Ця таємниця криється всередині...

Ці останні слова Кетрін відлунили у глухій тиші його домовини.

Ця таємниця криється всередині...

Дивно, але професор пригадав, що саме ці слова він чув багато разів раніше.

«Ця таємниця криється... всередині...»

Йому здалося, що навіть у такий відчайдушний момент древні таємниці глузують з нього. Фраза «Ця таємниця криється всередині» була основним постулатом цих древніх таємниць, який спонукав людину шукати Бога не в небесах угорі, а всередині самого себе. Ця таємниця криється всередині. Саме таким було послання всіх великих учителів-містиків.

«Царство Небесне — всередині вас самих», — казав Ісус Христос.

«Пізнай себе», — казав Піфагор.

«Ви не знаєте, що ви — боги», — стверджував Гермес Трісмегіст.

І цей список можна продовжувати без кінця...

Всі містичні вчення всіх століть намагалися донести цю саму думку. Ця таємниця криється всередині. Та людство спрямовувало погляди в небеса, сподіваючись побачити там лик Божий.

Однак ця думка стала зараз для Ленґдона найвищою іронією. Бо саме цієї миті, коли його обличчя було повернуте до небес, як і обличчя тих сліпців, що жили до нього, Роберт Ленґдон зненацька побачив світло.

Здогадка уразила його як блискавка.

Ця таємниця

криється всередині Ордена

Франклін-сквер, вісім

Він усе враз зрозумів.

Напис на горішньому камені раптом набув кришталево прозорої ясності. Всю ніч його значення дивилося йому прямо у вічі. Текст на горішньому камені, як і на масонській піраміді, являв собою символон, тобто розбитий на частини код. Значення напису на горішньому камені було приховане настільки просто, що Ленґдон не розумів, як вони з Кетрін не помітили його раніше.

Та найбільше вражало те, що напис на золотій пірамідці і справді пояснював, як слід розшифровувати символи на основі піраміди. Це було так просто! Пітер Соломон мав рацію: цей золотий горішній камінь виявився могутнім талісманом, що мав здатність витворити порядок з хаосу.

Ленґдон почав гепати у ляду й кричати.

— Я здогадався, я здогадався!

Піраміда, що висіла над ним, гойднулася і відпливла геть. І знову з'явилося лячне татуйоване обличчя, і його скажені очі уп'ялися в професора крізь маленьке вікно.

— Я розв'язав загадку! — закричав Ленґдон. — Випустіть мене!

Коли татуйований звір заговорив, професор із заповненими водою вухами не почув нічого. Однак очі помітили, як губи поневолювача промовили єдине слово:

— Розкажи.

— Розкажу! — відчайдушно заволав Ленґдон, бо вода вже почала заливати йому очі. — Випустіть мене! Я все поясню! Це дуже просто!

Губи татуйованого чоловіка знову ворухнулися.

— Розкажи... бо помреш.

Вода вже заповнила майже увесь ящик, і залишався тільки останній дюйм повітря. Ленґдон закинув голову назад, щоб утримати рот над поверхнею води. При цьому тепла рідина залила йому очі і закрила зір. Вигнувши спину, професор притис рот до плексигласового вікна.

І Роберт Ленґдон, якому повітря залишалося на якихось кілька секунд, розповів про секрет дешифрування масонської піраміди.

Коли він скінчив говорити, вода зімкнулася над його ротом. Ленґдон інстинктивно зробив останній вдих і міцно стис губи. За мить вода покрила його повністю, досягши верху домовини і розтікшись по плексигласовому вікну.

«Йому вдалося це, — збагнув Малах. — Ленґдон вирахував, як розкрити секрет піраміди».

Відповідь була такою простою. Такою очевидною.

А за вікном занурене обличчя Роберта Ленґдона дивилося на нього широко розплющеними, сповненими благання очима.

Малах похитав головою і повільно проказав губами кілька слів:

— Дякую, професоре. А тепер насолоджуйтеся потойбічним життям.

