— Ви дозволите мені ще раз вивчити цю справу щодо статті в газеті? Хочу розібратися.

Перетятько кивнув головою:

— Можете навіть зняти копію.

Наприкінці дня, роздумуючи над тим, коли подзвонити Євгенії та що краще сказати, він вийшов у коридор. Курити хотілося нестерпно, день видався нервовий, і Рад вирішив дати собі слабинку. У коридорі від причинених вікон гуляв лише протяг, основний потік службовців, які з нетерпінням дочекалися закінчення чергового робочого дня, уже розійшовся. Він зупинився на секунду, роздумуючи, чи не повернутися в кабінет допрацювати останній на сьогодні договір, як раптом помітив досить цікаве для даного місця явище. По коридору, безтурботно наспівуючи, йшла дівчинка років п’яти, дуже симпатична дитина зі світлим довгим волоссям. Дитина явно почувалася тут як удома й точно знала, куди йшла, проте Родіон був настільки здивований, що не міг не запитати.

— Привіт, принцесо! Як тебе звати?

— Мене звати Марійка Степанівна Донець, хто не злякався, тому кінець! — бадьоро відповіла дитина. — А ти хто? Я тебе не знаю.

— А я — Родіон-Акордеон!

— А-а! — дівчисько лунко засміялося. — Ти Родіоша-Акордіоша, Родіончик-Акордіончик!

У Родіона проскочила думка, що віршик із римою «Донець-кінець» у виконанні Марійчиного діда, Матвія Степановича Донця, звучить напевно набагато грубіше. Ну, не сама ж вона це придумала?!

— Так, — відповів Родіон, — дорога принцесо, саме так! А прізвище моє — Ус.

— Ти, напевно, когось тут шукаєш?! — продовжуючи гру, здивувалася дівчинка. — Адже ти той самий відомий Родіоша-Акордіоша на прізвище Ус, чарівник із далекої загадкової країни Оз?

Тут Рад уже не витримав і розсміявся. Онучка голови правління виявилася напрочуд кмітливою й досить потішною.

— Можна й так сказати. Але, радше, я шукаю не когось, а щось.

— І ти не знаєш, де це «щось» лежить? Отже ти йдеш туди, не знаєш куди, і шукаєш те, не знаєш де?!

— Щира правда, принцесо!

— Тоді ходімо зі мною, я покажу тобі свій замок. — І вона взяла його за руку, усім рішучим виглядом демонструючи, що жодних заперечень не визнає, і потягла до сходів. Рад навіть не встиг зачинити двері кабінету.

Вони піднялися аж нагору, на останній, шостий поверх. Далі до шпиля вежі вели вузькі, але дуже зручні, невеликі східці явно сучасної роботи. Маленька принцеса штовхнула тонкою, майже прозорою рукою двері, й ті легко відчинилися. Родіон опинився у великій яскравій кімнаті, заставленій всілякими іграшками, телевізорами, дзеркалами, спортивними снарядами, на теплому ворсистому килимі недбало лежав маленький триколісний велосипед.

— Ти тут граєшся?

— Я тут живу! — відповіла принцеса. — У мене тут усе є. Хочеш подивитися у вікно?

Рад підійшов до невеликого заґратованого віконця й глянув на вулицю. Вид із вежі був прекрасно-божевільний. Весь широченний проспект, уже підсвічений вогнями, гнучко упираючись у міст, розкинувся перед ним, і старі сірі солдати-п’ятиповерхівки так само суворо і точно тримали рівняння. Все, як учора вранці, коли він ішов сюди, тільки зверху.

— Пограєшся зі мною? Мені так самотньо, — тихо і сумно, зовсім по-дорослому запитала дівчинка.

— А де твій дідусь?

Марійка знизала плечима.

— Я не знаю. Сказав, незабаром приїде. А дядько Василь, мій охоронець, і нянька пішли в магазин.

— Ти мені пробач, принцесо, але я зараз не можу, правда. — Рад навіть не міг собі уявити, що скаже Червоному Дону, якщо той застукає його тут. Адже напевно вхід у шпиль суворо обмежений, і тільки недбайливість охоронця та няньки дозволила йому сьогодні довідатися про таку делікатну сімейну подробицю.

— А де твої тато й мама?

— Вони в Москві. Уже дуже давно. Але вони обов’язково приїдуть!

Дивно, подумав Родіон, спускаючись до себе, як це дивно — тримати дитину у вежі під шпилем заводоуправління. Це ж якийсь приголомшливий дідівський егоїзм! Куди тільки дивляться батько-мати? Ця людина однозначно хоче володіти всім, що бачить, і зробить усе

для того, щоб те, чим володіє, підкорялося беззастережно. Йому — і тільки йому! Справжній Дон!

