— Усе фрази, фрази! — повторив він. — Часто-густо за гучними фразами ми приховуємо байдужість.

— Буває.

— Ось ти, наприклад. За кого ти маєш свого давнього друга? — вклав у ці слова якомога більше сарказму. Розумів: напад — найкращий спосіб захисту.

— Ні, чого ж, — непевно відповів художник. — Просто цікавлюсь, як склалося твоє життя.

— Ти кривиш душею! Ти мені не віриш! Ти мене дуже образив, Ярославе. Я піду звідси, але, щоб у тебе не лишалося сумніву, — ось мої документи. Перевір їх, коли в тебе вистачає совісті думати погане про людину, яку ти знаєш з дитинства.

Уся ця гнівна тирада була розрахована на те, що делікатний, скромний Куть зніяковіє, цілком повірить гостеві. Документи, звичайно, не перевірятиме.

Швидким рухом Павлюк вихопив з кишені паспорт і шпурнув на стіл. Потріпана зеленкуватосіра книжечка розкрилася на мить. В очі Кутеві впала фотографія власника паспорта і прізвище — Павлюк.

У ту саму секунду гість, ніби не тямлячи себе від гніву, схопив паспорт зі стола і, трясучи ним, обурено вигукнув:

— Ось! Дивись! Ось паспорт.

Рука його тремтіла. «Помітив чи не помітив прізвище в паспорті?»

«Тепер усе ясно», майнуло в голові художника. Мовчав. Гість стояв перед ним з паспортом у руці.

— Добре, добре, — промовив, нарешті, Куть. — Сховай свої документи, вони нікому не потрібні.

«Бачив чи не бачив»? не залишала Павлюка настирлива думка.

— Ти мені пробач, Ярославе, але образливо чути від тебе такі слова.

«Бачив чи не бачив?» стукало у скронях.

Художник втомлено провів долонею по обличчю.

— Добре, облишмо це. Які твої плани на сьогоднішній день? — глянув на годинник. — Скоро шоста.

— Якщо дозволиш мені відпочити трохи, то залишусь у тебе до поїзда.

«Подивлюсь, як він реагуватиме. Коли бачив, постарається затримати у себе», думав Павлюк.

— Ну звичайно! Лягай, поспи, — помітно повеселів художник.

«Зрадів, умовляє поспати. Бачив! — голкою кольнула тривожна думка. — Певно, хоче затримати в себе до світанку».

Помітивши, що по обличчю гостя пробігла тінь, Куть зрозумів свою помилку.

— А втім, як хочеш. Може, тобі незручно в мене. Якщо маєш на прикметі краще місце — вибирай, — говорив спокійно, байдуже.

«Дідько його знає, може й не бачив», з сумнівом подумав Павлюк, збитий з пантелику байдужістю художника.

— Я невибагливий, — сказав гість. — Комфорт мені зовсім ні до чого.

— Якщо так — милості просимо, — відповів Куть, і знову в його голосі Павлюк відчув тривожні нотки.

«Звичайно, бачив, нема чого даремно тут гаяти час. Як тепер піти звідси?»

— Знаєш що, — підвівся із стільця. — Спочатку піду на вокзал, точно довідаюсь, коли поїзд, і візьму квиток…

— Та куди ти підеш так рано!

— Дарма, зате потім із спокійною душею відпочину.

Я проведу тебе, — встав Куть.

Не турбуйся, я сам.

«От проклятий! — не йшло з думки. — Не хоче відпустити».

— Нічого, яка там турбота. Вип'ємо ще по чарочці. У мене є пляшечка чудового лікеру, і тоді вже підемо. Зажди, зараз я принесу.

Не чекаючи відповіді, художник швидко вийшов у сусідню кімнату.

«Що він задумав?» Павлюк нечутно підійшов до дверей, за якими зник Куть.

Прислухавшись, уловив легкий шелест. Нахилився, глянув у замкову щілину.

Куть стояв біля телефону і швидко перегортав тонку книжку — шукав у довіднику потрібний номер.

Павлюк рвучко розчинив двері, ввійшов у кімнату.

— Славцю! — крикнув він. — Що ти хочеш робити?

— Ти знаєш.

— Навіщо ти хочеш мене виказати? Адже ми з тобою українці, земляки!

Голос Павлюка звучав лагідно, ніжно. Ліву руку він поклав на телефон, правою обмацував у кишені рукоятку пістолета.

— Ти не смієш називати себе українцем! — гнівно сказав Куть.

— Ми виросли на одній землі, Славцю, — підступаючи ближче до художника, благав Павлюк.

