Він прибув туди, де кинув військо, повне непокою,-

Всі прибулого вітали щиро, з радістю бучною,

І тоді до Шермадіна вбігли з звісткою такою:

«Той приїхав, без якого втіха стала нам гіркою!»

Шермадін йому назустріч поспішив квапливим кроком

І вітав, ллючи від щастя сльози збуреним потоком,

Мовив: «Боже! Чи це пан мій, чи підпав я злим морокам?

Чи на тебе, на живого, я достоїн глянуть оком?»

Витязь низько уклонився, обійняв раба свойого:

«Слава богу, що не вмер ти від засмучення тяжкого!»

Всі вельможі поспішали шану виявить до нього.

І була бурхлива радість, і людей зійшлося много.

Юрби стали вкруг палацу і вітали урочисто;

Щоб на пана подивитись, позбиралося все місто.

Життєрадісний, він учту сам очолив особисто.

Мова людська не змалює їхніх забавлянь всіх чисто!

Розповів він Шермадіну, що зазнав, як звідси рушив,

Як знайшов-таки тужливця, хоч всі сили був напружив.

Щоб сльозу затамувати, він казав і очі мружив:

«Чи халупи, чи палаци - світ без нього осоружив!»

Раб повів йому, що сталось в місті за його правління:

«Про від'їзд твій цар не знає, бо таке твоє веління».

Лицар день прожив у місті, оглядав всі володіння,

А поїхав, як засяло вранці сонячне проміння.

Шермадін, відради вісник, сам зрадівши новині,

Поспішав сказать, що витязь вже у рідній стороні.

Бистро путь десятиденну лицар вимчав за три дні,

Щоб зустріти ту, що тьмарить сонця промені ясні.

Вість послав він: «Царю гордий, величайся у віках!

Маю в серці я до тебе обережність, шану й жах.

Я, про витязя нічого не дознавши, був би - прах,

Нині ж хочу все сказати, закінчивши щасно шлях».

Ростевану, що зморився од ваги державних справ,

Втішну звістку особисто Шермадін переказав:

«Автанділ вас хоче бачить - він знайшов, кого шукав».

Цар зрадів: «Я те дізнаюсь, що у господа благав!»

Раб пішов переказати й Тінатін, красі світил:

«Несучи приємну звістку, поспішає Автанділ».

Наче сонце, діва стала осявати весь окіл

І дала рабу, зрадівши, подарунки у наділ.

Рушив цар зустріти левня після мандрів небезпечних.

Автанділ не здивувався з дяки виявів доречних,-

Тепла зустріч звеселила їх, ласкавих і сердечних;

Був од щастя мов сп'янілий почет з царедворців ґречних.

Скочивши з коня, прибулець привітання склав Ростану,-

Цар йому своїм цілунком радість виявив і шану,

А тоді ввійшли, щасливі, у світлицю, пишно вбрану,

І раділи всі, зібравшись на цю зустріч довгождану.

Левень левів уклонився сонцю сонць, що сяло світло,-

Ніжним став кристал сліпучий, і лице з троянд розквітло,

Опромінившись ясніше, ніж небес високих світло.

Небо мати б діві домом, бо будинок - їй не житло!

Того ж дня бенкет почався, пишний, шумний, неманіжний.

Цар на витязя дивився, мов на сина батько ніжний,-

Личить їм: роса - троянді, блиск снігів - сивинці сніжній.

Роздали вони дарами скарб із перлів дивовижний.

Всі хмільні пішли додому - учта вщухла на сьогодні;

Вкупі з левнем залишились лиш особи верховодні.

Цар питав, а витязь повість про свої почав злигодні,

Про тужливця-чужоземця, про страждання благородні.

«Не дивуйтеся, що нині я зітхатиму невпинно,-

Лик і стан його сіяє, наче сонце, випромінно;

Хто його побачить, в того розум гасне неодмінно.

Леле, в'яне та троянда, гине в тернях безневинно!

Як людина терпить горе від жорстокої недолі,

То кристал стає шафраном, брость вкривають терня голі».

Автанділ згадав про нього і заплакав мимоволі,

Все, що знав од Таріела, розказав він їм поволі:

«Він живе в печері дикій, що від дивів одібрав,

І коханої служниця - з ним, як вірниця всіх справ.

Витязь, в шкуру тигра вбраний, зневажає злотоглав;

В нім огонь горить все дужче,- світ оцей він занедбав!»

Автанділ, кінчивши повість, мов звільнивсь од тяготи,-

Адже бачив сяйво сонця і добився до мети.

Слухачі його хвалили, що троянду зміг знайти:

«Це - хоробрість щонайвища; ще' до чого прагнеш ти?»

Тінатін же, все почувши, звеселилась поготів,

Цілий день була весела, не вщухала учта й спів.

У своїх покоях раптом лицар вісника зустрів,-

Просить, щоб прийшов до неї. Не сказать, як він зрадів!

Витязь став ласкавий, чулий, і за декілька хвилин

Йшов, блідий,- так лев полями йде між левами

один, Витязь світу, самоцвіття, непошкоджений рубін;

Та вже серце ради серця проміняв, сердечний, він.

На престолі сяло сонце, вкрите косами з агата,

Мов алое, що полите райським струменем Євфрата.

Щоб її вславлять, потрібна не моя бліда хвала та,-

Тільки річ афінян мудрих, велемовна і багата.

Діва левня привітала, речі мовила лагідні;

Повні радощів, обидва сіли поруч, наче рідні,

Милозвучно і поважно ведучи розмови гідні;

Каже: «Як знайшов чужинця і які ти стерпів злидні?»

Він сказав: «Коли людині вдоволить бажання світ,

То, мов день минулий, горя навіть згадувать не слід.

Я знайшов алое, світом рясно зрошуваний цвіт,

Лик трояндовий я бачив, та тепер той лик поблід.

Кипарис квітучий сохне у журбі на чужині,

Каже він: «Кристала серця не вернути вже мені!»

Я палаю через нього - горимо ми з ним в огні».

Лицар знов про Таріела повісті почав смутні.

Він повів про всі нещастя, що їх в мандрах поборов,

Він повів, як з ласки бога найжаданіше знайшов:

«Витязь світ і люд сприймає, наче звір, що кинув схов,-

Плаче й ходить він, шалений, із звір'ям поміж дібров.

Не дивуйся, що я можу вихвалять його повік!

Більш ніщо не до вподоби тим, хто бачив левня лик,

Бо від нього, мов од сонця, сліпне кожен чоловік.

Та шафран змінив троянду, лиш фіалки цвіт не зник!»

Все, що знав, що чув, що бачив, став він їй розповідати:

«Наче в тигра, в нього скелі та печери - замість хати.

З ним живе Асмат - ця діва вміє горе гамувати.

Ах, усіх живих на світі доля змушує ридати!»

Втишила почута повість мислі діви невгамовні,-

Зоресяйний лик царівні засвітивсь, як місяць вповні.

Запитала: «Що вгамує муки левня невимовні