У принципі, давати подібного роду характеристики не входило до його прямих службових обов’язків, але він завжди інформував начальство про свої спостереження. Як правило, вони були бездоганно точними й неабияк допомагали в подальшій роботі з партнерами, які, до того ж, дуже часто невдовзі переставали бути такими, а переходили у ранг запеклих ворогів. Усі взаємини між іншими акціонерами і холдингом зазвичай закінчувалися саме так — переділом власності, й у цій боротьбі холдинг не мав собі рівних. Рад це знав, але не вбачав у цьому бізнесі нічого ганебного, особливо з огляду на обставини, за яких багато років тому акції викупали (якщо цю експропріацію ваучерів можна так взагалі назвати) у співробітників підприємства або держави. Отже пограбувати людину, яка сама когось пограбувала, — це практично відновити справедливість. Це був похмурий жарт, але цей жарт давав йому до трьох тисяч доларів на місяць чесної заробітної платні, тому він був готовий захищати свою життєву філософію досить завзято. Рад напевно знав, що діє правильно і не робить нічого поганого, принаймні, він майже нікого не обманює, до того ж на його боці завжди — закон. А якщо закон на твоєму боці, то, значить, ти завжди дієш по закону, тобто, безумовно, вчиняєш правильно.

Хіба не так? Адже нікому не спадає на думку надягати білий костюм, йдучи годувати бродячих собак?

Він повернувся до кабінету, але завмер, тільки-но переступив поріг. Тут явно хтось побував за його відсутності. Він завжди дуже добре пам’ятав, як і де лежать папери на його столі, це професійна звичка бухгалтерів і слідчих, а зараз документи лежали в іншому порядку. Ледь-ледь, але все-таки в іншому. Він переглянув папки. Начебто усе на місці. Неприємний інцидент. Але кому це треба й що тут шукали?

— Ну, що нового в рідному сіті?

Вони сиділи у тому ж симпатичному кафе, де випадково зустрілися першого разу. Рад замовив віскі, Женя — чай із лимоном, від алкоголю вона відмовилася. Родіон уже знав, що завтра нікуди не їде. Його начальник, Валера Івченко, з ним якось дивно поговорив по телефону, не так, як завжди, діловито й упевнено, а уривчасто, неспокійно, явно щось замовчуючи, і, вибачившись, обіцяв подробиці надіслати завтра електронною поштою. Хоч би як там було, а з усього ним сказаного виходило, що викручуватися Родіону доведеться самому й що сидіти йому тут як мінімум доти, доки не вирішиться питання з газетою. Це як мінімум. Зі сказаного Івченком також випливало, що на їхньому дніпропетровському підприємстві справи йшли вкрай погано. Сьогодні вночі конкуренти-рейдери спробували захопити виробництво і, прикриваючись рішенням чергового продажного суду, навіть змогли прорватися до кабінету директора, де й забарикадувалися. Івченко й усі інші члени спецгрупи чергували там, і про те, щоб їхати сюди, мови йти не могло. «Валеро, ти розумієш, що в нас тут на руках немає жодного договору — ані оригіналів, ані копій — із зовнішньої економіки?!» — «Залишайся поки на заводі, дій за обставинами. Повноваження я тобі даю свої, — відповів Івченко. — Якщо виникне щось термінове, телефонуй. Але не часто! Ми через Київ спробуємо цих твоїх СБУшників притиснути».

Це була, звичайно ж, паніка. Рад ніколи ще не потрапляв у такі колотнечі, й найменше в житті йому хотілося б у них потрапляти. Йому завжди значно більше подобалося проводити попередню роботу, складати звіти й писати аналітичні записки, аніж чергувати ночами під кабінетами, стрибати через паркани, давати хабарі суддям, — словом, робити всі ті вчинки, які невблаганно випливають відразу ж після закінчення перемир’я між акціонерами.

— У рідному сіті великий шухер. — Женя повідомляла новини з явним задоволенням. — Ви нічого не чули про вбивство на Хіросімі?

— Де?!

— На Хіросімі. Так у нас називають недобудову біля міського парку. Там колись, ще за Союзу, планували побудувати великий льодовий палац, але так нічого і не побудували. Натомість залишився тільки занедбаний пустир й отакі височенні бетонні вежі, метрів по десять заввишки. Позавчора, у вівторок, з ранку в одній з них знайшли небіжчика. Задушений чоловік, підвішений за руки-ноги паралельно землі у самісінькій горловині вежі, немов колесований чи розп’ятий, наче зірка, навіть не знаю, як краще пояснити… Круки йому навіть очі встигли повикльовувати.