На жаль, такими ж безуспішними лишалися й розшуки Ситника. У кімнаті зниклого під час обшуку не знайшли ні документів, ні грошей. Ця обставина привернула до себе увагу Воробйова. Після того, як Ситника не стало, до обшуку ніхто в його кімнату не заходив. Отже, гроші й документи Ситник узяв з собою, вирушаючи в останню поїздку за місто. Але і в заміській оселі їх не знайшли. Куди ж вони поділися? Навіщо їх Ситник брав із собою, коли їхав за місто? Скільки в нього було грошей? Взагалі, на які кошти жив Ситник? Адже він ніде нё працював. Може, він зв'язаний із злочинцями?

Знайти відповідь на деякі із цих запитань допомогла Марія Василівна — сусідка Ситника.

— І нізащо не догадаєтесь, — сказала вона. — Така історія дивна. Семен Григорович під час війни в якомусь іноземному місті знайшов коробку з голками до швейних машин. Нічого про неї ні командирові, ні товаришам не сказав і забрав з собою. А голок там було тисячі.

— Розумію, — кивнув Воробйов. — Знахідку свою зберіг і, повернувшись на батьківщину, почав торгувати голками.

— Не сам. Він їх базарним спекулянтам збував, а ті вже далі. Всі як є розпродав, великі гроші виручив.

— Авжеж, якщо в коробці були тисячі голок, а товар це дефіцитний. По карбованцю-півтора продати й то… А звідки ви довідалися про всю цю історію, Маріє Василівно? Чи не пусті це часом плітки?

— Від нього й довідалась. Якось Семен Григорович прийшов напідпитку, чай на кухні заходився гріти, і я там якраз була. Слово за словом, та й розбалакалися. Правда, він потім жалкував, мабуть, що був такий відвертий. Другого ранку спеціально до мене в кімнату зайшов і попросив: «Ви вчорашнього нікому не передавайте, бо ж невідомо, як на це можуть подивитись, я офіціально живу на пенсію інваліда Вітчизняної війни…» Взагалі Семен Григорович був трохи чудною людиною. Не злий начебто, а відлюдний, сумний. Якось, теж на кухні, ми розмовляли, він і каже: «Нещаслива випала мені доля. Ні сім'ї у мене, ні справи улюбленої і взагалі нічого, наче осторонь життя стою». Може, тому він і похмурий був, і дратівливий дуже…

Ця розповідь допомогла Воробйову ясніше уявити собі вдачу Ситника, але конкретних відомостей не дала.

Тоді Воробйов спробував ще один засіб. Він порадився з товаришами, які займалися боротьбою з спекуляцією, і, за їх рекомендацією, звернувся до одного ув'язненого на прізвище Зіньковський.

Зіньковський, маленький, верткий чорноволосий чоловічок, таємниці із своїх комерційних махінацій не робив. Так, були голки до швейних машин. Так, купував по півтора карбованця за штуку, а продавав по два. Скільки продав? Багато, з півтисячі. Де брав? На товкучці підійшов чоловік і запропонував узяти відразу партію. Який чоловік? Звичайний. Здасться, білявий чи чорнявий або русявий. Для Зіньковського зовнішність ні до чого, він не дівчина…

На цьому коло зімкнулося. Жодних ясніших даних Воробйов не одержав.

Якщо Ситник розпродав голки хоча б по півтора карбованця, то в нього зібралася чимала сума. А грошей після нього не лишилось і копійки. Де вони? Де він взагалі зберігав свої гроші?..

Звичайно злочинці ощадкасами не користуються. Але ж Ситник не був злочинцем в повному розумінні слова, у всякому разі злочинцем-професіоналом.

Воробйов зробив офіціальний запит у найближчу до Привокзального провулка ощадкасу, потім у другу. Відповідь прийшла зовсім несподівана. Виявилося, що у нього є кілька іменних вкладів у різних ощадкасах, а не так давно три з них він зробив вкладами на ім'я пред'явника.

— Чи одержано вже гроші? — ледве приховуючи тривогу, спитав Воробйов.

Працівник управління ощадкас, у кабінеті якого йшла розмова, подивився на картку, що лежала перед ним.

— Поки що тільки з двох книжок, на загальну суму сто двадцять одна тисяча триста сорок два карбованці вісімдесят три копійки.

— Дякую! — похмуро сказав Воробйов. — Дякую!

Він був сам не свій від злості ї досади. Втратити таку нагоду! Чому б не подумати про ощадкасу раніше!

Трохи охолонувши, Воробйов почав міркувати спокійніше.

