Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.

— Ну вже дай попуст, — казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.

Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во— лодийовського, сказав:

— То даєш слово, що вийдеш на герць?

— Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.

— Тут у Бабицях гостей до смутку, — сказав Харламп, — коли б не трапились якісь impedimenta[32] Нехай краще поряд, у Липкові — там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.

— А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? — передбачливо поцікавився Заглоба.

— Ні, навіщо! — відповів Харламп. — Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero[33], прибудете без драгунів.

— Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, — відповів пан Міхал, — а у нас так не заведено.

— Тоді через три дні, у суботу, в Липкові? — сказав наостанку Харламп. — Зустрінемося біля корчми, а тепер — із Богом!

— Із Богом! — відповіли Володийовський і Заглоба.

І супротивники мирно роз’їхалися.

Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.

— Скажи, жидку, а тутешній пан удома? — спитав у корчмаря Заглоба.

— Він у місті.

— А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?

— У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі[34] — Багатий пан із прислугою та кіньми.

— А чому він не заїхав у садибу?

— Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.

— А може, це Харламп? — мовив Заглоба.

— Ні, — відповів Володийовський. — Він мав бути після обіду о другій.

— Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.

— З чого б це!

— Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?

— Сьогодні приїхав, двох годин немає.

— А не знаєш, звідки він?

— Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.

— А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?

— Хто його знає?

— Піду побачу, — повторив Заглоба, — може, хтось знайомий.

І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:

— Милостивий пане, можна зайти?

— А хто там? — озвався ізсередини голос.

— Свої, — відповів Заглоба, прочиняючи двері. — Даруйте, добродію, може, не вчасно? — додав він і просунув голову в кімнату.

І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.

— Що з тобою, добродію? — спитав Володийовський.

— Господи милосердний, тихо! — сказав Заглоба. — Там… Богун!

— Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?

— Там… Богун!

Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.

— Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?

— Богун! Богун!

— Не може бути!

— Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!

— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?

— Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.

— А він тебе, ваша милость, бачив?

— Не знаю, здається, ні.

У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.

— Ей, жидку! — тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. — Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?

— Нема, тільки через цю кімнату.

— Кушелю! Під вікно! — прошепотів пан Міхал. — О, тепер він од нас не втече!

Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав Володийовський. — Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.

— Та це я від здивування не можу прийти до тями! — відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком — нехай Богун боїться!»

І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.

— Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!

— Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?

— Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.

— Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!

— Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.

— Харламп із двома приїде — буде нас шестеро! Годі!.. Цить!

Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.

Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, — та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.

Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.

Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.

— Жиде, — сказав раптом Богун, — далеко звідси до Заборова?

— Не далеко, — відповів жид. — Ваша милость зараз їде?

— Так, зараз, — мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.

— Дозвольте! — пролунав Заглобин голос.

Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.

— Чого тобі, добродію? — спитав коротко.

— Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?

— Авжеж! — різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.

— Як здоров’ячко? — поцікавився Заглоба. — Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.

— А ти, добродію, шкодував про це?

— Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали — компанія саме підспіла. — Тут пан Заглоба показав на Володийовського. — Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.

— Годі! — крикнув, раптово підвівшись, пан Міхал. — Я тебе заарештую, зраднику!

— Це ж за яким таким правом? — поцікавився отаман, гордо підводячи голову.

— Бо ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав!

— А ти, добродію, що за один?

— О! Відрекомендовуватися тобі я не буду, все одно ти від мене нікуди не дінешся!

— Побачимо! — відрізав Богун. — А відрекомендовуватися і я б не став тобі, добродію, якби ти мене як рицар на герць викликав, та оскільки ти арештом погрожуєш, то я тобі скажу: ось лист, який я від гетьмана запорозького до королевича Казимира везу, але, не заставши його в Непоренті, у Заборів до нього їду. Ну, як тепер ти мене заарештуєш?