Вольський посміхнувся:

— Добре. Далі!

— Поки що все, Сергію Дмитровичу.

— І як довго триватиме цей ваш… період?

— Точно не знаю.

— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.

Потапов розсміявся:

— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.

— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?

— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.

Професор Вольський промовчав.

Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?

Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.

Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.

— Щось дід застряв там… — промовив хтось із черги.

— Мабуть, складна, справа, — відгукнулась сусідка Окайомова. — А наш депутат такий — поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.

— І я до нього вдруге йду, та тільки не за тим… — втрутився в розмову юнак у червоній футболці. — Він написав про мене прохання у міністерство, а там ніякої уваги.

— Ох, він не любить цього! — вигукнула жінка. — По моїй справі він прокуророві спочатку подзвонив. Той, як і ведеться, пообіцяв, а потім і пальцем не повів. Я знову до товариша Вольського: так, мовляв, і так — справа моя не посувається. У нього аж обличчя посіріло. І такий він папірець прокуророві одписав, що той миттю справу мою вирішив.

Двері розчинилися, у коридор вийшов сивенький дідусь, якого проводжав Вольський.

— Будь ласка, хто ще, — звернувся Вольський до присутніх.

І ось вони сиділи один проти одного: Вольський і той, хто хотів його знищити. Але робити це сьогодні Окайомов не збирався — він прийшов сюди зовсім з іншою метою.

Окайомову треба було будь-що наблизитися до інституту Вольського і до нього самого. Довідавшись, що Вольський як депутат регулярно приймає відвідувачів, Окайомов вирішив насамперед використати цю можливість. Під час відвідання Вольського він розраховував або вкрасти його депутатський бланк, або домогтися, щоб Вольський написав на бланку яку-небудь записку. Одним словом, іменний бланк Вольського, його особистий підпис, його почерк Окайомову могли дуже знадобиться…

Вольський вибачився перед Окайомовим і почав дзвонити по телефону:

— Завідуючий міськвідділом соцзабезпечення? З вами говорить депутат Верховної Ради Вольський… Здрастуйте. Зараз до вас з моєю запискою прийде персональний пенсіонер товариш Сугробов (Окайомов відзначив про себе: «З моєю запискою»). Прийміть його, будь ласка, без черги і уважно вислухайте — ваші люди неуважно поставилися до старого… Ну от і добре. До побачення. — Вольський поклав трубку і повернувся до Окайомова — Я слухаю вас.

Ідучи на прийом до Вольського, Окайомов до найменших дрібниць продумав, як і про що буде з ним розмовляти. Він вирішив по можливості не називати жодного прізвища, але на випадок, якщо це доведеться зробити, узнав із старих газет округ, де балотувався Вольський, в списку мешканців одного з будинків вибрав собі звичайне прізвище — Єгоров — і запам'ятав адресу цього Єгорова. Коли б Вольський почав перевіряти, він переконався б, що така людина справді існує. До того ж, Окайомов придумав хитрий привід для відвідання депутата…

Поклавши зціплені руки на стіл і розглядаючи їх, Окайомов заговорив із стриманим хвилюванням і чарівливою щирістю:

— Я людина маленька. Всього-на-всього бухгалтер у промартілі. Але і в маленької людини можуть бути великі неприємності…. Все почалось майже рік тому, коли до нас в артіль прибув новий технорук. Людиною він виявився спритною, знає, як робити гроші і для держави, і для себе. Спершу все йшло нормально і нічого нечесного він не робив. Але потім почалося… І, правду кажучи, я не зразу в цьому розібрався. Все зрозумів тільки тоді, коли він вручив мені перший подарунок — п'ятсот карбованців. Сім'я в мене чимала — вісім душ. Один одного менший. Старший цього року ходитиме в десятий клас. Мишком його звати. І ось з ним і сталася вся драма… — Окайомов зітхнув і вів далі: — Одержавши перший подарунок, одержав і другий, і третій. Словом, у хаті з'явилися невеликі, але гроші. І от одного разу дружина причепилася до мене: звідкіля гроші? А я візьми та й скажи їй усю правду. А Мишко цю розмову випадково почув. Незабаром він спіймав мене сам на сам і каже: «Я комсомолець і не хочу, щоб батько в мене був злодієм. Одне з двох, каже: або ти підеш куди слід і все розкажеш, або я піду з дому…» Так, легко йому це сказати, а як мені таке зробити? Це ж, значить, суд і тюрма, а сім'я залишиться без годувальника. Отож син на минулому тижні пішов з дому і живе в товариша. Кажуть, шукає роботу. Я прийшов до вас, Сергію Дмитровичу, за порадою — що робити?..

Вольський слухав Окайомова, трохи розгубившись: вперше до нього прийшов виборець з такою несподіваною і складною справою. Він зовсім не уявляв собі, як можна допомогти цій людині.

— Не знаю, що вам і порадити, — сказав Вольський. — Я розумію і вашого сина, і вас. Тобто я, звичайно, не виправдую вас…

— Я й сам знаю, що винен, — вставив Окайомов. — І знаю, що покарання мені не уникнути. Але сім'я… четверо малих дітей…

— От-от, саме це… — Вольський подумав і запитав: — Багато ви так… заробили?

— Багато не багато, а тисячі три перепало.

— А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

— Ви так радите? — Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

— По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

— Саме так. Ви це зробите? Правда?

— Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

— Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?

— Так. Голові промартілі імені Першого травня…

— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!