уявив красиве обличчя дружини, яке під впливом міцних напоїв ставало непривабливим і дурним, він терпіти не міг, коли вона напивалася, але вирішив, що зараз говорити про це немає сенсу. До того ж, на нього вдома чекали у величезній кількості слова розради й співчуття. Слова, які вже нічого не вирішують, але від цього не менш необхідні, тому що він все ж таки мужчина, і, напевно, як чомусь вважається, йому повинно бути легше в такій ситуації, хоча горе його розривало на маленькі частини, як тільки він запускав у свідомість хоча б натяк на думки про майбутнє. «Головне, — сказав він дружині у відповідь, — щоб завтра все пройшло вдало». Це дійсно було найголовнішим, адже якщо завтра який-небудь черговий ескулап зробить щось не так скальпелем, про дитину можна забути назавжди. «Добре, що я не встиг купити піджак, — подумав він. — Інакше довелося б позичати гроші на операцію».

Грошей постійно не вистачало, йому доводилося допомагати батькам, і мало не половина його партійної зарплати йшла на ліки для батька. Батькові краще не ставало, але придбання ліків, лежання в лікарнях і візити до лікарів згодом стали невід’ємною складовою його існування, допомагаючи психологічно почувати себе потрібним людям, нехай навіть і в такий спосіб. Мати ніколи всерйоз не працювала, пенсію одержувала маленьку, і все, що вона вміла, — це ходити з батьком по лікарнях і довго розмовляти по телефону. Певно, вона дуже чекала онуків — це б зробило її існування цілком стерпним. Особливо важко стало в останні півроку, коли новий уряд розгойдав соціальні виплати, інфляція набрала скажених, давно забутих з початку дев’яностих років обертів. У результаті посеред весни банк підняв їм відсоток із виплати кредиту за квартиру. Але вони давно хотіли дитину — і це стало головною метою їхнього життя, матеріальні труднощі відступали на другий план,

вони не шкодували коштів на лікарів після першої невдалої вагітності. І ось тепер, коли, здавалося, усе складалося так добре, і нічого поганого вже не могло трапитися, вона зателефонувала й сказала: «Дитини не буде. Плід завмер!» «Які дивні слова, — подумав він, — дивні й неприродні, точніше, брехливі слова!» Він прекрасно розумів, що все це — лише медична термінологія, але в таких ситуаціях завжди здається, що все в цьому світі — проти тебе. Навіть слова, навіть терміни, навіть дружина…

Він не зменшив темпу, хоча піт уже струменів по обличчю, у Києві парило й от-от мала уперіщити злива…

Він прокинувся від того, що хтось гладив його по голові.

— Я довго спав?

— Ні, хвилин десять.

Рад здивувався тому, скільки всього він встиг згадати й побачити уві сні за такий короткий час.

— Що тобі наснилося? Ти весь мокрий!

— Не пам’ятаю, — збрехав він.

— Знаєш, у тебе гарне волосся. Чорне, густе, як у цигана. Або італійця.

— Ні, — пожартував він, — насправді я негр. Тільки дуже білий. Ти знаєш, як це — бухати «на трьох» по-африканськи? Двоє п’ють, а третім закусюють!

Женя розсміялася. Він підвівся, глянув на пляшку віскі, залишилося не так уже багато, не більше третини.

— Жека, — сказав Рад, — я кохаю тебе.

Сонце зайшло, й стало зовсім холодно.

Коли вони підійшли до машини, вона попросила його уважно подивитися на Скелі. Він подивився, але нічого, як не намагався, ні в променях, ні в тінях, ні в каменях не побачив.

— Розумієш, — сказала вона, — Скелі розмовляють з нами. Але не кожен здатен їх чути. Скелі — вони як люди: одні говорять, інші їх не чують. От дивися, бачиш ліворуч — там мордочка корови, он ріжки стирчать, а поруч, поруч, бачиш, там крокодильчик! А он — профіль зайця!

Він не бачив ні корівки, ні крокодильчика з ріжками, ні, тим більше, профілю зайця. Він бачив її груди третього з плюсом розміру й був дуже збуджений, він до очманіння хотів цю вагітну жінку. Він кохав її, більше того, він відчував, що хоче прожити з нею дуже, дуже багато років, аж поки не набридне.

Вони домовилися, що завтра він винайме квартиру на добу. До її оселі шлях закрито, а до нього в готель, звісна річ, іти було божевіллям, завтра б про це знала половина міста.

Коли вони вже прощалися, задзвонив телефон, і вона мовчки когось слухала хвилини чотири, сухо сказавши наприкінці «дякую».

— Сьогодні вдень знайшли ще один труп на Хіросімі, — повідомила Євгенія новину, — такий самий, на мотузках. І знаєш, хто це?

— Веня Островський? — зненацька видав свої таємні бажання Радик. Дійсно, якби Веню раптом убили, проблем у нього стало б у два рази менше: документи можна знищити, а гроші — продовжити витрачати.

— Ні, не Веня, — Женя здивовано посміхнулася й уважно подивилася на Рада. — Начальник зовнішньоекономічних зв’язків заводу імені Кибальчича Ігор Букреєв.

Радик ніколи не займався сексом з вагітними жінками.

Коли його колишня дружина, з якою він офіційно розлучився трохи більше трьох років тому, носила плід, він не доторкався до неї й пальцем — лікарі не дозволяли. Та й вона сама була категорично проти — боялася. Всі інші жінки, з якими спав Родіон до цього часу, вагітними не були. Або, принаймні, він про це нічого не знав. І він їх не кохав, це цілком очевидно. А Женя була вагітна, і він кохав її — дві ці обставини робили його очікування дуже неспокійним. Чи кохав він свою колишню дружину? Так, на початку їхнього знайомства, до заміжжя — безумовно. А потім — ні, як відрізало. Чому? Він не знав. А може, я й не кохав її ніколи, запитував інколи він себе, якщо так негарно потім вийшло? Може, це мені здалося? Він взагалі погано розбирався в почуттях, особливо у власних. Просто, коли вони почали жити разом, йому багато чого не подобалося: постійне безладдя у квартирі, алкоголь, неврівноваженість, скандали. Він натурою був людина спокійна, мовчазна і не любив, коли його вдома довбуть дурними запитаннями. Історії з невдалими вагітностями добили їхні стосунки остаточно. А потім він спав тільки з повіями: недешево, зате й не сердито.