— Ну, ти й ідіот! — бригадир ливарників знущально посміхався. — Молодець, звичайно, що там і казати, не побоявся, але взагалі ж — повний ідіот!

Він дивився на цього впевненого в собі й у навколишньому світі чоловіка, що міцно стоїть на ногах у всіх сенсах цих слів і напевно знає, де правда, а де неправда, що таке добро і що таке зло, і заздрив йому. Він такий простий і такий зрозумілий. І довкола нього все так просто й так зрозуміло, хоча Рад чудово усвідомлював, що все це далеко не так, бо в кожної людини без винятку все складно й усе незрозуміло, кожний на своєму життєвому рівні шукає свої запитання й свої відповіді. Проте у цю секунду йому хотілося, щоб бригадир ливарників був саме таким: надійним, цілісним, людиною,

яка знає всі відповіді на всі запитання. Як Женя. Так, як вона, його Квіточка.

— Бомба фальшива, хлопче. Лялька, підробка, муляж, — повідомив ливарник. — Хтось напаяв проводів на акумулятор, загорнув у ватник, підкинув на прохідну й зателефонував. Ось так. А ти помчав! Але однак молодець, поважаю! — І поплескав Родіона по плечу. — Сапери приїхали, за три хвилини розібралися, поки ти там бігав! На, тримай свій портфель, а то кинув посеред дороги.

Жахливе розчарування заповнило Рада. Розчарування, а потім — сором. Холодний вогонь, полум’я з дамаської сталі згасло у ньому, стислося, випарувалося, зникло, можливо навіть, що й назавжди. Він поставив Марійку на землю й розгублено взяв портфель. Нянька одразу підхопила принцесу й швидким кроком, не обертаючись, пішла у Вежу. Вона дуже кумедно виглядала серед військових у зеленій плямистій формі й службовців заводу в темних костюмах у своїй синій піжамі в білий горошок і босоніж. Втім, на тлі щасливого фіналу на неї навіть ніхто не звернув уваги. Марійка не пручалася, лише розгублено — куди це мене знову несуть? — дивилася через її плече на Радика й терла кулачком оченята. Хвилина — і вони зникли у Вежі. Він відійшов убік і сів на бордюр, затиснувши якісно зшиту коричневу шкіру для паперів поміж колін. Який же я все-таки мерзотник, подумав він, який я мерзотник!

Адже я не Марійку рятував, не дівчинку, не принцесу, я нагороди чекав, слави! Героєм хотів стати! Дідько, як соромно, як паскудно, ну, що це за істота така — людина?! Така безглузда, така марнославна, така дрібна, як комашка! Не життя її мені було важливе, а те, що мені скажуть потім, як похвалять, що по телевізору покажуть! Як так можна жити, як — вірити? Як — кохати?! Він заплющив очі й спробував прийти до тями. Хріняка. Перетятько. Червоний Дон. Ні, Хріняка — ні, не хочу. Піду до Юрія Олексійовича, попрощаюся. Чаю поп’ю з вишневим варенням, він його смачно готує…

Літак із Червоним Доном успішно приземлився. Він ледве дочекався, поки спустять трап, й, не надягаючи пальта, у самому піджаку, рушив до сірої будівлі аеропорту. Погода стояла така тепла, що він навіть здивувався, як довго цього року тримається золота осінь. Не Середня Азія, звичайно, але все ж таки. Він не хотів ніде затримуватися, хотів одразу ж їхати на завод, де справ назбиралося по горло. Втім, перед цим Червоний Дон обов’язково планував зайти у Вежу до онучки, він привіз їй багато подарунків, а головне, справжню самаркандську халву, яку Марійка дуже любила.

Однак у будівлі аеропорту цього разу, крім прикордонників і митників, на нього чекали й інші люди. Мовчазні, суворі, без посмішок на обличчях. Вони мали серйозну розмову до Червоного Дона, і в ситуації, що складалася, навіть він не міг її уникнути, і це було їм, звичайно ж, добре відомо. Червоний Дон побачив їх одразу ж, як тільки ввійшов, і з першого погляду все чудово зрозумів. «Покидьки, — подумав він з прикрістю про прикордонників, митників, службовців аеропорту і особливо своїх підлеглих, тобто про всіх, кого він тут регулярно підгодовував десяток років, — зрадники! Не могли попередити! Злякалися, сукини діти, подумали, кінець Червоному Дону!» Певне, цей факт вразив і образив його куди більше, ніж тема майбутньої розмови. «Усіх звільню!» — зо зла подумав він і, всього лише на секунду затримавшись біля дверей, рішуче пішов прямо на зустрічаючих.

Перетятько його, здавалося, чекав, навіть закип’ятив воду, і тепер, уміло клопочучись, розливав чай по чашках і різав батон.

