— Тут ЦРУ?

— Так, сер. Директор Сато прибула майже відразу після інциденту.

— Чому? — спитав Беламі з вимогливою ноткою в голосі.

Нуньєс знизав плечима. «Наче мені хтось пояснюватиме».

Беламі широким кроком попрямував до ескалаторів.

— Де вони?

— Вони щойно подалися до нижніх поверхів, — поквапився охоронець слідком за ним.

Беламі стривожено озирнувся.

— До нижніх поверхів? Чому?

— Узагалі-то, я не знаю. Просто щойно почув по радіо.

Беламі пришвидшив крок.

— Проведіть мене до них негайно.

— Слухаю, сер.

Коли вони вдвох поквапливо перетинали широкий зал, Нуньєсу в око впав великий золотий перстень на руці у Беламі.

Нуньєс витяг радіо.

— Я сповіщу шефа, що ви спускаєтесь.

— Ні. — В очах у Беламі зблиснув злобний вогник. — Я волів би прийти без попередження.

Цього вечора Нуньєс уже зробив кілька серйозних помилок, тож, якщо він не попередить шефа Андерсона про прихід Архітектора, це стане його останньою помилкою.

— Сер, — збентежено почав він. — Гадаю, шеф Андерсон хотів би...

— А вам відомо, що роботодавець містера Андерсона — я? — відрізав Беламі. Нуньєс кивнув. — Тому я вважаю, що він хотів би дослухатися до моїх побажань.

РОЗДІЛ 34

Триш Дюн вийшла до вестибюля — і здивовано витріщилася. Гість, що там сидів, і близько не був схожий на педантичних, вдягнених у фланелеві костюми науковців, які зазвичай входили до цього приміщення, — докторів антропології, океанографії, геології та інших галузей науки. Навпаки: лікар Абадон у прекрасно скроєному костюмі скидався на аристократа. Він був високий, широкоплечий, із чудовою засмагою на обличчі, а бездоганно причесане русяве волосся наштовхувало Триш на думку, що цей чоловік частіше бував у салонах краси, аніж в лабораторіях.

— Ви лікар Абадон, наскільки я розумію? — спитала Триш, простягаючи руку.

Чоловік на мить завагався, але потім взяв її пухкеньку руку у свою широку долоню.

— Вибачте, а ви...

— Я Триш Дюн, — відповіла вона. — Асистентка Кетрін. Вона попрохала мене провести вас до її лабораторії.

— А, тепер зрозуміло. — І лікар Абадон посміхнувся. — Приємно познайомитися, Триш. Вибачте, якщо вам здалося, наче я знітився. Я чомусь гадав, що Кетрін цього вечора буде тут сама. — І він махнув рукою в коридор. — Але я цілковито до ваших послуг. Ідіть вперед, а я за вами.

Хоча гість швидко оговтався, Триш встигла помітити вираз розчарування в його очах. Тепер вона зрозуміла, чому її начальниця раніше нічого не розповідала про лікаря Абадона. «Мабуть, тут намічається роман». Кетрін ніколи не обговорювала з нею своє приватне життя, але відвідувач був привабливим і добре доглянутим, він був молодшим за Кетрін, але, безсумнівно, походив з її світу багатства та привілеїв. Та хоч які б там плани лікар Абадон не вибудовував на сьогоднішній вечір, Триш у ці плани точно не вписувалася.

На контрольно-пропускному пункті вестибюля самотній охоронець швидко зняв навушники, і Триш почула в них ревіння стадіону — гра за участю «Червоношкірих» була в розпалі. Охоронець звично перевірив лікаря Абадона металевим детектором і видав йому тимчасову перепустку.

— Хто виграв? — люб'язно поцікавився гість, виймаючи з кишені мобільний телефон, якісь ключі та запальничку.

— «Червоношкірі» — на три очки, — радо відгукнувся охоронець. — Гра — просто супер!

— Невдовзі прибуде містер Соломон, — сказала Триш охоронцеві. — Коли він з'явиться, передайте йому, будь ласка, що ми чекаємо на нього в лабораторії.

— Неодмінно передам. — Коли вони проходили повз нього, охоронець із розумінням підморгнув. — Дякую, що попередили. Буду вдавати, що пильно несу службу.

Це зауваження Триш зробила не лише на догоду охоронцю, а й для того, щоб нагадати лікареві Абадону, що не лише вона заважатиме його приватній зустрічі з Кетрін.