Насамперед треба було розгадати, чому Ситник перевів свої гроші з іменного вкладу на пред'явницький. Адже такий вклад може одержати з ощадкаси кожний, кому він передасть ощадну книжку і контрольний талон до неї. То, може, гроші і є причиною всього? Може, хтось силою, обманом, хитрощами примусив Ситника перевести гроші на пред'явника, а потім забрав їх — сума чимала, понад сто тисяч карбованців. Може, Ситника вже немає в живих?.. Це здавалося дуже правдоподібним — убили заради грошей, труп сховали… Але Воробйов добре знав, що найправдоподібніший варіант не обов'язково найімовірніший…

Вклади Ситника було взято з двох книжок. Залишалась третя: рано чи пізно хтось прийде з нею в ощадкасу…

Воробйов з нетерпінням чекав цього.

Хто ж міг спокуситися на гроші Ситника? Сусідка Марія Василівна? Але Воробйов одразу відкинув цю думку. В жінки троє дітей, чоловік — проста, хороша, працьовита родина, звичайні радянські люди, чесні і справедливі.

Про гроші Ситника могли догадуватися базарні спекулянти, з якими він вів «справи». І саме серед них Воробйов продовжував розшуки.

Це були мерзенні люди, готові за п'ятак продати кого завгодно. Кожен з них починав з «щиросердої» заяви, що зроду-віку голками не спекулював і взагалі ледве уявляє собі, що таке голка до швейної машини. Таким був перший етап допиту. Другий теж виглядав стандартно: спекулянт запевняв, що голки купував на базарі у людини, якої не знає і не запам'ятав. На закінчення він починав плакати і, старанно розмазуючи сльоза по брудному обличчю, клявся, що більше йому нічого сказати. І Воробйов бачив: це справді так. Ні з ким із спекулянтів Ситник у близькі стосунки не входив.

І от, нарешті, Воробйов випадково напав на слід «Пашки Богомола» — Павла Тихоновича Капрова. З'ясувалося, що Капров займався не тільки розповсюдженням релігійних листівок, але й спекуляцією в надзвичайно широких масштабах, його квартира нагадувала універмаг, стільки було в ній сховано дорогих тканин, шуб, взуття та інших товарів, які в післявоєнні роки не часто можна було бачити на полицях магазинів. Знайшли у Капрова і три тисячі голок до швейних машин.

Побачивши Капрова, Воробйов одразу зрозумів, це пташка зовсім іншого польоту, ніж базарні дільці.

Капрову було років п'ятдесят, а виглядав він далеко старішим — тихий, сухенький, з повільними рухами. Під вузьким лобом, як мишенята, бігали їдкі, колючі очі. Не вірилось, що це один з головних спекулянтів Енська, що під час арешту він чинив збройний опір.

— Громадянине Капров, у вас під час обшуку знайшли три тисячі голок до швейних машин? — спитав Воробйов.

— Не знаю,

— Звідки вони у вас, де ви їх узяли?

— Не знаю.

Капрон говорив, скорчивши напівідіотську гримасу, глухим, байдужим голосом.

— Він і на першому допиті так поводився, — сказав працівник прокуратури. — Двічі на експертизу направляли. Лікарі кажуть: здоровий, удає психічнохворого.

— Послухайте, Капров, — зробив ще одну спробу Воробйов. — Ви не можете не знати, що було і чого не було у вашій квартирі!

— Не знаю.

Поставивши ще кілька запитань і одержавши ту саму відповідь, Воробйов наказав вивести Капрова.

— А чому його прозвали «Пашка Богомол»? — спитав Воробйов, залишившись сам на сам з працівником прокуратури.

— Щодня молиться в камері, сектант.

— Он воно що? — зацікавився Воробйов. — А якої секти?

— «Слуг сьомого дня». Бузувіри окаянні, їм із-за кордону таємно літературу надсилають.

— Дуже підозріла компанія, — згодився Воробйов — А яке становище займав Капров у секті?

— Кажуть, добував для неї гроші. Все, що мав від спекуляції, ніс їм, ну та й себе, звичайно, не кривдив. Але довести цього поки що не пощастило.

Хоч розмова з Капровим і не дала бажаних наслідків, Воробйов залишився нею задоволений. Інтуїтивно почував — він на правильному шляху.

Незабаром Воробйов переконався, що напав на слід. Може, про гроші Ситника довідався Капров, який купував у нього голки? Може, він зумів умовити Ситника зробити пред'явницький вклад, а потім… убив його?..