Дружина Котельника охоче пояснила, звідки взялась коробка: купила в жінки, яка й раніш приносила «цікаві» речі. Кличуть її Марфуша, немолода, одягається у все темне, на голові чорна хустка. Про свій прихід ніколи не попереджає.

Гарненька біла коробка із зображенням чорного кота на кришці стала у великій пригоді карному розшуку.

Працівники розшуку прийшли до висновку, що пудра могла потрапити з Франції лише контрабандним шляхом через один з морських портів.

Після тривалого і пильного спостереження вдалося встановити, що якийсь Гнат Гуровий щомісяця, а то й двічі на місяць, одержує посилки з Енська.

Почали перевіряти особу Гурового. Виявилося, що довір'я вона не викликає.

Колись Гуровий був «мурашківцем». «Мурашківці» — одна з найбільш фанатичних релігійних сект.

У тридцятих роках на Волині якийсь Іван Мурашко від імені господа бога оголосив себе «Іллею-пророком» і «ангелом завіту». Підстави для цього, за словами Мурашка, були такі. Якось прогулюючись по полю, він, Мурашко, зустрів жінку. Чи то з несподіванки, чи то з якихось інших причин жінка «помертвіла». З «помертвілої» почувся голос Христа. Віщав він три доби, а Мурашко акуратно все це записував. Нарешті, Христос замовк, і жінка «воскресла».

Ця безглуздо-фантастична історія лягла в основу «мурашківської віри», яка ще й досі подекуди збереглася в нашій країні.

Особливо по-варварськи ставляться «мурашківці» до жінок. «Сестрам», які вступають у секту, роблять на спині хрестоподібний надріз бритвою. Кров жертви збирають у пляшку, змішують з водою і хрестять нею новонароджених, звичайно, за добру плату, перетворюючи людську кров на гроші. Першою удостоїлась «накладення хреста» Любов Ішенко. За це вона дістала. титул «матері Сіону», і коли Мурашко, наторгувавши за кров чималу суму, втік в Аргентіиу, «мати Сіону» залишилась на чолі секти, разом з призначеними нею «апостолами», агітуючи віруючих чекати «царства Сіону».

У роки війни Гнат Гуровий невідомо як опинився на Херсонщині, в далекому селі, і утворив там секту «мурашківців». Йому пощастило втягти в свої тенета кілька жінок, які дбали про «пастиря», і Гуровому жилося мов у бога за пазухою.

Але от почали повертатися додому фронтовики. Жоден з них не схвалив релігійного захоплення своєї дружини.

Законним порядком вплинути на Гурового було клопітно, та вони й не хотіли вплутувати закон у свої родинні справи. Просто якось увечері до хати, де був на квартирі Гуровий, ввійшли два чоловіки і запропонували йому до ранку забратися з села. Дивлячись на їхні обличчя, на солдатські ордени, медалі і нашивки за поранення, які вони дістали в боях, Гуровий зрозумів, що сперечатися на цей раз не тільки марно, але й небезпечно.

«Бесіда» з колишніми фронтовиками так вплинула на Гурового, що з Херсонщини, заїхавши на короткий час в Енськ, він метнувся аж у Новосибірськ. Жив тут тихо і смирно, працював банщиком. Але про справжні заробітки Гурового стало відомо тільки останнім часом, коли дізналися, що до нього одна за одною надходять посилки із зворотною адресою: «Енськ, Гоголя, 4, квартира 9. П. Т. Малов», а він так само регулярно надсилає великі суми в Енськ до запитання на ім'я. П. Т. Капрова.

Зібравши всі необхідні дані і зачекавши поки Гуровий одержить чергову посилку, карний розшук зажадав від прокурора санкції на обшук.

У брудній, темній комірці, яку займав Гуровий, знайшли на сто двадцять тисяч карбованців різних закордонних речей. Як потім з'ясувалося, Гуровий і тут зумів знайти двох мракобісок і утворити з ними щось на зразок нової «релігійної секти». За його дорученням Саша і Марфуша збували товар.

А коли працівники карного розшуку підняли мостини в коридорі Гурового, то виявили «товар» уже іншого гатунку. Дбайливо загорнуті в клейонку, там лежали п'ять брошур «За що моляться «слуги сьомого дня». На титульній сторінці було зазначено, де вони друкувалися: «Бруклін, Нью-Йорк, США».

