У пана Міхала молода рука свербіла, він хотів показати, а заодно й довести, що українська шляхта найкраща, а князівським жовнірам немає рівних. Тому вони із паном Заглобою зумисне їздили шукати пригод до ленчицьких, вправних мечників, а найбільше їх цікавили поплічники князя Домініка Заславського, яких вони обидва особливо ненавиділи. Зачіпали тільки найзавзятіших рубак, овіяних міцною і непохитною славою, заздалегідь придумуючи зачіпки. «Ти, добродію, даси приключку, — казав пан Міхал, — а далі вже я втручуся» Заглоба, як вправний у фехтуванні й такий, що не боявся стати на герць із братом шляхтичем, не завше згоджувався, щоб йому допомагали, особливо у сутичках із заславцями, але якщо під руку підвертався ленчицький мастак, обмежувався образами. Коли ж шляхтич хапався за шаблю і викликав кривдника на герць, пан Заглоба казав: «Милостивий пане! Сумління моє забороняє мені вашу милость самому на вірну смерть прирікати; спробуй-но ліпше зітнутися із моїм синочком і учнем, бо я не певен, чи ти й його здолаєш». Після таких слів уперед виходив пан Володийовський зі своїми підкрученими вусиками, кирпатим носом і виглядом роззяви і, радий чи не радий був той, що кинув виклик, починав гарцювати, а позаяк і справді був мастак над мастаками, після кількох випадів зазвичай укладав супротивника.

Отакі вони собі із Заглобою придумували забави, які примножували їхню славу серед неспокійних відчайдухів і серед шляхти, особливо ж росла слава пана Заглоби, про якого казали: «Якщо учень такий, то яким же майстром має бути навчитель!» Одного тільки пана Харлампа Володийовському довгенько ніде знайти не вдавалося; він думав навіть, може, того назад у Литву чогось послали.

Так спливло майже шість тижнів, упродовж яких і громадські справи значно просунулися. Напружена боротьба між братами-кандидатами, усілякі заходи їхніх прихильників, хвилювання і надмірні пристрасті винюхувачів — усе минуло, майже не залишивши й сліду в пам’яті. Усі вже знали, що буде обрано Яна Казимира, бо королевич Карл поступився братові й доброхіть зняв свою кандидатуру. І дивна річ, багато що тут вирішив голос Хмельницького: усі сподівалися, що гетьман визнає владу короля, особливо такого, якого обрано згідно з його волею. І сподівання ці значною мірою справдилися.

Зате для Вишневецького, котрий ані на мить, як колись Катон, не переставав твердити, що запорозький Карфаген має бути знищено, такий поворот подій був новим ударом. Тепер реальністю стали перемови. Князь, щоправда, розумів: вони або відразу зайдуть у безвихідь, або невдовзі будуть зірвані волею обставин, і князь у майбутньому передбачав війну, але його огортала тривога при думці за її результат. Після перемов узаконений у правах Хмельницький стане ще сильнішим, а Річ Посполита — слабшою. І хто поведе її війська супроти такого уславленого полководця, як Хмельницький? Як тут не чекати нових поразок, нових розгромів, що вичерпають останні сили?

Князь не тішив себе надією і знав, що йому, найревнішому прихильникові Карла, не віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії — його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, — тому й потерпав незмірно.

Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву — але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб’язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.

Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:

— Поїдеш, добродію, через Бабиці й Аипків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.

Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.

— Ну що, братику, попався! — вигукнув він. — Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! — крикнув він своїм супутникам, — почекайте-но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.

Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.

— Бог свідок, що я не ховався, — сказав він, — і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.

— Пане Міхале, — прошепотів Заглоба, — не забувай: ти у службі їдеш!

— Пам’ятаю, — буркнув Володийовський.

— Ставай! — верескнув Харламп. — Милостиві панове! Я пообіцяв оцьому парубійкові, оцьому молокососові пообтинати вуха — і пообтинаю, не будь я Харламп! Пообтинаю обидва, слово честі! Тож будьте свідками, милостиві панове, а ти, парубійку, ставай!

— Не можу, Богом присягаюсь, не можу! — відповів Володийовський. — Потерпи хоч кілька днів!

— Як це не можеш? Перепудився? Якщо ти негайно не станеш, я тебе так розмалюю, що свої не впізнають. Ах ти скорпіон, ах ти дрантя! Ставати поперек дороги вмієш, напакостити вмієш, а як відповідати — не можеш?

Тут утрутився пан Заглоба.

— Здається мені, добродію, що ти трохи причмелений, — сказав він Харлампові. — Дивись, аби тебе цей скорпіон не вжалив, бо тоді вже ніякі примочки не поможуть. Тьху, дідько б тебе взяв, невже не бачиш, що офіцер у службових справах їде? Поглянь на оцей візок із грішми, які ми у полк веземо, і зрозумій, голово капустяна, що, призначений охороняти скарбницю, офіцер цей своєю особою не розпоряджається і на герць із тобою стати не може. Хто цього не розуміє, той телепень, а не жовнір! Ми під воєводою руським служимо і не таких, як ваша милость, побивали, та сьогодні не можна. А це від нас не втече.

— Це правда, вони ж із грішми їдуть, не можна їм, — озвався один із Харлампових товаришів.

— А що мені до їхніх грошей! — кричав невгамовний пан Харламп. — Нехай виходить на герць, бо інакше всіх у колошкаю.

— Сьогодні я не можу битися, але даю слово рицаря, — мовив пан Міхал, — що через три-чотири дні, як тільки впораюся зі службовими справами, вийду, куди схочете. А якщо вас, добродії, не вдовольнить моя обіцянка, я накажу по вас стріляти, бо думатиму, що не зі шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками маю справу. Вибирайте, чорти б вас узяли, бо я не маю часу тут із вами розводитися!