— Тобто, Родіоне Костянтиновичу, наш чудовий Веня безславно віддав душу якомусь своєму богові таким от ганебним способом. Але, скоріш за все, він молився, я думаю, лише одному Бенджаміну Франкліну, — продовжував розповідати полковник Качанов поверхом нижче, — на цьому і погорів. Навіть записки передсмертної не залишив, уявляєте?

Радик не уявляв і мало вірив у те, що говорив полковник. Щось уже занадто все гладко. Та й навіщо тягти його сюди: щоб повідомляти факти, які взагалі його не стосуються? Ні, навряд, це й по телефону, і в машині можна сказати. Виходить, там у Качанова ще дещо приховано. Немов прочитавши його думки, Качанов перейшов до заводських справ.

— Тепер про ваші проблеми. Тут розслідування також підходить до завершення, і, повинен вам сказати, результати можуть виявитися досить цікавими. Ми розкрили велику банду контрабандистів, яка вже багато років переправляла продукцію заводу через кордон нелегальним шляхом. Очолював її…

Родіон замружився від задоволення, передчуваючи, як урочисто зараз повинно пролунати у цьому кабінеті прізвище Хріняка.

— …очолював її відомий нам бандит Веніамін Островський, а безпосередньо процесом керували Ігор Букреєв й Ольга Єфремова.

— А Хріняка? — здивовано запитав Радик. — Як же Хріняка? Там же скрізь на документах стоїть його підпис! Це ж він усе зробив, він!!!

— Та не хвилюйтеся ви так, Родіоне Костянтиновичу! У ході слідства й після проведення експертиз з’ясувалося, що всі підписи й печатки на документах — підроблені. У зв’язку з цим порушено ще одну кримінальну справу за статтею 358, частина друга: підробка документів, печаток, штампів, а також їх використання. П’ять років позбавлення волі. Букреєв, виявляється, на всі руки майстер був! Ось дивіться — висновок експертизи, звірка зразків підпису Хріняки й підписів на документах із супроводу виймальної частини насоса. Та тут і без експертизи все очевидно, дивіться, бачите, хвостики які різні у літери «Х»?

У Радика попливло перед очима. У літери «Х» були хрінові хвостики, вони стирчали з паперу, як поросячі хвости, літали по кабінету, билися об стелю і скло, штопором вкручувалися в стіни… Хріняка таки викрутився! Дідько! Або це його — викрутили. Звичайно ж, він не міг собі навіть уявити, наскільки його думки й припущення не відповідають дійсності. Він не розумів — не зрозумів, та й не міг зрозуміти, що Хріняка не те що там викрутився або його викрутили — він сам це все придумав і втілив.

— А що ж із Єфремовою? — тільки і запитав він. По суті, тепер помічниця Букреєва залишалася єдиною живою підозрюваною у цій справі.

— Як і раніше, у комі, — тяжко зітхнув Качанов. — Лікарі кажуть, що це надовго. Можливо навіть, на все життя. До речі, ми перевірили той випадок на дорозі, пам’ятаєте, коли ви з кордону поверталися?

— Так, пам’ятаю, звичайно!

— Це контрабандисти. Прийняли вас за конкурента, от і вирішили позбутися. У них там такі розбори часто трапляються. А у вас і вигляд відповідний. — Тут Качанов іронічно пхикнув. — Вибачте, але мені так сказали: чорне волосся, новісінький костюмчик, весь блищить, як бріоліновий хлопчик — так цигани-контрабандисти люблять одягатися. Їх у їхньому світі фраєрами вважають. От вас за цигана й прийняли.

— І ледь не завалили.

— Так, і ледь не завалили, це ви точно зауважили. Ви просто у сорочці народилися, скажу я вам!

— Гамівній, — хмуро пожартував Родіон. — Послухайте, полковнику, тут так багато випадковостей та збігів, але ще більше — випадкових збігів. Навкруги суцільні наркомани, релігійні фанати, контрабандисти, так раптом усе очевидно і просто виявилося! Так тільки у кіно буває. Дивно, правда?

Качанов підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що кава й розмова закінчилися, й, люб’язно посміхаючись, розвів руками.

— А що робити? Ми ж теж тут не личаком окрошку жеремо! Таке життя!

От і все. І хрін посперечаєшся.

— До речі, — запитав уже біля дверей Качанов, — ви знаєте, чим дійсний член Академії наук відрізняється від членів-кореспондентів?