Гуровий розповів, що речі він справді одержав посилками від знайомого з Енська, а звідки взялися брошури — пояснити відмовився. «Не знаю, я їх туди не клав», відповідав він. Слідчий зауважив, що на клейонці, в яку загорнуті брошури, залишилися відбитки пальців Гурового. Тоді колишній «мурашківець» вигадав нову версію: брошури надіслано поштою невідомо ким, він, Гуровий, злякався, нікому їх не показав і заховав. Цю байку він повторював з тупою упертістю.

Шукали й спільників Гурового, що постачали йому закордонні речі. Як і передбачали працівники карного розшуку, зворотна адреса на посилці виявилася фальшивою — ніякий Малов на вулиці Гоголя не жив, і взагалі Малових з ініціалами П. Т. в Енську не знайшлось. Але от гроші, частку виручки за продане, на фальшиву адресу Гуровий посилати, звичайно, не міг. Одержувала їх цілком реальна особа — П. Т. Капров.

Почали стежити за Капровим. І тоді сталася подія, яка й завершила всю цю досить складну історію.

Якось надвечір на одній з вулиць Енська, недалеко від порту, стояв моряк. Він був добре п'яний. Тримаючи в руках піджак яскравого модного кольору, моряк безперестану повторював: «Купійт! Купійт! Три сто рублз!» Час від часу він ляскав себе пальцем по горлу, інтернаціональною мовою жестів показуючи, для якої мети потрібні «три сто рублз».

Поведінка моряка нікого не дивувала. Після звільнення від гітлерівців Енськ усе частіше відвідували іноземні судна. І екіпажі дістали у місцевого населення зневажливе прізвисько «барахольників». Деякі моряки просто на вулицях продавали всякий дріб'язок, привезений з-за кордону.

З півгодини заклики купити піджак лишилися марними, перехожі не звертали на них уваги. Тільки якась жаліслива бабуся зауважила: «Ось вона, горілка, до чого доводить. З себе продає… Кажуть, гіпнозом від неї тепер лікують», і пішла своєю дорогою.

Моряк почав хрипнути, але все ще не переставав повторювати своє «купійт», хоч уже й не так бадьоро, як досі. Коли, здавалось, іноземець уже остаточно втратив надію продати піджак, до нього підійшов благообразний літній чоловік, помацав, уважно оглянув річ. Сторгувалися швидко.

Не встиг чоловік відійти й півквартала, як його зупинили, попросили пред'явити документи.

Замість документів чоловік вихопив новенький пістолет системи «Вальтер» і вистрілив. Працівник карного розшуку, який не чекав такої спритності від благообразного дідка, ледве встиг ухилитися од кулі. Товариш його вибив з руки невідомого пістолет. Злочинець кинувся тікати. На його шляху трапився випадковий перехожий, який і ухопив його за барки. Як потім з'ясувалося, цим злочинцем був Капров.

Тільки розпоровши підшивку купленого піджака, працівники карного розшуку зрозуміли, якої помилки допустилися, не затримавши разом з «покупцем» і «продавця». Їх зустріч була заздалегідь підстроєна, в піджак були вшиті листівки і брошури, надруковані в Брукліні.

… Усе це сталося майже в той самий час, коли Воробйов розшукував раптово зниклого Ситника…

Отець Іваньо мав невеликий будиночок з садом і жив самотньо. Знайомства свого нікому не нав'язував, але й сусідів не цурався. Особливо охоче священик проводив час у товаристві дітей.

Вечорами діти часто збирались у нього в садку, і отець Іваиьо розповідав їм настільки ж цікаві, наскільки й спасенні історії про пригоди місіонерів у далеких країнах.

Люб'язністю в обходженні і різними дрібними послугами отець Іваньо зумів подолати серед мешканців маленької вулиці, де стояв його будиночок, ту недоброзичливість, яка глибоко вкоренилася в свідомості простих людей цього краю у відношенні до уніатських священиків — вірних слуг Ватікану. Звичайно, до служителів уніатської церкви нові знайомі отця Іваиьо загалом не змінили свого ставлення, але для нього робили виняток.

Навіть старий ворог церковників, запеклий безбожник Андрій Вершило визнавав, що отець Іваньо не підходить під загальну мірку. «Якийсь несправжній піп, — казав він, — горілки не п'є, ключниці не тримає… Живе тихо, якщо не в церкві служить, то в садку своєму порпається або дітям казки розповідає…»