РОЗДІЛ 103

Як чоловік, що серйозно займався плаванням, Роберт Ленґдон часто думав — що відчуває людина, яка тоне? А тепер він збагнув, що йому доведеться пізнати це на власному досвіді. Він був здатен затримувати дихання довше, аніж звичайні люди, але вже почав відчувати реакцію свого тіла на відсутність повітря. У його крові накопичувався двоокис вуглецю, спричиняючи інстинктивне бажання вдихнути. «Не дихай!» Та з кожною секундою сила дихального імпульсу зростала. Ленґдон знав, що дуже скоро настане момент, який називався точка зламу затримки дихання. То був критичний момент, коли людина вже нездатна довільно затримувати дихання.

«Розкрий ляду!» Ленґдонові інстинктивно захотілося знову гепати в стінки ящика, але він добре знав, що не можна марнувати дорогоцінного кисню. Все, що він міг тепер робити, — це дивитися крізь каламутну воду поверх себе і сподіватися. Зовнішній світ звівся до розпливчастого клаптика світла в плексигласовому вікні. Великі м'язи почало пеком пекти — то починалася гіпоксія.

Раптом над ним з'явилося гарне примарне обличчя і прикипіло поглядом до нього. То було обличчя Кетрін; її правильні риси крізь пелену води здалися зовсім нереальними. Їхні очі зустрілися крізь товщу води та скла, і на мить професорові здалося, що він урятований. «Кетрін!» Та раптом він почув її крики — то були крики на смерть переляканої людини — і здогадався, що її міцно тримає поневолювач. Татуйована потвора хотіла, щоб Кетрін стала свідком того, що зараз мало статися.

«Вибач мені, Кетрін...»

У цьому зловісному темному ящику, Ленґдон, поглинутий водою, щосили намагався збагнути, що це — його останні моменти життя. Невдовзі його більше не буде... все, ким він був та міг стати, — все це скоро закінчиться. Коли помре його мозок, всі спогади, що зберігалися в сірій речовині, разом із набутими знаннями, — все це щезне у вирі хімічних реакцій.

І цієї миті Ленґдон збагнув власну нікчемність у величезному всесвіті. Такого самотнього та принизливо-смиренного відчуття він іще ніколи не знав. І став майже із вдячністю чекати, коли настане точка зламу затримки дихання.

І цей момент настав.

Легені Ленґдона витіснили свій відпрацьований вміст і стислися, радісно готуючись до такого бажаного вдиху. Однак він протримався ще кілька миттєвостей. Своїх останніх миттєвостей. А тоді, як людина, що більше не може тримати руку на гарячій плиті, він віддався на волю долі.

Рефлекс узяв гору над здоровим глуздом.

Його губи розкрилися.

Його легені розширилися.

І в них хлинула вода.

Біль, що пронизав йому груди, виявився жахливішим, аніж Ленґдон міг собі уявити. Вода увірвалася в легені як потік вогню. За мить біль стрельнув у черепну коробку, і йому здалося, що її розчавлюють велетенськими обценьками. У вухах прогримів грім, і крізь нього почувся несамовитий крик Кетрін Соломон.

Блиснуло сліпуче світло.

І настала темрява.

Роберт Ленґдон пішов у небуття.

РОЗДІЛ 104

«Кінець».

Кетрін Соломон кинула кричати. Ставши свідком смерті Ленґдона під водою, вона впала в ступор; страх та відчай паралізували її. За плексигласовим вікном порожні очі Ленґдона безтямно дивилися в простір. На обличчі застиг вираз смутку й болю. З рота вирвалися останні малесенькі бульбашки повітря, а потім, неначе згодившись віддати Богові душу, гарвардський професор почав повільно опускатися на дно контейнера... і поступово зник під водою.

«Все. Його нема». Кетрін оніміло заклякла.

Татуйований чоловік простягнув руку і з безжальною діловитістю, наче завершуючи якусь тривіальну справу, затулив маленьке віконце, закривши в ящику труп Ленґдона.

А потім, як і не було нічого, посміхнувся до Кетрін.

— Ну що — ходімо?

Не чекаючи відповіді, він перекинув через плече її заціпеніле від горя тіло і поніс із кімнати. Кількома розмашистими пружними кроками мучитель переніс Кетрін у дальній кінець залу, до просторого приміщення, залитого червонувато-пурпуровим світлом. Кімната відгонила чимось схожим на ладан. Підійшовши до квадратного стола в центрі приміщення, він безцеремонно скинув її спиною униз так, що у Кетрін аж дух забило. На дотик поверхня стола була шорсткою й холодною. «Це що — камінь?»