— Я хотів би сам. Пробачте…

Окайомов готувався до операції майже два місяці, дивуючи всіх ретельністю, з якою він передбачав кожну дрібницю. Начальник центру бурчав з приводу повільної підготовки, але Барч свою обіцянку виконував неухильно, приймаючи на себе і бурчання, і насмішки начальника.

Нарешті Окайомов повідомив, що він готовий. В той самий день він розповів про розроблений план Барчу і начальникові центру. Справді, план був розумний, хитрий і передбачав усе, що можна було передбачити. Окайомов ставив перед собою три мети: викрадення даних про роботу інституту Вольського, знищення інституту і знищення самого Вольського. Але план був побудований так, що, на випадок непередбачених ускладнень, Окайомов міг вибрати один із трьох варіантів і цим обмежитись.

Начальник похвалив план, узявши під сумнів тільки два його пункти.

— Я щось не розумію… — сказав він. — Чи, може, я недочув? Ви на початку операції з'являєтесь під своїм справжнім прізвищем?

— Так. І це теж тактична хитрість, — відповів Окайомов. — По-перше, вони такого кроку не чекають. Якщо вони розкриють мою гру, то вважатимуть це за помилку недосвідченого розвідника і складуть про мене думку, яка мені ж буде вигідна. По-друге, це дає мені надійний захист на перші дні, поки я зорієнтуюсь, щоб потім зникнути і з'явитися в зовсім новому і несподіваному для них вигляді.

— А раптом жінка, до якої ви хочете з'явитись, померла або виїхала з цього міста? Або ж вона візьме і викаже вас.

— Останнє виключається. Я її добре знаю і прийду до неї з таким ключем, який відкриє для мене її серце. Ну, а якщо її не буде, тоді почне діяти варіант другий.

— Припустімо. Друге — так далеко в глиб їхньої країни наші літаки ще не літали. Що буде, коли на літак нападуть до того, як ви залишите його?

— Я консультувався з авіаційними спеціалістами. Вони твердять: якщо ми підемо на максимальній висоті, напад майже виключено.

— Майже?

Окайомов посміхнувся:

— Це «майже» є у всіх наших справах.

— Ну гаразд… — Начальник центру пильно подивився на Окайомова. — День вильоту визначено?

— В ніч на найближчу неділю, — сухо відповів Окайомов.

— Ми приїдемо на аеродром проводжати вас.

— Не треба. Я не люблю проводів.

Виникла незручна пауза. Окайомов підвівся:

— Я можу йти?

— Якщо у вас немає до нас запитань. — Начальник центру теж встав. — Дозвольте потиснути вам руку і побажати удачі. Всі ми будемо думати про вас кожної хвилини. І ми гідно віддячимо вам.

— Я про це не думаю, — сердито сказав Окайомов і повернувся до Барча. — З вами я ще побачусь?

— Неодмінно…

Окайомов вийшов. Начальник центру сів за стіл:

— Так, Барч, хочеться вірити, що він справиться.

— В усякому разі, він передбачив усе.

— Крім одного, Барч. — Начальник усміхнувся: — Тієї обставини, що радянська контррозвідка так схожа на іранську, як лев на жабу.

— Не зовсім так. Саме враховуючи це, він і вирішив в разі ускладнень обрати один із варіантів.

— А ось мені це якраз і не подобається. — Начальник центру ребром долоні ударив по столу. — Треба, щоб зроблено було все. Все! Розумієте?

— Якщо буде хоч найменша можливість, він зробить усе. Я знаю його не перший рік. Такі, як він, на дорозі не валяються. До речі, нам треба подумати про спосіб його повернення звідти.

Начальник центру задумався:

— Не будемо поспішати з цим. Поки що він навіть не відбув туди. Я бачу, Барч, ви закохані в нього, як у своє дітище, а я мушу вас запевнити, що серед наброду переміщених росіян таких, як він, можна знайти десятки. Ми просто погано шукаємо. Думати про його повернення варто тільки в тому випадку, якщо він дістане креслення. Якщо дістане, робіть усе, щоб він повернувся, не чекаючи моїх розпоряджень. А якщо не дістане… — Начальник засміявся. — Тоді він уже — спрацьована пара. Його фотографії і так, мабуть, є уже у всіх розвідках.

У суботу, о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин, десь у Європі з аеродрому піднявся і зник у чорному небі той самий літак, про який ішла мова раніше. Лишається тільки уточнити, що пасажир, який вистрибнув у люк, і був Григорій Окайомов.

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…