— А як ви познайомилися з Кетрін? — спитала Триш, поглянувши на загадкового гостя.

Лікар Абадон ніяково хихикнув.

— О, та це довга історія. Ми разом працювали над однією проблемою.

«Зрозуміло, — подумала Триш. — Це мене не стосується».

— Яка дивовижна споруда! — зауважив лікар Абадон, озираючись довкола, коли вони йшли довжелезним і широким коридором. — Якщо чесно, я тут вперше.

Його бадьорий та невимушений тон із кожним кроком ставав дедалі приязнішим, і Триш завважила, що гість швидко призвичаюється у незнайомому місці. У яскравому світлі коридорних ламп вона помітила, що засмага на обличчі гостя є штучною. «Дивно». Та Триш облишила про це думати і в загальних рисах розповідала лікареві Абадону про роботу і основні функції Центру технічної підтримки, не лишаючи поза увагою різні блоки та їхній вміст.

Візитер був вражений почутим.

— Схоже, ваш заклад — це печера скарбів із безцінними експонатами. Взагалі-то, я очікував, що тут охорона на кожному кроці.

— У цьому немає потреби, — відповіла Триш, кивнувши на низку схожих на риб'ячі очі лінз високо вгорі. — Охорона у нас автоматизована. Кожен дюйм цього коридору відстежується камерами двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень, а цей коридор є немовби хребтом нашого приміщення. З нього не можна потрапити до жодного приміщення без картки-ключа та пін-коду.

— Ефективно у вас камери використовуються.

— Постукайте по дереву — у нас іще не було жодної крадіжки. До того ж хто такий музей стане грабувати? На чорному ринку немає великого попиту на зниклі різновиди китів, ескімоські каяки або туші гігантських кальмарів.

Лікар Абадон захихотів.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Найбільшу небезпеку становлять для нас гризуни та комахи. — Триш пояснила, що захист будівлі від нашестя комах здійснюється шляхом замороження всього сміття і його утилізації на території Центру, а також завдяки такій архітектурній деталі, як «мертва зона» — негостинному проміжку між подвійними стінами, котрий оточував увесь комплекс, немов футляр.

— Неймовірно, — вирвалося у гостя. — А де ж розташована лабораторія Кетрін та Пітера?

— У блоці номер п'ять, — пояснила Триш. — Аж у кінці цього коридору.

Раптом Абадон зупинився і різко крутнувся праворуч, до маленького вікна,

— Боже правий! Ви лишень погляньте — що це таке?

Триш розсміялася.

— А, та це блок номер три. Він називається Мокрий блок.

— Мокрий? — перепитав Абадон, притиснувшись обличчям до скла.

— Бо в ньому понад три тисячі галонів рідкого етилового спирту. Пам'ятаєте, я вам казала про тушу гігантського кальмара?

— Так оце — кальмар?! — Гість на мить відвів погляд од вікна і отетеріло витріщився. — Ото махина!

— Це самка виду Architeuthis, — пояснила Триш. — Вона понад сорок футів завбільшки.

Лікар Абадон, заворожений виглядом кальмара, здавалося, прикипів поглядом до віконця. Дорослий чоловік на мить здався Триш маленьким хлопчиком, що видивляється цуценятка у вітрині зоомагазину. Минуло кілька секунд, а він і досі стояв, тоскно дивлячись крізь скло.

— Ну гаразд, гаразд, — озвалася нарешті Триш і, розсміявшись, вставила в щілину картку і набрала пін-код. — Ходімо, я покажу вам кальмара.

Зробивши крок у тьмяний світ блоку номер три, Малах швидко кинув погляд на стіни — чи не було там камер стеження. Маленька й пухкенька асистентка Кетрін щось заторохтіла, розповідаючи про екземпляри, що зберігалися в цій кімнаті. Та Малах її не слухав. Гігантські кальмари його взагалі не цікавили. Наразі його цікавило одне: як скористатися цим затемненим віддаленим приміщенням, щоб розв'язати несподівано виниклу проблему.

РОЗДІЛ 35

Ленґдонові ще ніколи не доводилося ступати такими крутими сходами, як ті, що вели до підземелля Капітолію. Його дихання пришвидшилося, а груди стиснуло. Повітря тут було холодне й вологе, і Ленґдону на мить пригадалися схожі сходи, якими йому довелося спускатися кілька років тому до ватиканського некрополя. До міста мертвих.