— Так, але ми завжди були різними… Забери руку з телефону!

Куть відштовхнув Павлюка, зняв трубку:

— Станція! Алло! Станція!

Павлюк вихопив з кишені пістолет. Але художник встиг ухилитися.

Удар важкою рукояткою прийшовся не по голові, як розраховував Павлюк, а по плечу.

У відповідь Куть штовхнув Павлюка, повалив на підлогу.

Художник був дужий і сподівався сам на сам справитися з «гостем». А втім, коли б він і покликав на допомогу, ніхто б не почув його.

Та сили зрадили Кутя.

Поранена рука відмовлялася служити. Павлюкові пощастило вирватись. Він розмахнувся. З Кутем було покінчено…

Павлюк вибіг з будинку, машинально захлопнувши за собою двері. Він погано усвідомлював, що робить. Куть, цей лагідний, делікатний, далекий від політики «служитель мистецтва», зруйнував усі його плани…

На вулицю Павлюк вийшов спокійно, упевнено і попрямував до вокзалу. Дощ перестав, вітер стих. Відчувалася пронизлива передранкова свіжість.

Повітря розітнув фабричний гудок, його заклик полинув далеко в гори і відгукнувся луною. На вулицях уже з'являлися перші перехожі.

Павлюк вирішив у вокзал не заходити. Він розумів, що пасажирів у цю пору небагато і його примітять.

Носильники, чергові, прибиральниці, якщо треба буде, зможуть описати його зовнішність.

Він зупинився на розі біля привокзальної площі, почав вдивлятися в перехожих. Помітивши чоловіка в залізничній формі, з цигаркою в зубах, перевалистою ходою пішов йому назустріч. Вийняв з кишені пачку:

— Дозвольте прикурити.

— Прошу.

Павлюк глибоко затягався, розкурюючи відволожену цигарку.

— Не знаєте, коли, — знову затягнувся, — поїзд Київ — Енськ прибуває?

— О чотирнадцятій двадцять п'ять.

— Дякую.

Залізничник пішов своїм шляхом, Павлюк — своїм.

Поминувши кварталів три, Павлюк звернув на залізничне полотно, перетнув його на переїзді і подався знову на вокзал, але вже з іншого боку.

До платформи підійшов приміський поїзд. «Робітничий, у мій бік», подумав Павлюк.

Рішення визріло вмить. Од приміського поїзда Павлюка відокремлювали кілька товарних составів. Він побіг уперед, зупинився майже біля вихідної стрілки, проліз під вагонами, став біля великого товарного пульмана.

Чекати довелося недовго. Паровоз сипло засвистів, випустив струмінь пари. Дзвякнули буфери. Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість. Коли він проходив повз Павлюка, той вчепився за підніжку і вліз у тамбур.

«Лімузин» виїхав з Кленова набагато пізніше, ніж «мерседес», і до мосту прибув лише перед світанком.

Хоч їхали дуже швидко, Грицай помітив у сіруватій імлі поламані поручні. Звелів зупинитися. Разом з Воробйовим вийшов з машини.

— Зовсім недавно зламані, — сказав полковник.

— Очевидно, вони?

— Схоже на те, — відповів полковник. — На парапеті сліди сірої автомобільної фарби — машина чиркнула по ньому боком.

— Сталася аварія, і машина з обома сідоками полетіла у прірву?

— Еге ж, полетіла, — замислено відповів Грицай. Нахилився, почав пильно розглядати настил моста. Потім враз різко випростався і сказав уже іншим тоном — Полетіла, та не з обома. Один вистрибнув з машини, причому вистрибнув на ходу — бачите, не втримався, проїхав по настилу моста, підкованими підборами залишив на дошках глибокі подряпини.

— Цілком можливо, — згодився Воробйов. — І врятувався саме пасажир, він сидів з цього боку.

— Що ж далі? — міркував Грицай. — Що він зробив після загибелі «мерседеса»? Нас не обганяла і не попадалась назустріч жодна машина. Отже, сісти на попутну машину він не міг. Іти по шосе не наважився б, розуміючи, що ми відразу наздоженемо. Єдина дорога…

— … в гори, — закінчив Воробйов.

— Правильно, але куди саме в гори? Туди, — полковник махнув рукою на північний схід, де велетенськими хвилями тяглися гірські хребти, густо порослі соснами, — в дикі, безлюдні місця, без мисливської зброї, припасів, спорядження краще не потикатись — з голоду пропадеш. Мені здасться, він подався на станції Долбуново, щоб сісти на поїзд і тікати далі.