— Ні, — здивовано відповів Рад.

— От уявіть собі зграю бродячих собак: позаду — з десяток псів, а попереду біжать сучка разом з найбільшим псом. Він її й оприходує регулярно, а інші — тільки супроводжують і з заздрістю спостерігають. Ось той найбільший, найрозумніший і найсильніший пес і є — дійсний член, інші — тільки члени-кореспонденти.

— Смішно, — пробурмотів Радик. — А ви це до чого розповіли?

— Так, просто захотілося розвеселити вас на прощання.

Напевно, саме зараз абсолютно все у цьому місті для мене й закінчилося, подумав Рад, стоячи за хвилину на високих сходах Управління. І відчув, як на обличчя з неба падають перші краплі невпевненого дощу.

Приблизно у цей же час між міським парком культури і вулицею Над’ярною, на пустирі, який у народі називають Хіросімою, відбувалися не менш цікаві події. Незважаючи на пообіддя, на пустир в’їжджала будівельна техніка. Першим ішов тягач із величезним важким ядром, яким руйнують будинки, за ним їхала машина, що забиває палі, потім екскаватори, вантажівки й крани. Останніми в колоні йшли машини, які тягли за собою вагончики для робітників. Керував процесом профільний заступник мера міста, маленький жвавий чоловічок із променистою посмішкою. Його дуже любили місцеві журналісти за вміння завжди знайти хвилинку для коментарів і вставити у промову доречний жарт. Себто він був тут до діла, тому що ситуація складалась дещо напружена — неподалік осторонь на пагорку стояла група мешканців вулиці Над’ярної з плакатами: «Не дамо вирізати легені міста!», «Захистимо наш парк!» і т. ін.

Невміло написані на ватмані фарбою гасла різко дисонували із загальним піднесеним настроєм усіх інших учасників заходу. Техніка маршем в’їхала на пустир і зупинилася. Бригадири віддавали команди, робітники метушилися, і вже через півгодини у парку запрацювали бензопили, зігнавши зграї круків із насиджених місць, почулися звуки падаючих дерев, а тягач, розвернувши ядро, почав повільно ним розмахувати, намагаючись якомога влучніше прицілитися до першої вежі Хіросіми.

Телевізійники, які, як завжди, трохи запізнилися, теж поспішали розгорнути свою апаратуру, режисер заздалегідь оплаченого сюжету бігав між двома операторами й намагався встановити камери в потрібному ракурсі. Молода журналістка, яка перший раз потрапила на зйомки такого репортажу, вертіла в руках мікрофон і не знала, куди себе правильно поставити. Люди на пагорку почали щось скандувати, ляскали в долоні, але їх абсолютно не було чутно — знизу здавалося, що це якісь глухонімі сектанти виспівують свої тягучі псалми. Нарешті, тягач прицілився й ударив по вежі, й шматки бетону шрапнеллю полетіли у різні боки — на місці удару утворилася величезна дірка. Тягач думав недовго, і вже десятий його удар виявився для вежі практично смертельним, від неї залишилися лише шматки арматури і фундамент. Звук від ударів ядра був глухий, дуже неприємний і незвичайний, в парку тим часом щосили верещали бензопили й ухкали, падаючи, дерева. Гуркіт і виття стояли неймовірні, молодій журналістці хотілося затиснути вуха й швидше куди-небудь утекти. І тільки протестуючі мешканці не могли ніяк вгамуватися й продовжували щось безшумно кричати, але їх, як і раніше, ніхто не чув.

— Візьмеш коментар у заступника мера, нехай докладно розкаже, що тут зараз відбувається. Потім підійдеш до директора будівельної фірми, бачиш, он він стоїть, коло білого джипа, в сірому костюмі, — давав вказівки журналістці режисер. — Нехай розповість, як пройшов конкурс на відведення земельної ділянки, що тут будуватимуть…

— Котеджне містечко…

— Я знаю, що котеджне містечко! Не перебивай!…і скільки людей зможуть тут одержати житло. Потрібно докладно розповісти глядачеві, що це дуже важливий соціальний проект, що після довгих років запустіння на цьому місці нарешті відродиться життя й залунає дитячий сміх. І що небіжчиків у цих страшних вежах більше не знаходитимуть! Це важливо яскраво підкреслити. Зрозуміло?