Але ж тепер він знав, що все це в минулому.

Квартиру він знайшов за номером телефона агентства, який дала Женя. Довелося їхати на таксі кудись у спальний район, підійматися на шостий поверх обдертим та обісцяним під’їздом — ліфт, звичайно ж, не працював. У дверях його зустріла бабка-кульбабка.

— Двісті п’ятдесят гривень.

— Скільки? — здивувався він.

— Двісті п’ятдесят. Та це ще й не дорого. Постіль он там, у шафі. Індивідуальне опалення, кондиціонер, холодильник, телевізор сорок каналів показує!

— Я ж не телевізор сюди дивитися прийшов!

— А мені немає різниці! — зауважила бабка-кульбабка, і Радик подумав, що дійсно, сперечатися нема чого, і віддав п’ятдесят доларів, хоча це за курсом було трохи більше названої ціни. — Це вам на кефір!

— Дякую, не п’ю кефіру. Але й здачі в мене немає.

Квартира Радику не сподобалася, але не стільки інтер’єром, скільки загальним настроєм, можливо, навіть більше уявлюваним, ніж дійсним. Власне, нічого такого, що говорило б про непристойність даного місця випадкових побачень, в очі так відразу й не впадало, поки він не звернув уваги на вульгарну фотографію в рамці над диваном: напівоголена блондинка, а внизу підпис: «Нічний клуб „Янголи“».

— Це ваша донька? — запитав він, зображуючи мораліста.

Бабця похмуро глянула на нього з-під лоба, але промовчала.

— Чи внучка?

— Це мій чоловік! — раптом уїдливо пожартувала стара. — Після операції з пересадки нирок. Чого прив’язався? Бери ключі — і я пішла! Закінчите — подзвониш.

Радик і сам не зрозумів, навіщо хотів скривдити бабку-кульбабку. Напевно, це від нервів. Покрутивши у руках страшні папери Островського, — він усе ще сумнівався, показувати їх Жені чи ні, — ліг на диван і увімкнув телевізор на якийсь музичний канал. Так, це правда, він раніше ніколи не займався сексом з вагітними жінками. І цілком можливо, що ніколи нікого не кохав. Але тепер обставини складалися інакше, і ця незнайома ситуація змушувала його сумніватися в кожній своїй дії. Він хотів Женю дуже сильно. Із самого ранку від самої думки про неї у нього виникала ерекція, таке траплялося хіба що в юні роки — такий потяг, таке бажання, — і він не знав, як із цим тепер упоратися. Так само, як не знав, що робитиме, коли вона прийде, як це повинно відбутися, чи повинен він стримувати себе, щоб не нашкодити майбутній дитині й Жені, — словом, тисячі питань змішувалися з його очікуванням, з його гарячим диханням, з його почуттям, з його любов’ю. І коли двері нарешті відчинилися, він узяв її на руки, поклав на диван, роздягнув, провів язиком по смаглявій, атласній, як у дитини, шкірі від самого низу живота до її рота і, перемагаючи спокусу відразу вилитися, увійшов у неї, тремтячи з нетерпіння. Вона теж уже була вся волога, нетерпляча, вона хотіла його, і він з насолодою вдихав її запах і поринав у блаженство, падав каменем у її очі, у цей величезний океан, де, розімлівши, гойдався на підступних хвилях, заколисуючи всі свої тривоги й страхи. Він практично помер у той самий момент. Так, принаймні, йому здалося. Я пропав, подумав він, я пропав назавжди.

Вони недовго, не вимовляючи ні слова, полежали, міцно зчепивши пальці. Потім вона погладила його живіт, а він її — і вони знову кохалися. Таке з ним відбувалося дійсно давно, йому вистачало тільки подумати про Женю, щоб відчути несамовите збудження. Це було щастя, і це не йшло в жодне порівняння з повіями.

День тягнувся приємно довго. Женя навіть устигла розповісти, що встановлено також особистість і першого небіжчика, знайденого на Хіросімі. З’ясувалося, що це процвітаючий бізнесмен Сергій Іваненко. Однак підвищений інтерес до нього виникав не через те,