— А я вас, Родіоне Костянтиновичу, бачив на площі, але вирішив не чіпати. Подумав, ви — людина заклопотана, тож якщо захочете, самі зайдете. То я й пішов на пошту, саме час оформити передплату на наступний рік, тут наше відділення неподалік. Куди ви потім поділися? Дивилися, як знешкоджують бомбу?

— Ні, я в кафе сидів, за мостом. Снідав.

Нервуючи, поспішаючи ковтнути, Рад ледь не обпікся й не облився чаєм, а потім, уже трохи розслабившись, відкусивши батона, з подивом звернув увагу на журнал «Кореспондент».

— Ваш? — запитав він. — Я теж читаю.

— Ні, що ви, я тільки місцеві газети вживаю, а всеукраїнські новини по телевізору довідуюся. Хоча останнім часом тільки фільми дивлюся, стомився вже від новин. Лаються лише, а користі ніякої. А журнал Хріняка залишив, забув, напевно. Я погортав, є цікаві матеріали, але, по-моєму, як і у всіх виданнях, трохи однобокі: наприклад, президента лають, а прем’єра хвалять. А от про вежі тут мені стаття дійсно сподобалася, цікаві факти. Уявляєте, перший видатний хмарочос побудовано ще 1890 року в США, 94 метри! Та й потім, враховуючи й сумно відомих близнюків Всесвітнього торгового центру, найвищі вежі стояли тільки в Америці, аж до 1998 року. Найвищий будинок — 442 метри, неймовірно! Ось, дивіться, які картинки… Потім ось, дивіться — Америка поступається позиціями, ось, бачите, поїхало: Малайзія — 452 метри, Тайвань — 508 метрів у 2004-му. Але вже в 2009-му у Дубаї в Об’єднаних Арабських Еміратах обіцяють закінчити будівництво 800-метрової вежі. Уявляєте, яка велич?! Усе це трохи символічно, вам не здається?

— Анітрохи. А що тут символічного?

— Те, що центр світу знов зміщується в Азію! Вавилонська вежа переїжджає все ближче і ближче до історичної батьківщини!

— Мені, чесно кажучи, якось однаково, Юрію Олексійовичу, куди вона переїжджає. Мені нашої Вежі — отак за ці дні вистачило! — І Рад провів рукою по горлу.

— Я вас розумію. Їдете?

— Так, сьогодні ввечері. Прийшов попрощатися й подякувати за співпрацю.

— Ну, що ви, немає за що. Я й сам через тиждень на пенсію. — Перетятько сумно посміхнувся. — Влітку ягоди збирати, варення варити, а взимку — їсти.

— А наша Вежа, якщо дивитися з моста, чимсь схожа на церкву, вам не здається?

Перетятько заперечно захитав головою.

— Ні-ні, ця будівля так і задумана — як заводоуправління. А церква у них на західному боці міста стояла, поруч із цвинтарем. Тепер, звичайно, немає вже нічого: ні цвинтаря, ні костьолу. Та й де у нас католикам узятися? Але тоді бельгійців багато тут жило, якщо з родинами, то сотень п’ять, не менше. Але правда ваша, історія — цікава річ. Шкода, що тільки ближче до старості розумієш, наскільки все прораховане і взаємозалежне у цьому світі.

— А як ви думаєте, Юрію Олексійовичу, людина дуже змінилася, скажімо, відтоді, як побудували цю Вежу?

— Світ навколо змінився, значить, і людина змінилася. Адже ми складаємо своє уявлення про світ з усвідомлення окремих його частин. Тож час від часу підсумовуючи цей досвід і досягаючи певного віку, рано чи пізно людина гордо заявляє: «Я пізнала світ. Я знаю, як воно тут усе крутиться!» Але між нами й тими, хто будував цю Вежу, все ж таки є одна істотна різниця,

навіть значно глобальніша, ніж час, релігія й національність. Вони усвідомлювали світ за допомогою власного досвіду, досвіду своєї родини, своєї громади, за допомогою книжок, переважно Біблії та підручників. І це все складалося в одну чітку систему цінностей й формувало особистість — вони вірили в Бога й не боялися смерті. А ми усвідомлюємо світ і події переважно за допомогою телевізора, який нівелює і підміняє масовими стереотипами не тільки родинні традиції, але й безпосередньо особистий досвід, думки і навіть життя. Більшість людей живе життям людей із телевізора. Людина-індивідуаліст залишилася сам на сам зі світом — отут її вже й беруть тепленькою з телеекрана! Сучасна людина — як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом — над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми — така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя — і тому поспішає жити. Але, якщо розібратися, вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема з ким, навіть з Богом.