яким чином він заробляв гроші останніми місяцями, а через те, ким він працював рік тому. Виявляється, цей Іваненко служив на пункті митного контролю, що розташовувався на території заводу ім. Кибальчича. Таким чином, двоє ідентичним способом убитих чоловіків були прямо пов’язані із заводом, більше того, з експортом продукції. На тлі прочитаних документів від Вені Островського це виглядало дуже сумно й недвозначно — хтось явно замітав сліди. Тепер Родіона цікавило тільки одне — Ольга Єфремова, помічниця Букреєва, перебуватиме в лікарні у комі довго і щасливо чи помре, не приходячи до тями, вже найближчими днями, і чи її також підвісять потім у цих моторошних вежах на розтерзання воронам? Два трупи — це забагато навіть для такого великого заводу, як цей, навіть для тих грошей, які можна заробити з такої контрабанди. І дуже дивні, зухвалі вбивства, на які неможливо не звернути уваги. І чому — саме так? Парси? Лев говорив: Таджикистан, Індія, Іран. Вантаж подвійного призначення. Збагачення урану. Іран? Неможливо. Хіба?! Цікаво, яка подальша доля того насоса? Де, врешті-решт, його затримали? Безліч питань роїлися в його голові, але копію про порушення кримінальної справи й лист Червоного Дона прем’єр-міністрові він Жені все ж таки вирішив не показувати. Навіщо даремно хвилювати вагітну жінку?

— О, у тебе хрестик! — здивувалася вона. — На мотузочці! Ти віриш у Бога?

Він похитав головою.

— Ні, звичайно.

— А навіщо носиш?

— Так, від прабабці залишився. Вона мене в дитинстві таємно хрестила, навіть батьки не знали. От і ношу на згадку про неї. Навіть не замислювався чому. Усі носять, і я ношу.

— Дивно якось, — сказала Женя. — «Усі носять, і я ношу», хрестик носиш, а в Бога не віриш. Все, як в усіх: кажемо одне, а робимо інше?

— Напевно. — Рад не знав, що говорити далі, він сказав усю правду, додати йому було нічого. — Розкажи краще про себе, — попросив він. — Я про тебе нічого не знаю.

— А що ти хочеш знати?

— Все!

— Все одразу не вийде. Я потрошку, добре?

— Добре.

— Мені двадцять п’ять років. Я заміжня. Я вагітна. — Рад посміхнувся. Він вже потроху звикався з цим фактом. — У школі вчилася добре, але за поведінку ставили самі двійки. Відразу після школи пішла від батьків. Спочатку винаймала квартиру з подругою, потім мешкала сама, потім з другом. Працювала в газеті й одночасно навчалася в інституті, закінчила факультет іноземних мов… Хіпувала, двічі була в Індії, у Гоа, жила в комунах (тут у Рада перед очима пройшла ціла низка уявних чоловіків, які оптом і вроздріб злягалися з Женею), загалом, багато подорожувала. Потім вийшла заміж, але прізвище залишила своє. Зараз працюю в тій же газеті, пишу статті для читачів, за що одержую гроші. Спеціалізуюся на журналістських розслідуваннях. Для себе пишу казки, за що одержую по шиї від головного редактора.

— А чому так рано пішла від батьків?

— Важка історія. Це — мертве покоління, чуже. Я їх ненавиджу. Мені здається, ми повинні спалити не тільки їхні тіла, але й пам’ять про них. Вони заважають жити, заважають будувати нам нову країну. Вони егоїстичні й жорстокі. Вони втручаються у життя дітей і немов намагаються прожити ще одне життя. Вони старіють, а їм не хочеться! Вони вже пожили, у них є досвід, вони вже знають, що й до чого, але не залишилося часу, щоб виправляти помилки. І той, хто щодня перед їхніми очима — їхня дитина, — адже вона тільки їхній витвір, адже вона тільки завдяки їм існує, хіба вона цього не розуміє? Вона — їхня власність! І тому така велика спокуса хоча б не набагато часу, хоча б на трішечки — взяти життя власної дитини в борг. Щоб вона думала, як ти, щоб вона робила, як ти. І тоді — це майже вже й ти! Тому й пішла — бо не хочу давати своє життя у борг будь-кому.

— Цікава теорія.

— Це практика. Кажу ж тобі, я їх ненавиджу. Хоча й розумію, що це неправильно, але нічого не можу з цим зробити. Дуже добре пам’ятаю, як батько, коли мені виповнилося три роки, взяв мене на демонстрацію. Було холодно, і я просилася в туалет, але він говорив, щоб я терпіла, а сам базікав із друзями про футбол. Я, звичайна річ, обмочилася, і тоді він зняв із мене мокрі труси й при всіх відшмагав по обличчю. Дуже боляче й соромно! А матір, коли я поскаржилася вдома, дала мені ляпаса. Мені виповнилося лише три роки… А що відбувалося потім! Раде, я їх ненавиджу, правда! Давай не говоритимемо про це. Будь ласка.